Експерименти професора Пулекса - Сторінка 4

Якщо бажаєте, голитиму вас двічі на день. Я можу також стригти і, як я вже казав, товари у Гінтергайсбергу будуть ваші. Там багато різних прянощів...

Побачивши, що професор його не слухає, Бруно замовк. "Якби Карамаллума не було поблизу,— майнула в нього думка,— я впорався б із хирлявим професором, у крайньому разі пристукнув би його настільною лампою..."

— У вас кров групи "А",— зауважив професор недбало, гортаючи свій записник.— Хвора печінка. Мабуть, забагато пили? До речі, ви не вивчали свого родоводу?

Бруно догідливо притакнув і запевнив, що його батьки і всі предки були чисто арійського походження.

— Романський тип, у ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, мій любий, а скоріше Санчо Панса. Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хочу, щоб ви усвідомили відповідальність, яка лягає на вас. Тому довірю вам одну таємницю...

Професор трохи випростався, взявшись руками в боки.

— Я вчений, доктор хімії та біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Протягом багатьох років працюю в галузі генетики. Десять років я витратив, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат. Його зміст дорожчий від золота, бо в цій непоказній книжці міститься ключ до найбільшої таємниці людства, таємниці керованої раси, до життя за моєю волею...

Він розмахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, нервово розгортав деякі сторінки, заповнені формулами й числами, написаними нерозбірливим почерком.

— Ось тут, чорним по білому: я створив штучні віруси Фі-174Х і Фі-176Х, а з нуклеотидів одержав велетенську молекулу, яка керує всіма життєвими процесами. За трьома чарівними літерами криється: "Сезаме, відімкнись!" Ось ці літери — ДНК, тобто дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто має цей ключ, той володар життя. Я створю надлюдину. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?

Бідолаха боявся, що розгніває божевільного своїм запереченням. Тому він із зацікавленим виглядом кивнув і повторив важке слово, назвавши його заради простоти цитриновою кислотою.

— Ви ідіот, фольксгеносе Плат,— промовив гнівно професор,— ви нічого не зрозуміли. Варто мені захотіти — і я перетворю вас у павіана або зроблю карликом. Я надаю життю, як тісту, будь-якої форми, створюю істоти за власним бажанням. Я — божественне провидіння!

Пулекс пошпортався у паперах на письмовому столі, витяг з-під них якусь фотографію і простягнув її Плату.

— Опишіть, що ви бачите на фото.

Досі Бруно не зрозумів жодного слова з маячні професора. Коли ж він роздивився знімок, йому дещо стало зрозуміле. Тепер він знав, чому бридка тварюка здавалася йому такою знайомою. На фото Бруно побачив сірникову коробку, на ній сиділа блоха. Та сама істота, тільки збільшена в тисячу разів, напала на нього в машині.

Коли перукар слухняно відповів, що він бачить, професор фон Пулекс забрав у нього знімок.

— Так, Плат. Це — блоха, маленький стрибунець з усього шістьма парами хромосом. На перший погляд, нікчемна істота, яку бояться й ненавидять усі люди. Скоро її боятимуться ще дужче. Навіть при своїй звичайній величині блоха дивує всіх величезною силою. Вона може переносити вантаж, що в сотню разів перевищує її власну вагу, і стрибати до чотирьох метрів у довжину. На це неспроможний навіть слон.

Упродовж століть штукарі дресирували маленьких розбійників для сміховинних трюків блошиного цирку. Я зробив з них страхітливу зброю. Rhynchoprion penetrans, як називають по-науковому трохи більшу піщану блоху, завдяки моєму гормонові набирає до двадцяти п'яти кілограмів ваги й може стрибати на рівній поверхні на вісімдесят метрів, а при попутному вітрі — навіть до двохсот метрів. Її укус, якщо не подати негайної допомоги,— смертельний. Роговий панцир мого створіння ні проколоти, ні розрубати неможливо, а його очі перевершують найдосконаліші телескопи, бо вночі воно бачить краще за кішку. А найголовніше — це надзвичайна слухняність тварин. Вони піддаються дресируванню, як собаки.

Професор на мить замовк. Увійшовши в екстаз, він гарячково порпався у паперах на столі й говорив сам до себе. Бруно побачив прес-пап'є і подумав, що його можна використати як зброю. Крадькома він спостерігав за Карамаллумом, який, розібравши книжки, звільнив поміж полицями вікно.

— От ви й знаєте мою таємницю, Плат,— провадив професор.— На світанку я відправлю на фронти три перші роти — таємну зброю фюрера, запрограмовану варіацію ФІ-174Х. Рохус, Титус і Вампус очолять зграю. Подумайте лишень: при попутному вітрі — двісті метрів. Легко вирахувати, коли стрибунці-молодці будуть у Парижі або в Москві. Проте це тільки скромний початок.

Фон Пулекс тицьнув під носа переляканому перукареві ще одну фотографію:

— Що це, Плат?

— Мурашка, пане професоре. Божевільний вдоволено посміхнувся.

— Шляхом селекції я вивів її з п'яти тисяч видів мурашок. Це Eciton drepanophorum — відважна, агресивна і дисциплінована мурашка, яка атакує у маршовому порядку. Блоха за вдачею індивідуалістка, а мураха — суспільна істота. Дванадцятеро моїх добірних екземплярів досягли розмірів куниці. За півроку завдяки моїй вакцині росту вони досягнуть сімдесяти-вісімдесяти сантиметрів. Потім мільйони мурашок, керованих на відстані маленькою радіостанцією, вирушать по землі та під землею у бій. Шкода, що демонструвати цих любих звірят ще рано. Своїми щелепами вони можуть перекусити ствол гвинтівки. Але вони поки що трохи недисципліновані. Минулого тижня один з малих пустунів відкусив ногу своєму доглядачеві: чик! — і все, наче бритвою. Наступне покоління буде запрограмоване краще і застосовуватиме щелепи тільки по команді.

Ще трохи — і Бруно, мабуть, помер би від страху. Відчайдушно шукав він слова, що могли б зласкавити професора, але з його уст зірвалося тільки жалюгідне зауваження, що в нього група крові "Б", а не "А". Проте вирощувач бліх навіть не звернув на це уваги. Карамаллум тим часом завершив свої приготування, справді поставивши кінокамеру.

— Ми мусимо тримати кількасот кролів, щоб годувати наших стрибунців,— заявив фон Пулекс.— Ерзац, як і все під час війни. З вами, Плат, я хочу провести перший справжній експеримент. Та перестаньте тремтіти! Ви одержите ножа з найкращої сталі. Бороніться, чоловіче, ви ж були на фронті, навіть заслужили залізного хреста. Доведіть, що ви чоловік.

Жестом він наказав Бруно підвестися. Той важко підвівся з крісла, відчуваючи, що ноги зробились неначе гумові. Хитаючись, він підійшов до вікна і зазирнув крізь нього в обкладене кахлями і поділене залізними гратами приміщення. Йому стало млосно, коли він побачив за гратами панцир велетенської комахи.

— Наш Рохус,— захоплено пояснив професор.— Хіба не красень? З ним вам треба упоратись. Визнаю, завдання нелегке, але, можливо, вам пощастить. Раптом ви йому сподобаєтесь. На підлозі знайдете кинджал. Кров і честь, мій друже! Коли Рохус накинеться на вас, захищайтеся кинджалом — це ваш єдиний шанс, Плат.

— Не хочу,— прошепотів, тремтячи, Бруно.— Будь ласка, пане професоре, мені зле...

Карамаллум ухопив його за комір і як пір'їну підніс до дверей. Бруно дістав штурхана в спину і, спіткнувшись, упав на кам'яну підлогу. Двері за ним зачинилися.

— Візьміть же кинджал, чоловіче! — почувся вигук професора.

Бруно побачив обох за шибкою. Їхні серйозні обличчя виказували глибоку зацікавленість. Бруно взяв кинджал, але не знайшов сили міцно стиснути його. Йому здавалося безглуздим боротися такою зброєю з цим звіром. Чудовисько вже зачуло кров і занепокоєно подерлося гратами вгору.

Знову те саме жахливе шипіння й фосфоричні очі. Він здригнувся від брязкоту грат, які поступово розчинялися.

Бруно відступив у куток. Рохус, як називав професор кляте створіння, протиснувся крізь отвір і стояв на своїх дротяних ногах уже по цей бік. Бридкий сморід заповнив приміщення. Коли грати розійшлися настільки, що шлях став зовсім вільний, велетенська блоха на мить застигла на місці. Бруно побачив, як вона ледь помітно підібгала свої волохаті ноги. Потім зіщулилась для стрибка. Бруно зблід і притиснувся спиною до стіни, немов миша, що чекає укусу гадюки.

Тварюка стрибнула, як блискавка. Бруно прикрив обличчя руками й відчув, як гострющі кігті вп'ялися йому в ноги. Падаючи, він почув гучні постріли. Світло згасло, у вольєрі загупали ковані черевики. Потім ляснуло ще кілька пострілів. Тварюка, яка досі тримала Бруно в обіймах, сповзла набік.

Все, що було далі, перукар сприймав як у півсні. Спалахнув ліхтарик, промінь світла забігав туди-сюди і спинився на його обличчі. Бруно почув чужу мову, хтось відтягнув від нього убите чудовисько. Він застогнав, бо один кіготь глибоко сидів у стегні. Чиїсь руки підхопили його. Незнайомий голос говорив йому щось заспокійливе.

Світло під стелею знову спалахнуло. Плата перенесли до залу, посадили в шкіряне крісло. Поступово він отямився, ще не вірячи у свій рятунок. Дюжина американських солдатів оточила професора і Карамаллума. Фон Пулекс скаржився, бо в нього злетіли окуляри, коли один із солдатів дав йому ляпаса. Професор перелічував свої титули, вимагав зустрічі з генералом і белькотів щось про Женевську конвенцію.

Санітар змазав рани Бруно йодом. Незважаючи на пекучий біль від такої процедури, той здивовано прислухався до англійських слів, що ними безперестанку сипав санітар. Інші солдати теж без упину ворушили щелепами, проте з їхніх уст не зривалося жодного звуку. Тільки згодом Бруно зрозумів, що вони жували гумку. До нього заговорив офіцер. Бруно повинен ще на кілька днів лишитися в замку, він потрібен як свідок. Окрім того, йому треба зробити укол від правця.

Перукар зрадів, що знайшовся хоч хтось, хто розмовляє німецькою мовою, і з обуренням розповів про божевільні плани професора. Проте з його слів солдати цього спеціалізованого підрозділу не дізналися нічого нового. Вони вже давно розшукували цього добре їм відомого вченого та його замок смерті.

Через годину після несподіваного порятунку Бруно знову лежав у своєму ліжку. Йому зробили ін'єкцію, і він почував себе після нічних хвилювань справді хворим і нещасним.

Гарний догляд поставив його знову на ноги. Йому дозволили оглянути замок, він побачив підвали, які аж кишіли кроликами.