Дженні Герхардт - Сторінка 20

М'яка, поступлива, безкорисна людина завжди стає здобиччю юрби. Люди здалеку відчувають її беззахисність. Для звичайних чоловіків така дівчина, як Дженні,— наче вогник, біля якого можна погрітися: вони тягнуться до неї, домагаються її прихильності, намагаються заволодіти нею. От чому багато хто надокучав їй своїми люб'язностями.

Одного разу до Брейсбріджів приїхав з Цінціннаті якийсь Лестер Кейн, син власника великої фабрики екіпажів, що була добре відома і в самому Цінціннаті, і по всій країні. Лестер Кейн часто бував у Брейсбріджів; особливо приятелював він з м-с Брейсбрідж, яка виросла в Цінціннаті й дівчинкою часто бувала в будинку його батька. Вона добре знала матір Лестера, його брата й сестер і завжди була своєю людиною в родині Кейнів.

— Знаєш, Генрі, завтра приїжджає Лестер,— сказала м-с Брейсбрідж чоловікові в присутності Дженні, — я сьогодні одержала від нього телеграму. От гультяй! Я влаштую його нагорі, у великій східній кімнаті. Будь з ним якнайуважнішим. Його батько завжди був дуже добрий до мене.

— Знаю,— спокійно відповів чоловік.— Лестер мені подобається. Він найбільш цікавий і розумний у родині. Тільки надто байдужий до всього. Ніщо його не цікавить.

— Так, але він дуже милий. Наймиліша людина з усіх, кого я знаю.

— Я буду поводитись цілком пристойно. Здається, я завжди був люб'язним з твоїми друзями?

— Так, дуже.

— Ну, отож-то,— сухувато зауважив чоловік. Дженні була готова побачити людину незвичайну й

не помилилась. До вітальні ввійшов і привітався з хазяйкою чоловік років під тридцять шість, вищий середнього зросту, атлетичної будови, з високо піднятою головою, ясними очима й упертим підборіддям. У нього був на диво дужий і гучний голос,— і знайомі й незнайомі мимоволі зупинялись і обертались, почувши його. Говорив цей чоловік просто й коротко.

— Добридень,— почав він, вітаючись з хазяйкою дому.— Радий знову вас бачити. Як почуває себе містер Брейсбрідж? Як Фенні?

Запитання звучали енергійно й дружньо, м-с Брейсбрідж відповідала так само тепло.

— Я дуже рада бачити вас, Лестер,— сказала вона.— Джордж віднесе ваші речі нагору. Ходімо до моєї кімнати, там затишніше. Як здоров'я дідуся й Луїзи?

Він пішов сходами слідом за нею вгору, і Дженні, яка стояла на площадці, дослухаючись до розмови, одразу відчула його надзвичайну привабливість. їй здавалося — вона не могла б пояснити, чому саме, — що з'явилася справді велика, рідкісна людина. Увесь будинок ніби повеселішав. Хазяйка стала незрівнянно люб'язнішою й привітнішою. Всім хотілося щось зробити для гостя.

Дженні все ще працювала, але не могла позбутися враження, яке справив на неї приїжджий; вона повторювала про себе його ім'я. Лестер Кейн. З Цінціннаті. Вона раз у раз крадькома поглядала на нього.— вперше в житті її так зацікавив незнайомий чоловік. Він був такий ставний, гарний, дужий. Хотілося б їй знати, яка в нього робота. І в той же час він трохи лякав її. Раз вона піймала на собі його пильний, проникливий погляд. Щось усередині в неї здригнулося, і при першій нагоді вона вийшла з кімнати. Ще раз він хотів заговорити з нею, але вона вдала, що дуже заклопотана, й поспішила зникнути. Часто вона, і не поглядаючи в його бік, знала, що він дивиться на неї, й відчувала невиразну тривогу, їй хотілося тікати від нього, хоч для цього не було ніякої поважної причини.

І цей чоловік, чиє багатство, виховання й становище в суспільстві ставили його набагато вище Дженні, також мимоволі зацікавився незвичайною дівчиною. Як і багатьох інших, його вабила її дивна граціозність та м'якість. Було в ній щось таке, що обіцяє рідкісну, чудесну любов. І він відчував, що її неважко перемогти, хоч і не розумів чому. Те, що вона пережила, ніяк не відбилося на її зовнішньому вигляді. У її поведінці не було помітно жодних ознак кокетування, і все ж Кейн відчував: успіх забезпечений. Він готовий був спробувати щастя тепер же, але справи примусили його вже через чотири дні виїхати з Клівленда; він був у дорозі три тижні. Дженні думала, що він більше не повернеться, й відчувала дивне почуття полегшення, а разом з тим неспокою. І раптом він знову приїхав, його, мабуть, не ждали, і він пояснив м-с Брейсбрідж, що в нього знову справи в Клівленді. Промовивши ці слова, він кинув бистрий погляд на Дженні, і їй здалося, що, можливо, він тут в якійсь мірі заради неї.

І в час цього приїзду Дженні часто бачила його або за сніданком, коли їй іноді доводилося прислужувати, або за обідом, коли вона могла стежити за гостями із зали чи з вітальні, або в будуарі, куди він іноді заходив поговорити з м-с Брейсбрідж. Вони були великими друзями. На другий день після приїзду Кейна Дженні чула, як м-с Брейсбрідж сказала йому:

— Чому ви не женитесь, Лестер? Час би.

— Знаю,— відповів він,— але щось настрою немає. Хочу ще трошки погуляти на волі.

— Авжеж, знаю я ваші гулянки. Посоромилися б. Ви завдаєте стільки прикростей вашому батькові.

Кейн посміхнувся.

— Батько не дуже уболіває за мною. Він з головою поринув у справи.

Дженні з цікавістю глянула на нього. Навряд чи розбиралася вона в своїх думках, але її тягло до цієї людини. Коли б вона зрозуміла —чому, вона тікала б від нього, не оглядаючись.

Він ставав все уважнішим, нерідко звертався до неї з якимсь випадковим зауваженням і намагався викликати її на розмову. Вона не могла не відповідати йому, він був такий милий і привітний. Якось уранці він застав її в коридорі на другому поверсі, коли вона діставала з шафи білизну. Вони опинились самі: м-с Брейсбрідж пішла за покупками, а слуги були внизу. Кейн зараз же скористався з цього. Він наблизився до Дженні з найрі-шучішим і владним виглядом.

— Мені треба поговорити з вами,— сказав він.— Де ви живете?

— Я... я... на Лоррі-стріт,— пролепетала вона, помітно побліднувши.

— Номер будинку? — запитав він, неначе вона зобов'язана була відповісти.

У неї стиснулося серце.

— Тринадцять-чотирнадцять,—мимохіть сказала вона, його сміливі темнокарі очі впевнено й багатозначно

зазирнули в саму глибину її великих блакитних очей — і немов іскра пробігла між ними.

— Ти моя, — сказав він.— Я давно шукав тебе. Коли ми зустрінемось?

— Не говоріть так,— сказала вона, схвильовано притиснувши пальці до уст.— Я не можу зустрічатися з вами... я... я...

— Ах, не говорити? От що,— він взяв її за руку і злегка притягнув до себе, — давай домовимось одразу. Ти мені подобаєшся. А я тобі? Скажи!

Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких розлилося здивування й жах.

— Не знаю,— задихаючись, вимовила вона пересохлими устами.

— Подобаюсь? * Він похмуро, невідступно дивився на леї.

— Не знаю.

— Поглянь на мене.

— Так...— сказала вона. Він міцно обійняв її.

— Ми ще поговоримо,— сказав він і владно поцілував її в губи.

Вона була перелякана, приголомшена, мов пташка, що потрапила в кігті кішки; і все ж щось у ній відгукнулось на фатальний, страшний і невідступним заклик. Лестер засміявся і відпустив її.

— Тут це більше не повториться, але пам'ятай: ти моя,— сказав він і пішов легкою, безтурботною ходою.

А Дженні, охоплена жахом, кинулася в спальню хазяйки і замкнулася на ключ.

Розділ XVII

Дженні була так приголомшена цією несподіваною розмовою, що довго не могла опам'ятатись. Спочатку вона просто не розуміла, що ж трапилось. Це був наче грім серед ясного неба. Знову вона скорилася чоловікові. Чому? Чому?— запитувала вона себе, але ж десь у глибині душі в неї готова була відповідь. Вона не могла б пояснити того, що відчувала, але вона була створена для цієї людини і він для неї.

У коханні, як у битві, в кожного своя доля. Недурний, енергійний і наполегливий чоловік, син багатого фабриканта, що посідав незрівнянно вище становище в. суспільстві, ніж Дженні, відчув несподіване й непереможне захоплення до бідної покоївки. Вона була внутрішньо близька йому, хоч він цього й не усвідомлював,— єдина жінка, в якій він міг знайти щось таке найголовніше, чого йому завжди невистачало. Лестер Кейн знав, різних жінок, багатих і бідних, представниць того класу, до якого належав він сам, і дочок пролетаріату, але ніколи ще він не зустрічав свого ідеалу — жінки, що втілювала б у собі чутливість, доброту, красу й молодість. Проте він завжди мріяв саме про таку жінку і, зустрівши її, не збирався її втратити. Він розумів, що коли б справа йшла про шлюб, то йому слід було б знайти цю жінку в своєму колі. Але якщо думати про короткочасне щастя, він зможе знайти його, де хочеш, тільки ж про шлюб тоді, звичайно, й мови бути не може. Йому й на думку не спадало, щоб він міг серйозно освідчитись покоївці. Але-з Дженні інша справа. Таких покоївок він ніколи не бачив. У неї такий благородний вигляд, вона чарівна, і до того, мабуть, сама не відчуває цього. Так, це рідкісна дівчина. Чому б не спробувати заволодіти нею? Будемо справедливі до Лестера Кейна, спробуємо зрозуміти його. Не кожний розум вимірюється якимсь одним нерозсудливим вчинком; не про кожного можна судити з якоїсь, однієї пристрасті. У наш вік вплив матеріальних сил майже непереможний,— він пригнічує й руйнує душу. З жахливою швидкістю розвивається й ускладнюється наша цивілізація, різноманітні й мінливі форми суспільного життя, на нашу нестійку, витончену й зіпсовану уяву зовсім по-різному й несподівано впливають такі, наприклад, фактори, як залізниці, швидкі поїзди, пошта, телеграф і телефон, газети, одно слово — весь механізм засобів зносин і зв'язку, що існують у нашому суспільстві. Все в цілому створює калейдоскопічну строкатість,, сліпучу, безладну життєву фантасмагорію, яка стомлює, приголомшує мозок і серце. Звідси своєрідна розумова втома, і кожен день помножує кількість її жертв — тих, хто страждають від безсонниці, чорної меланхолії чи просто божеволіють. Мозок сучасної людини, як видно, ще неспроможний вмістити, розсортувати й зберігати величезну масу фактів і вражень, які щодня сипляться на нього. Ми живемо надто прилюдно, нам нікуди сховатися від зовнішнього світу. Нам доводиться надто багато сприймати. Ніби мудрість безкрайності намагається пробити собі шлях у тісні черепи і вміститися в обмежених ро°умах.

Лестер Кейн був природним продуктом цих ненормальних умов. У нього був пильний, спостережливий розум тієї сили і складу, що зустрічаєш у героїв Рабле, але багатоликість оточення, безмірна широта життєвої панорами, блиск її деталей, невловимість їх форми, їх невиразність і невиправданість збивали його з пуття.