Дженні Герхардт - Сторінка 32

Ніякої забави не вийшло з цього баранчика.

Лестер повернувся до вітальні, приліг на диван і замислився. Що так схвилювало Дженні? Чому вона вся зблідла, побачивши іграшку? Адже, коли вона, лишаючись сама, приводить до себе якого-небудь сусідського малюка, бавиться з ним, розважає його, то в цьому, звичайно, немає нічого поганого. Чого б їй так хвилюватися? Він у думках замислився над усім цим, але ні до якого висновку не прийшов.

Про баранчика більше не згадувалося жодним словом. Можливо, згодом Лестер зовсім забув би про цей випадок, коли б ніщо більше не викликало в ньому підозри, але, очевидно, біда ніколи не приходить одна.

Якось увечері, коли Лестер затримався і збирався йти з дому пізніше, ніж звичайно, біля дверей подзвонили; Дженні поралася на кухні, і Лестер сам пішов відчинити. Він побачив немолоду жінку, яка з тривожним виглядом подивилася на нього і зіпсованою англійською мовою запитала, чи не можна бачити хазяйку.

— Почекайте хвилину,— сказав Лестер і, вийшовши в коридор, покликав Дженні.

Ще на порозі пізнавши відвідувачку, Дженні квапливо вийшла в передпокій і зачинила за собою двері. Це одразу здалося Лестерові підозрілим. Він похмурнішав і вирішив з'ясувати, в чім справа. За хвилину до кімнати повернулася Дженні. Вона була бліда, як полотно, пальці в неї тремтіли й наче шукали, за що б ухопитись.

— Що трапилось? — запитав Лестер; він був роздратований, і голос його прозвучав досить різко.

Дженні не одразу знайшла в собі сили відповісти.

— Мені треба ненадовго піти, — сказала вона нарешті.

— Ну що ж, іди,—неохоче згодився він.— Але хіба ти не можеш мені сказати, що з тобою трапилось? Куди ти йдеш?

— Я... я... — запинаючись, почала Дженні. — В мене є...

— Ну?— похмуро запитав Лестер.

— У мене є одна справа.— закінчила вона.— Мені...

мені треба йти зараз же. Коли я повернуся, я тобі все розповім, Лестер. Тільки, будь ласка, зараз ні про що не питай.

Вона швидко поглянула на нього: тривога, заклопотаність, нетерпляче бажання швидше піти виразно читалися на її обличчі; Лестер, який ніколи ще не бачив її такою зосередженою й упертою, був і зворушений, і роздратований.

— Гаразд,— сказав він,— але заради чого ти робиш з цього таємницю? Чому не сказати прямо, що саме з тобою трапилось? Навіщо про це треба говорити пошепки за дверима? Куди ти йдеш?

Він замовк, сам раптом здивувавшись із своєї різкості; а Дженні, виведена з рівноваги і звісткою, яку їй щойно принесли, і цією несподіваною доганою, раптом відчула приплив небувалої рішучості.

— Я тобі все скажу, Лестер, все! — вигукнула вона.— Тільки не зараз. У мене немає ані хвилини. Я все розповім, коли повернуся. Будь ласка, не затримуй мене.

Вона кинулася до сусідньої кімнати, щоб одягнутись. Лестер, який ще й зараз не розумів толком, що все це може означати, уперто пішов за нею.

— Послухай,— грубо крикнув він,— що за дурниці! У чому річ? Я хочу знати!

Він стояв на дверях — втілена войовничість і рішучість, чоловік, який звик, щоб йому підкорялись. Дженні, доведена до відчаю, нарешті не витримала.

— Моя дівчинка помирає, Лестер!—скрикнула вона.— Я зараз не можу говорити. Прошу тебе, не затримуй мене. Я все тобі поясню, коли повернуся.

— Твоя дівчинка?! — повторив приголомшений Лестер.— Що за чорт, про що ти говориш?

— Я не винна,— відповіла вона.— Я боялась... мені давно треба було сказати тобі про це. Я й хотіла сказати, але тільки... тільки... ой, відпусти мене швидше! Коли я повернуся, я тобі все розповім!

Він здивовано подивився на неї, потім ступив набік, даючи їй дорогу; зараз він більше не хотів нічого від неї домагатись.

— Добре, йди,— сказав він неголосно.— Може, провести тебе?

— Ні,— відповіла Дженні.— Мене чекають, я піду не сама.

п

163

Вона вибігла з кімнати, а Лестер лишився замислений. Невже це та сама жінка, що її, як йому здавалося, він так добре знав? Виходить, вона всі ці роки обдурювала його! І це Дженні! Втілена щирість! Простушка!

— Чорти б мене забрали!— пробурмотів він, і йому перехопило дух.

Розділ XXIX

Причиною всього цього переполоху була одна із звичайних дитячих хвороб, початку й кінця яких ніхто не міг би передбачити навіть за дві години. Цього дня у Вести раптом спалахнула важка ангіна, і стан дівчинки погіршувався так швидко, що стара шведка на смерть перелякалася й попросила сусідку зараз же піти до м-с Кейн. Сусідка, думаючи тільки про те, щоб швидше привести Дженні, без попередження сказала їй, що Веста дуже хвора й треба поспішати. Приголомшена Дженні вирішила, що дівчинка помирає, і, як ми бачили, в пориві жаху й відчаю насмілилася кинути правду в обличчя Лестеру. Вона майже бігла вулицею, вся охоплена безмежним жахом, з однією тільки думкою: встигнути вчасно, побачити свою дівчинку раніше, ніж смерть забере ЇЇ. А що, коли вже пізно? Що, як Веста вже мертва? Дженні мимоволі все прискорювала ходу, вогні вуличних ліхтарів виникали перед нею й знову розтоплювалися в пітьмі; вона вже не пам'ятала жорстоких слів Лестера, не боялася, що він вижене її й вона залишиться у величезному місті зовсім самотня з дитиною на руках, — вона забула про все, крім одного: її Веста тяжко хвора, можливо, помирає, і це вона винна, що вони не вкупі; можливо, коли б вона сама доглядала свою дочку, дівчинка тепер була б здорова.

"Тільки б встигнути! — думала вона про себе; і в пориві горя втрачаючи, як всі матері, здібність міркувати, докоряла собі: — Я повинна була знати, що бог покарає мене за мій гріх, я повинна була, повинна була знати..."

Вона широко розчинила знайому хвіртку, бігом кинулась по доріжці до будинку і вбігла до кімнати, де лежала Веста — бліда, тиха, квола; проте їй було вже набагато краще. Тут уже було кілька сусідок і немолодий лікар; всі вони з цікавістю подивились на Дженні, яка майже впала навколішки біля узголів'я ліжка і почала щось говорити дівчинці.

І от Дженні остаточно вирішила. Вона винна перед своєю дочкою, тяжко винна, але тепер вона подбає спокутувати свою провину. Лестер їй дуже дорогий, але вона більше не буде обдурювати його, і нехай навіть він залишить її (від цієї думки серце Дженні болісно стиснулося), вона все ж вчинить так, як треба. Веста більше не повинна бути знедоленою. її місце з матір'ю. Дім Дженні повинен бути й домом Вести.

Сидячи біля ліжка дівчинки в убогому будиночку старої шведки, Дженні зрозуміла, яка даремна була її брехня: скільки тривоги й мук було заради цього в домі батьків, як вона страждала й боялася весь час, поки жила з Лестером, якої муки зазнала сьогодні ввечері — а для чого? Правда однаково спливла наверх. Дженні сиділа заглиблена у невеселі думки, думаючи, що її жде, а тимчасом Веста потроху стихла й заснула міцним, здоровим сном.

Коли Лестер трохи отямився після приголомшливого відкриття, йому спали на думку цілком природні запитання: скільки років дівчинці? Хто її батько? Як дитина опинилася в Чікаго і хто про неї дбає? Лестер міг тільки ставити собі ці запитання, але не знаходив відповіді: адже він нічого не знав.

Дивна річ, серед цих думок йому раптом пригадалась перша зустріч з Дженні в домі м-с Брейсбрідж. Чому його тоді так потягло до неї? Що так швидко, мало не з першого погляду, підказало йому, що він зуміє домогтися її? Що він відчув у ній — моральну розбещеність, нестійкість, слабкість? У всій цій печальній історії не обійшлося без хитрощів, без майстерного вдавання, і до того ж, обдурюючи його, що так довіряв їй, Дженні не просто обдурювала — вона виявилася невдячною.

Треба сказати, що Лестер зневажав і ненавидів невдячність, вважаючи її найгіршою й гидкою рисою, що притаманна натурам низьким, і був неприємно вражений, відкривши цю якість у Дженні. Правда, раніше він ніколи не помічав за нею цього, якраз навпаки,— однак тепер наочно переконався, що вона невдячна, і був глибоко обурений. Як насмілилась вона так образити його? Його, що, можна сказати, зробив її людиною і підніс до себе?

Лестер встав, відсунув крісло і став повільно ходити в тиші з кутка в куток. Те, що сталося, надто серйозне, і тепер треба прийти до справедливого й твердого рішення. Дженні злочинниця, і він має право її засудити. Вона винна в тому, що з самого початку приховала від нього правду, і подвійно винна, що й далі весь час обдурювала його. Нарешті йому спало на думку, що вона поділяла свою любов між ним і дитиною,— жоден чоловік у його становищі не міг би спокійно примиритися з цим. Лестера пересмикнуло від цієї думки, він засунув руки в кишені й продовжував ходити по кімнаті.

Як чоловік з характером, Лестер міг вважати себе ображеним тільки через те, що Дженні приховала існування дитини, яка з'явилася на світ внаслідок точнісінько такого ж вчинку, який вона зробила пізніше, коли уступилась йому, Лестерові? Це — приклад тих незрозумілих хиб і помилок, яких, очевидно, не може уникнути людський розум — суворий страж і суддя, коли йдеться про честь інших людей. Забуваючи про свою власну поведінку (чоловіки рідко беруть її до уваги), Лестер вірив, що жінка повинна розкривати всю свою душу тільки тому, кого кохає, і його дуже засмутило, що Дженні зробила не так. Одного разу він намагався дізнатися про подробиці її минулого. Вона тоді благала не розпитувати. От коли їй слід було сказати про дитину. А тепер... Лестер похитав головою.

Першою його думкою, коли він все обміркував, було піти й більше не бачити Дженні. У той же час йому хотілося дізнатись, як скінчилася справа. Все ж він надів пальто й шляпу і вийшов з дому; відчувши бажання випити, зайшов до першого ж пристойного бара; потім поїхав до клубу; там він блукав з кімнати в кімнату, зустрів декого із знайомих, поговорив з ними. Неспокій і досада не покидали його; нарешті, витративши три години на міркування, він найняв кеб і повернувся додому.

Смутна й збентежена Дженні довго сиділа біля дівчинки, яка спала; нарешті, зрозуміла, що небезпека минула. Зараз вона нічого не могла зробити для Вести, і поволі до неї повернулися турботи про покинутий будинок; вона відчула, що повинна виконати обіцянку, яку дала Лестеру, і до останньої хвилини виконувати свої обов'язки хазяйки. Можливо, що Лестер чекає її. Напевне, він хоче почути всю правду про її минуле, раніше иіж назавжди розлучитися з нею.