Дженні Герхардт - Сторінка 10

- Теодор Драйзер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.

— Що трапилось? — здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.

Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищила його страхи.

— Що трапилось? — м'яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.

— Ой, це все сусіди,— з зітханням відповіла м-с Герхардт.— Вони завжди патякають про те, чого не знають.

— Знову про мене? — запитала Дженні, злегка за-шарівшись.

— От бачите, — зауважив Герхардт у просторінь, — вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?

— Ой, чи не однаково! — вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.

— Однаково? — крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською.— Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?

Мати й дочка мовчали. Дженні вже почала думати, що вони й справді зробили серйозну помилку.

— Я зовсім не робила нічого такого, що треба приховувати,— сказала вона.— Просто одного разу він возив мене кататися, от і все.

— Так, але ти мені про це не розповідала,— відповів батько.

— Я знаю, що ти не любиш, коли я ввечері йду з дому, тому й не розказала. А приховувати тут нічого.

— Він не повинен був нікуди возити тебе ввечері,— зауважив Герхардт, однаково турбуючись про те, що скажуть люди.— Чого йому від тебе треба? Навіщо він сюди ходить? Він надто старий. У такої молоденької дівчини не може бути з ним нічого спільного.

— Йому нічого й не треба, він тільки хоче допомогти мені,— пробурмотіла Дженні.— Він хоче одружитися зі мною.

— Одружитися? Ха! Чому ж він не скаже про це мені? — вигукнув Герхардт. — Я сам розберуся в цій справі. Я не хочу, щоб він улещував мою дочку і щоб усі сусіди про це базікали. І потім, він надто старий. Я йому так і скажу. Він не повинен ганьбити доброго ім'я дівчини. І нехай більше сюди не з'являється.

Погроза Герхардта вкрай налякала Дженні і її матір. Невже він запропонує Брендерові більше не з'являтись до них? До чого це призведе? В якому становищі вони будуть перед Б рейдером?

А Брендер, звичайно, знову прийшов, коли Герхардт був на роботі, й вони тремтіли, щоб батько не почув про це. Через кілька днів сенатор зайшов за Дженні, і вони пішли погуляти. Ні вона, ні мати нічого не сказали Гер-хардту. Але їм не вдалося довго приховувати це.

— Дженні знову гуляла з цим чоловіком? — запитав він другого дня в дружини.

— Він заходив вчора,— невиразно відповіла вона.

— А вона йому сказала, щоб він більше не приходив?

— Не знаю. Не думаю.

— Гаразд, я сам подбаю про те, щоб припинити все це,—відрізав Герхардт.—Я з ним поговорю. Нехай тільки з'явиться ще раз.

І він тричі відпрошувався вечорами з роботи і кожного разу ретельно стежив за будинком, перевіряючи, чи не приймають там гостя. На четвертий вечір Брендер з'явився і, викликавши надзвичайно схвильовану Дженні, пішов з нею гуляти. Вона боялася батька, боялася якої-небудь негарної сцени, але не знала, що зробити.

Герхардт у цей час наближався до будинку і бачив, як вона вийшла. Цього було досить.

— Де Дженні? — звернувся він до дружини.

— Кудись вийшла,— відповіла та.

— Я знаю, куди,— сказав Герхардт.— Я бачив. Ну, нехай тільки вони повернуться. Я з ним поговорю.

Він спокійно сів і почав читати німецьку газету, спідлоба поглядаючи на дружину; нарешті грюкнула хвіртка і відчинилися сінешні двері. Тоді вій встав.

— Де ти була? — крикнув він німецькою мовою. Брендеру, який ніяк не ждав подібної сцени, стало

і прикро н незручно. Дженні вкрай знітилась. У кухні в нестерпній тривозі чекала її мати.

— Я виходила погуляти,— ніяково відповіла дівчина.

— А хіба я не говорив тобі, щоб ти більше не виходила вечорами?—сказав Герхардт, не звертаючи найменшої уваги на Брендера.

Дженні зашарілась, не маючи сили вимовити жодного слова.

— У чім справа? — поважно промовив Брендер. — Чому ви так з нею розмовляєте?

— Вона не повинна,виходити з дому, коли стемніє,— грубо відповів Герхардт.— Я їй це вже кілька разів говорив. Та й вам більше нічого сюди ходити.

— А чому?— запитав сенатор після недовгої паузи, старанно добираючи слів.—■ От дивно. Що поганого зробила ваша дочка?

— Що вона зробила? — крикнув Герхардт; хвилювання його зростало з кожною хвилиною, і він все невиразніше вимовляв англійські сл^ва.— Нічого їй бігати вулицями проти ночі, коли треба сидіти вдома. Я не хочу, щоб моя дочка виходила ввечері з дому з чоловіком, який їй у батьки годиться. Чого ви від неї хочете? Вона ще дитина.

— Чого я хочу? — сказав сенатор, намагаючись гідно вийти з цього становища.— Та це ж зрозуміло, я хочу розмовляти з нею. Вона досить доросла для того, щоб мені було з нею цікаво. Я хочу одружитися з нею, якщо вона згодна.

— А я хочу, щоб ви пішли звідси й більше не приходили,— відповів Герхардт, втрачаючи всяку здатність розмовляти логічно і впадаючи у звичайнісінький батьківський деспотизм.— Я більше не хочу бачити вас у своєму домі. Мало в мене іншого нещастя, невистачае ще, щоб у мене забрали дочку і зганьбили її добре ім'я.

— Будьте ласкаві пояснити, що ви хочете цим сказати, — промовив сенатор, випробовуючись на весь зріст.— Мені нічого соромитися своїх вчинків. З вашою дочкою не трапилося з моєї провини нічого поганого. І я хотів би зрозуміти, в чому ви мене обвинувачуєте.

— Я хочу сказати,— Герхардт у збудженні декілька разів повторював одне й те ж: — Я... я хочу сказати, що всі сусіди патякають про те, як ви сюди ходите, і ка таєте мою дочку в колясці, і розгулюєте з нею вечорами, і все це, коли мене немає вдома, от що я хочу сказати. Я хочу сказати, що коли б у вас були чесні наміри, ви не зв'язувалися б з дівчинкою, яка годиться вам у дочки. Люди розкрили мені на вас очі. Ідіть звідси і дайте моїм дочці спокій.

— Люди! — повторив сенатор.— Мені немає діла до цих людей. Я кохаю вашу дочку й приходжу до неї че рез те, що кохаю її. Я маю намір одружитися з нею, а якщо вашим сусідам хочеться патякати, нехай патякають. Це ще не означає, що ви можете ображати мене, навіть не дізнавшись про мої наміри.

Налякана цією раптовою сваркою, Дженні відступила назад до дверей, що вели в їдальню; мати підійшла до неї.

— Батько повернувся, коли вас не було,— сказала вона дочці, задихаючись від хвилювання.— Що нам тепер робити?

І, як роблять всі жінки, вони обнялися й тихо заплакали. А ті двоє і далі сперечалися.

— Ах, он як! — вигукнув Герхардт.— Ви хочете одружитися!

— Так,— відповів сенатор,— саме одружитись. Вашій дочці вісімнадцять років, вона сама може вирішувати свою долю. Ви образили мене й поглумилися 'над почуттями вашої дочки. Так-от, майте на увазі, що на цьому справа не кінчиться. Якщо ви можете закинути мені ще щось, крім того, що патякають ваші сусіди, будьте ласкаві сказати про це.

Сенатор стояв перед Герхардтом, як величне втілення правоти й бездоганності. Він не підвищував голосу, не робив різних рухів, але у виразі його щільно стиснутих уст була рішучість і незламна воля.

— Не хочу я більше з вами розмовляти,— заперечив Герхардт, трохи збитий з пантелику, але не наляканий.— Моя дочка — це моя дочка. І моя справа вирішувати, чи гуляти їй вечорами й чи одружуватися з вами. Знаю я вас, політиків. Коли ми познайомились, я вважав вас за порядну людину, а тепер бачу, як ви поводитеся з моєю дочкою, і знати вас більше не хочу. Ідіть звідси, от і все. Більше мені від вас нічого не треба.

— Дуже шкодую, місіс Герхардт, що мені довелося зайти в такі суперечки у вас в домі,— сказав Брендер, навмисне відвертаючись від розгніваного батька.—Я уяви не мав, що ваш чоловік заперечує проти моїх відвідин. Проте це нічого не змінює. Не засмучуйтесь, справа не така погана, як здається.

Герхардт був вражений його спокоєм.

— Я йду,— мовив далі Брендер, знову звертаючись до нього,— але не думайте, що я так це й залишу. Сьогодні ви зробили велику помилку. Сподіваюсь, ви зрозумієте це. На добраніч.

Він злегка вклонився і вийшов. Герхардт гучно зачинив за ним двері.

— Тепер, сподіваюсь, ми його позбулися, — сказав він.— А тобі я покажу, як тинятися вечорами на вулицях, щоб увесь світ говорив про тебе.

Більше на цю тему не було сказано й слова, але обличчя і настрій у всіх мешканців дому, в якому панувала в наступні дні гнітюча мовчанка, красномовно виявляли, що вони— переживають. Герхардт похмуро замислювався над тим, що своєю роботою він зобов'язаний сенаторові, і вирішив відмовитися від неї. Він об'явив, щоб у його домі більше не прали на сенатора, і, коли б він не був певен, що роботу в готелі м-с Герхардт знайшла сама, він заборонив би й це. У всякому разі, ні до чого доброго ця робота не привела. Коли б не пішла дружина до готелю, не було б і пліток.

А сенатор був дуже засмучений цим прикрим випадком. Обивательські плітки завжди неприємні, але стати героєм таких пліток людині з його становищем і зовсім не випадало. Брендер не знав, що зробити, і, поки він намагався прийти до якогось висновку, минуло кілька днів. Потім його викликали до Вашінгтона, і він поїхав, так і не побачившись з Дженні.

Тимчасом Герхардти по-старому перебивалися, як могли. Звичайно, вони дуже бідували, але Герхардт готовий був мужньо терпіти злидні, аби тільки честь залишалася з ним. Одначе бакалійникові треба було платити не менше, ніж раніше. Одяг у дітей невблаганно зношувався. Довелося додержувати найсуворішої економії й припинити сплату старих боргів, з якими Герхардт намагався покінчити.

Потім прийшов день, коли треба було сплатити річні проценти по закладній, а ще пізніше два бакалійники, зустрівши Герхардта на вулиці, запитали, коли він поверне їм борг. Він, не вагаючись, пояснив їм становище з своїм гаманцем і з одвертою щирістю сказав, що буде намагатися з усіх сил і зробить все можливе. Та все ж під ударами долі він занепав духом. Під час роботи він молився, щоб небеса змилостивилися над ним, а вдень, коли треба було б виспатися й відпочити, ходив по місту, намагаючись підшукати вигіднішу службу,— принагідно брався за кожну випадкову роботу.