Джельсоміно в Країні брехунів - Сторінка 8

— Цей тенор жахливий, він завдасть вам пекельних мук.

— Уявіть собі, як гавкають десять скажених собак, долучіть до цього хору сотню котів, яким підпалили хвости, все це змішайте з виттям пожежної сирени і добряче струсніть — ви матимете щось схоже на голос Джельсоміно.

— Виходить це якесь чудовисько?

— Справжнісіньке чудовисько! Йому б у болоті з жабами квакати, а не в театрі співати. Його б примусити співати під водою і не давати висовувати голову. Нехай би захлинувся, як скажений кіт.

Усі ці дикі розповіді, як і всі розповіді в Країні брехунів; люди сприймали навпаки, і тому вам зрозуміло, чому театр, як ми вже казали, ще задовго до дев'ятої вечора був ущерть заповнений публікою.

Рівно о дев'ятій у королівській ложі з'явився його величність Джакомоне Перший, гордо несучи на голові оранжеву перуку. Всі глядачі встали, вклонилися йому і знову сіли, намагаючись на перуку не дивитися. Ніхто не дозволив собі зробити найменшого натяку на ранкову оказію, бо всі знали, що театр кишить донощиками, ладними будь-якої миті записати в свої потайні нотатки кожне необережне слово.

Та ось Домісоль, що з нетерпінням очікував появи короля, стежачи за його ложею крізь дірочку в завісі, подав Джельсоміно знак приготуватися, а сам спустився в оркестр. За помахом його диригентської палички пролунали перші звуки національного гімну, який починався словами:

Слава тобі, Джакомоне, й хвала,

В оранжевих кучерях вся голова…

Звісно, ніхто не посмів засміятися, хоч дехто запевняє, що від згадки про "кучері" Джакомоне злегка почервонів. Але в це важко повірити, бо на обличчі Джакомоне, який прагнув здаватися молодшим, того вечора, як завжди, лежав щедрий шар пудри.

Щойно Джельсоміно вийшов на сцену, відразу ж за сигналом агентів Домісоля в залі пролунали свист і крики:

— Геть, Джельсоміно!

— Зійди з кону, собако!

— Стрибай у своє болото, жабо!

Джельсоміно терпеливо вислухав ці та інші викрики, прокашлявся і зачекав, поки настане повна тиша. Потім він почав співати першу пісню програми. Щоб голос його звучав якомога ніжніше, Джельсоміно ледве розтуляв губи, тому віддалік здавалося, ніби він не розтуляє рота. Це була проста пісня с трохи смішними словами, яку співали в його рідному селі. Але Джельсоміно виконував її з таким почуттям, що невдовзі по всій залі замерехтіли носовички — глядачі не встигали витирати сліз. Пісня закінчувалася на дуже високій ноті, але Джельсоміно не тільки не підвищив голосу, а навіть намагався приглушити його. Та це не допомогло, і на гальорці гучно бабахнуло — то лопнув добрий десяток лампочок, виготовлених із найоншого скла. Але ці розриви заглушив страшенний ураган вигуків і свисту. Глядачі всі як один підхопилися на ноги і щосили загорлали:

— Геть, блазню, звідси!

— Не хочемо тебе більше слухати!

— Іди й співай свої серенади котам!

Словом, якби газети могли писати правду, ми прочитали б: "Захопленню публіки не було меж".

Джельсоміно відкланявся й почав співати другу пісню. Цього разу, треба сказати, він трохи розійшовся. Пісня йому подобалася, спів був його пристрастю, глядачі слухали його з замилуванням, і Джельсоміно, забувши про свою звичну обережність, узяв високу ноту, яка викликала бурю захоплення у великої юрби слухачів, котрі не змогли дістати квитків і стояли за кілька кілометрів від театру.

Джельсоміно й цього разу чекав оплесків, або, точніше, нового урагану свисту й образливих вигуків. Але натомість почувся вибух сміху, від якого він аж остовпів. Здавалося, публіка забула про нього. Всі повернулися до нього спиною і, заливаючись реготом, дивилися у зовсім інший бік. Джельсоміно теж глянув туди, і від того, що він побачив, кров застигла у нього в жилах і пересохло в горлі.

Висока нота другої пісні не потрощила міцних люстр, що висіли над партером, сталося далеко гірше: славетна оранжева перука злетіла в повітря й оголила голову короля Джакомоне. Його величність нервово барабанив пальцями по бар'єру своєї ложі, намагаючись збагнути причину таких одностайних веселощів. Він, бідолаха, не помітив нічого, і ніхто не насмілювався сказати йому правду. Всі дуже добре пам'ятали, яка доля спіткала того ранку одного надто ревного придворного, якому відрізали язика.

А Домісоль, що стояв спиною до зали, не міг нічого бачити. Він зробив Джельсоміно знак, щоб той починав співати третю пісню.

"Якщо Джакомоне так осоромився, — подумав Джельсоміно, — нема необхідності, щоб і мене спіткало те ж саме. Цього разу я хочу справді заспівати гарно".

І він заспівав так гарно, з таким натхненням, заспівав таким могутнім голосом, що вже з перших нот театр став поволі розвалюватися. Першими розбилися й упали люстри, придавивши частину глядачів, що не встигли сховатися в безпечне місце. Потім завалився цілий ярус лож — саме той, в якому була й королівська ложа. Проте Джакомоне, на своє щастя, уже встиг покинути театр. Він поглянув на себе в дзеркало, аби перевірити, чи не треба ще припудрити щоки, і з жахом помітив, що його перука полетіла геть. Кажуть, того вечора за наказом короля повідрізали язики всім придворним, які були разом з ним у театрі, за те, що вони не сповістили йому про таку сумну оказію.

А тим часом, поки Джельсоміно співав, публіка, штовхаючись, кинулася до виходу. Коли з гуркотом упали останній ярус і гальорка, в театрі залишилися тільки Джельсоміно та Домісоль. Хлопець, заплющивши очі, співав далі,— він забув, що знаходиться в театрі, забув про те, що він Джельсоміно, і думав лише про втіху, яку мав від співу. Домісоль же, від жаху широко відкривши очі, у відчаї рвав на собі чуба і кричав:

— О Боже, мій театр! Я банкрот! Повний банкрот! А натовп на майдані перед театром цього разу вигукував:

— Браво! Браво!

Причому це "браво!" звучало з такою інтонацією, що Джакомонові стражники переглядалися між собою і перешіптувалися:

— А ти знаєш, вони кричать "браво!" тому, що він співає гарно, а не тому, що їм не подобається його спів.

Джельсоміно закінчив пісню високою нотою, яка перевернула уламки, що зосталися від театру, і підняла велетенську хмару пилюки. Аж тепер він усвідомив, якої наробив біди. Він побачив, що Домісоль, погрозливо вимахуючи диригентською паличкою, намагався пробратися до нього, перелазячи через купи битої цегли.

"Співака з мене не вийшло, — подумав у розпачі Джельсоміно. — Тепер, поки живий, треба хоч утекти звідси".

Через вилом у стіні він вибрався на майдан. Там, затуляючи обличчя рукавом, він змішався з натовпом і, діставшись до безлюдної вулиці, кинувся щодуху тікати, ризикуючи на кожному кроці спіткнутися й скрутити собі в'язи.

Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком:

— Стій, лиходійнику! Заплати мені за мій театр! Джельсоміно звернув у провулок, ускочив у найближчий під'їзд і, відсапуючись, прожогом вилетів сходами аж на піддашшя. Там він штовхнув двері й опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.

Якщо митець знає фах геніально, все гарне в нього постає реально

Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам'ятав, для чого взяв його.

— Що ви хотіли робити ножем? — з тривогою запитав Шкандибчик.

— От зараз про це я сам себе питаю, — відповів Бананіто.

Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі, як згадувалося в одному з попередніх розділів цієї книжки.

— Я бачу, ви художник, — з повагою мовив Джельсоміно, який нарешті зробив для себе це відкриття.

— Так, я теж так думав, — сумно зізнався Бананіто. — Я справді вважав себе художником. Але бачу, що, мабуть, мені краще змінити фах і вибрати натомість таке заняття, щоб ніколи не морочитися більше з пензлями і фарбами. Стану я, наприклад, гробарем і матиму справу тільки з чорним кольором.

— Але й на цвинтарях ростуть квіти, — зауважив Джельсоміно. — На землі нічого немає чисто чорного і тільки чорного.

— А вугілля? — спитав Шкандибчик.

— Якщо вугілля розпалити, то воно горить червоним, білим і синюватим полум'ям.

— Зате чорне чорнило завжди чорне і тільки чорне, — не здавався Шкандибчик.

— Але чорним чорнилом можна писати барвисті й вигадливі оповіді.

— Здаюся, — сказав Шкандибчик. — Добре, що я не побився об заклад на одну з своїх лапок, а то лишився б зараз із двома.

— Ну що ж, переконали, — зітхнув Бананіто. — Пошукаю собі якоїсь іншої роботи.

Тим часом Джельсоміно, пройшовшись по кімнаті, зупинився перед портретом чоловіка з трьома носами, який перед тим викликав подив у Шкандибчика.

— Хто це? — поцікавився Джельсоміно.

— Один дуже знатний придворний.

— Поталанило ж чоловікові! З трьома носами він, либонь, відчуває втричі сильніше всі запахи світу.

— О, то ціла історія, — відповів Бананіто. — Коли він доручив мені намалювати його портрет, то поставив неодмінну умову, щоб я зобразив його тільки з трьома носами. Ми з ним довго сперечалися. Я хотів намалювати його з одним носом, як годиться. Потім я запропонував йому в крайньому разі зробити два носи. Та він затявся: або три носи, або не треба взагалі ніякого портрета. Довелося згодитися з замовником. Бачите, що вийшло? Якесь страховисько, яким хіба що лякати балуваних дітей.

— А оцей кінь, — поцікавився Джельсоміно, показуючи на іншу картину, — теж із придворних?

— Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова?

Джельсоміно почухав за вухом.

— Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.

— Але ж у корів, — заперечив Бананіто, — тринадцять ніг. Так і в школі навчають.

Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: "Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?"

— Як на мене, — сказав Джельсоміно, — картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.

— Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини.