Елідюк - Сторінка 3

Вона крадькома кидала на нього погляди — на його обличчя, постать, ловила кожен Елідюків порух і думала, який-то він гарний, який близький до її ідеалу. Стріла кохання влучає в серце Гіліадон, і от вона вже вся в полоні нестримного почуття. Королівна блідне, зітхає, але освідчитись не може, бо раптом лицар зневажить її за це!

Елідюк довго пробув із нею, та коли настав вечір, попрощався. Гіліадон дуже не хотіла його відпускати, але він пішов. У тяжкій задумі, журний повернувся Елідюк до своїх покоїв. Він був стурбований, бо ж Гіліадон — королівна, а він тільки слуга королю. Йому здалося, що вона лагідно і навіть якось збентежено винуватила його за щось. Він відчуває, що вчинив недобре — бути так довго в цій країні і досі жодного разу не побачитись із королівною. Подумав отак Елідюк, і сором пойняв його. Він згадав свою дружину, і те, як обіцяв бути їй вірним.

Гіліадон після побачення з Елідюком захотіла, щоб він став її коханим. Якби-то її змога і його згода! Ніхто ще досі не припадав їй так до серця. Всю ніч вона не спала, мріючи про нього, а на світанку піднялася, стала до вікна, гукнула пажа і звірила йому свою таємницю.

— Боже милий,— мовить вона,— я почуваюся так, ніби потрапила в пастку. Я покохала нового найманого лицаря, Елідюка, що так звитяжно бився з ворогом. Усю ніч я не стулила повік, очам було несила заплющитись. Коли він справді кохає мене, коли його наміри серйозні і він це покаже, я зроблю все, чого тільки він побажає. Є у мене велика надія — колись він може стати тут королем. Я просто в захваті від нього. Такий він розумний і такий щирий. Якщо він не любить мене, я помру від горя.

Коли вона скінчила, юний паж дав їй гарну пораду: не треба так швидко зневірюватись.

— Пані моя, як ви кохаєте Елідюка, дайте йому знати про це. Пошліть йому пояс, стрічку або ж каблучку. Подивитесь, чи сподобається це йому. Як він радісно прийме дарунок, зрадіє, отримавши звістку од вас, отже, усе гаразд. Не журіться, він любить вас. А чи є де хоч один імператор, який не затанцював би від щастя, дізнавшись, що подобається вам?

Дівчина обдумала пораду.

— Але як мені довідатись, лише через дарунок, чи я дійсно бажана йому? Ось чого ти не можеш збагнути! Кавалер прийме подарунок, незалежно від того, чи мила йому дарувальниця. І зробить це дуже поштиво. Якщо ж він насміється з мене, ця обручка стане мені огидна! Але, може, тобі скаже щось вираз його обличчя? Отож збирайся мерщій, та в дорогу.

— Я готовий.

— Передаси йому цю золоту обручку, і ось іще: дай йому мій пояс. І будь дуже люб'язний, коли вітатимеш його від мене.

Паж повернувся йти, але королівна була в такому стані, що за мить покликала його назад. Та ось відпускає його й жебонить сама до себе:

— О боже, я закохалась у чужинця! І навіть не знаю, чи благородного він роду. А що, як тепер він несподівано зникне? Я буду в розпачі. Я не при своєму розумі — відкрилася йому серцем. Ще до вчорашнього дня і в очі Елідюка не бачила, а тепер вішаюсь йому на шию. Мабуть, він просто зневажатиме мене. Та ні, він не такий. Якщо він гарна людина, йому сподобається моя відвертість. Тепер усе в руках божих. Як же погано мені буде, коли я йому зовсім не потрібна! Ніколи вже тоді не знатиму щастя!

Тим часом, поки вона отак побивалася, паж поспішав на зустріч. Він розшукав Елідюка, і, залишившись із ним наодинці, привітався, як наказувала дівчина. Тоді передав маленьку обручку і пояс. Лицар подякував, надів прикрасу на палець, а пояс застебнув на стані[73]. Але пажу він не сказав нічого, лише запропонував у відповідь свою каблучку і пояс. Та паж не взяв їх і повернувся до своєї молодої пані. Хлопчина застав Гіліадон в її світлиці і передав їй Елідюкові вітання й подяку.

— В ім'я усього святого, не крий од мене правди. Скажи, чи дійсно він кохає мене? — спитала королівна.

— Гадаю, що так. Він не став би вас обманювати. Здається, він веде обережну і ввічливу гру. Йому відомо, як треба приховувати свої почуття. Я привітав його від вашого імені й передав дарунки. Він підперезався поясом і дуже дбайливо його застібнув. Тоді надів обручку. Більше я йому нічого не говорив. І він мені теж.

— Але чи зрозумів він, що це означає? Бо як ні — я загину!

— Щиро кажучи, не знаю. Та коли ви вже хочете знати мою думку, гаразд... Якщо Елі дюк не знехтував вашими дарами, виходить, ви... не дуже йому неприємні.

— Перестань дражнити мене, зухвальцю! Я і сама чудово знаю, що не бридка Елідюкові. Чи ж могла я завдати йому болю? Хіба що кохаючи лицаря всім серцем... Але якщо я справді неприємна йому, то він заслуговує смерті. Поки я сама не поговорю з ним, не знаю, що й робити. Ти перекажеш йому або ще хтось. Хай знає, як розривається моя душа, жадаючи його! Аби тільки знати, скільки він тут пробуде!

— Пані, король найняв його на цілий рік. Цього часу, гадаю, досить, щоб висловити йому ваші почуття.

Коли Гіліадон почула, що Елідюк не збирається їхати, вона зраділа до нестями: як чудово, що він має лишитися! Та не відала дівчина, як карається Елідюк відтоді, як уперше стрівся з нею. Адже доля скувала лицаря жорстокою обітницею — отим словом, що дав він дружині, коли їхав з рідного дому: ніколи не задивлятися на іншу жінку. Елідюк прагнув дотримати свого слова, але серцем уже належав королівні. І несила йому приховати своє безтямне кохання до чарівної Гіліадон. Аби тільки побачити її знову, поговорити з нею, поцілувати її, приголубити... Та він ніколи не освідчиться коханій, бо вкриє себе довічною ганьбою за порушене слово. А крім того,— хто він такий? Лише васал короля.

Сумніви крають йому душу. Та ось, відкинувши вагання, Елідюк сів на коня. Він скликає своїх воїнів і їде до замку на розмову з королем. Як пощастить, він побачить і дівчину,— ось чому він так поспішає.

Король саме в цей час підвівся з-за столу і попрямував до покоїв доньки; й ось він уже грає в шахи з якимсь чужоземним лицарем. По той бік столика королівна мала показувати тому лицареві ходи.

Елідюк виступив наперед. Король люб'язно його привітав, посадовив поруч і звернувся до доньки:

— Люба моя, познайомся з оцим благородним лицарем і вшануй його по честі. В усій країні немає кращого воїна за нього.

Дівчина дуже зраділа, почувши таке. Вона підводиться і запрошує Елідюка сісти поруч неї, осторонь від інших. Обоє заніміли від кохання. Вона не насмілювалася відкритись Елідюку, а він боявся й слово зронити. Лише подякував за надіслані дарунки: ніколи ще жоден дар не тішив так його серця. Вона відповідає радістю на його радість. А тоді несподівано звіряється, навіщо послала йому каблучку і пояс: душею і тілом вона лине до нього, не в змозі опиратися своїм почуттям, нестямно його кохає і віддає себе під владу будь-якого бажання Елідюка. Якщо ж їм не судилося бути разом, то нехай він знає: жоден чоловік ніколи не матиме її за дружину.

І Елідюк їй відказує на те:

— Королівно, я такий щасливий вашим коханням. Радію всією душею. Хіба ж може мовчати моє серце, коли ви так палко мене кохаєте? Ніколи я цього не забуду. Ви знаєте, я заприсягнувся вашому батькові служити тут рік, пообіцяв, що не полишу цей край, доки не скінчиться війна. Лише після того я вирушу додому, якщо, звісно, ви мені дозволите. Я не хочу лишатися тут назавжди.

— Елідюку, я така вдячна за вашу відвертість. Ви такий щирий і такий мудрий. Але заздалегідь, до того як поїхати звідси, ви маєте вирішити мою долю. Я кохаю вас і вірю вам більше, ніж будь-кому в усьому світі.

Тепер вони знали, що кохають одне одного взаємно, і жодне слово більше не зірвалося з їхніх уст.

Елідюк повертається до своїх покоїв, зачарований тим, як усе складається. Він може говорити з Гіліадон стільки, скільки побажає,— так безтямно вони покохались.

Тепер Елідюк так завзято бився на війні, що захопив у полон ворожого короля і визволив усю країну. Шириться усюди його слава щедрого і вправного воїна. Лицарська доля йому всміхається.

І от саме тоді бретонський король вислав морем трьох гінців — розшукати Елідюка. Бо лихі часи настали в Бретані, і що далі, то йшлося на гірше. Ворог захопив усі фортеці, а землі плюндрував вогнем і мечем. Гірко караючись, король просив пробачення за те, що вигнав Елідюка. Послухавши злих язиків, він безневинно засудив свого вірного лицаря. Але тепер прогнав геть підступну зграю обмовників, що чорними наклепами та підступом вислали його улюбленця з країни. І зараз, у тяжку годину, він наказує Елідюкові, закликає, благає,— в ім'я довір'я, що було колись поміж ними, відколи лицар уперше присягнувся на вірність йому,— приїхати і вирятувати рідний край зі страшної наруги.

Елідюк прочитав тривожну звістку, схвилювався до глибини душі. Він подумав про Гіліадон, яку тепер кохав усім своїм єством, а вона відповідала йому взаємністю. Проте їхнє кохання було цнотливим — нічого непорядного чи легковажного. Милування, розмови, взаємні дарунки — пристрасне почуття поміж ними не заходило далі. Вона поводилася так заради того, на що покладала велику надію. Гіліадон сподівалася, що Елідюк належатиме їй, і тільки їй одній, якщо вона вірно триматиметься.

Та не відала вона, що у нього є дружина.

"Гай-гай! — думає собі Елідюк,— я збився з дороги. Занадто довго я пробув отут. Будь проклятий той день, коли я вперше глянув у бік цієї землі. Я втратив тяму через Гіліадон, а вона через мене. Якщо ж я попрощаюсь із нею тепер, комусь із нас не жити. А може, й обом. І все-таки я маю їхати — так велить мені в листі бретонський король і дане мною слово. А крім того, я заприсягнувся дружині у вірності. Мені треба отямитись. Не можу я більше тут лишатися, вибору в мене немає. Якби я одружився з Гіліадон, церква ніколи б не освятила цей шлюб. Як не глянь, усе безвихідь. О боже, несила думати, що більше ніколи по побачу її! Але хай би чого це коштувало, я маю бути щирим із коханою. І вчиню саме так, як вона того забажає. Її батько досягнув надійного миру і ніхто більше не схоче йти на нього війною. Я ж пошлюся на тяжке становище бретонського короля і спитаю дозволу вирушити ще до заходу сонця. І це не порушує нашої угоди: я полишаю цей край, тільки-но встановиться мир. Побачусь із Гіліадон і все їй поясню. Тоді вона скаже, чого бажає, а я зроблю все, щоб вволити її волю.

І, не гаючи часу, Елідюк рушив до короля просити дозволу на від'їзд.