Еміль і детективи - Сторінка 10

Йди сюди, Густаве, сідай і все розказуй.

— Ну, чисте тобі кіно! Можна луснути зі сміху. Тож слухайте. Я прокрався в готель, побачив там хлопця-ліфтера і поманив його пальцем. Він підійшов, і тоді я розповів йому всю історію, з початку до кінця. Про Еміля. І про нас. І про злодія. І що злодій оселився в готелі. І що ми повинні за ним пильно стежити, аби завтра відібрати в нього гроші.

"Здорово! — сказав ліфтер.— У мене є ще одна ліврея. Вберися в неї і будеш другим ліфтером".

"А що на те скаже портьє? Він же розсердиться",— відповів я.

"Він нічого не скаже. Портьє — мій батько".

Не знаю, що він наговорив своєму старому, але я дістав оцю ліврею і дозвіл переночувати у порожній комірчині, ще й привести когось із собою. Ну, що ви на це скажете?

— В якому номері живе злодій? — спитав Професор.

— Тебе нічим не здивуєш,— сердито пробурмотів Густав.— Звичайно, ніякої роботи мені не загадали. Сказали тільки, щоб не плутався під ногами. Ліфтер запевнив, що наш злодій живе в шістдесят першому номері, і я зразу же гайнув на четвертий поверх. Ну, і став розвідувати. Скрадаюся непомітно, зазираю через поруччя, дослухаюся. За півгодини двері шістдесят першого номера розчинилися, і як ви гадаєте, хто звідти вийшов? Наш злодій! Йому треба було — ну звісно куди. Я ще вдень добре його роздивився. То був він! Маленькі чорні вусики, вуха тонесенькі, аж світяться, а писок такий, іш^ проти ночі краще не згадувати. Коли він повертався — ну, ви знаєте, звідки! — я підкотився до нього, виструнчився і спитав: "Ви, пане, щось шукаєте? Може, вам чогось треба?"

"Нічого мені не треба,— буркнув він.— Хоча ні! Стривай. Скажи портьє, хай збудить мене вранці рівно о восьмій. Номер шістдесят перший. Гляди не забудь!"

"Не забуду, добродію, не хвилюйтеся! — сказав я, мало не підстрибуючи з радощів.— Рівно о восьмій у шістдесят першому номері задзвонить телефон. Тут будять по телефону".

Злодій кивнув і потюпав до себе.

— Відмінно! — Професор був у захваті, а про інших годі й казати.— О восьмій ми урочисто зустрінемо його біля готелю. А тоді будемо стежити далі і врешті його спіймаємо.

— Вважайте, що ми вже його спіймали! — вигукнув Герольд.

— Але дарувати нам квіти ще рано,— сказав Густав.— А тепер я побіг. Мені треба вкинути в поштову скриньку листа з дванадцятого номера. Я вже маю п'ятдесят пфенігів чайових. Прибуткова посада! Той хлопець за день часом дістає до десяти марок на чай. Він сам розповідав. Ну, то я годині о сьомій устану і подбаю про те, щоб нашого приятеля вчасно збудили. А тоді прибіжу сюди.

— Любий Густаве, я щиро тобі вдячний,— майже урочисто мовив Еміль.— Тепер уже нічого не станеться, і завтра ми його схопимо. А тепер усі можуть спокійно йти спати, правда, Професоре?

— Ав^кеж, усі йдуть додому, треба добре виспатись. А завтра вранці, рівно о восьмій, ми знову збираємося тут. Добре було б дістати ще трохи грошей. Я зателефоную зараз малому Вівторкові. Хай він усіх, хто вранці зателефонує до нього, збере до нас у резерв. Може, доведеться оточити готель. Ще невідомо, як воно буде.

— Я піду з Густавом спати в готель,— сказав Еміль.

— Ходімо, старий. Тобі страшенно там сподобається. Шикарна халабуда.

— Я оце зателефоную,— мовив Професор,— а тоді піду додому і дорогою відпущу Церлета, бо він просидить на Нікольсбурзькій площі до самісінького ранку, чекаючи наказу. Все зрозуміло? /

— Зрозуміло, пане начальнику поліції,— засміявся Густав.

— Завтра вранці рівно о восьмій тут, у дворі,— повторив Герольд.

— І принеси трохи грошей,— нагадав Фрідріх Перший.

Хлопці попрощалися, потиснувши один одному руки, наче дорослі поважні чоловіки, і розійшлися по домівках, а Густав з Емілем пішли до готелю. Професор перетнув Нолендорфську площу і зайшов у кав'ярню зателефонувати малому Вівторкові.

За годину вони всі вже спали. Більшість у своїх ліжках, а двоє у комірчині на п'ятому поверсі готелю "Крайд".

А один хлопець заснув у батьківському кріслі біля телефону. То був малий Вівторок, що не покинув свого поста. Траугот подався додому. А малий Вівторок не відійшов від апарата. Він спав, притулившись до билець крісла, і снив про чотири мільйони телефонних розмов.

Опівночі з театру повернулися його батьки і щиро здивувалися, побачивши сина в кріслі. Мати взяла його на руки й понесла в ліжко. Він здригнувся й пробурмотів уві сні: "Пароль "Еміль"!

Вікна шістдесят першого номера виходили на Нолендорфську площу. І коли наступного ранку пан Грундайс, зачісуючись, глянув у вікно, його здивувало, що на площі так багато дітей. Навпроти у сквері понад два десятки

Розділ тринадцятий

ПАНА ГРУНДАЙСА СУПРОВОДИТЬ ПОЧЕСНИЙ ЕСКОРТ

хлопчаків ганяли м'яча. На Кляйстштрасе біля входу до метро теж було повно дітей.

— Мабуть, канікули,— сердито пробурмотів він.

Тим часом на подвір'ї кінотеатру Професор провадив нараду керівників і лаявся на всі заставки:

— Ми день і ніч сушимо собі голову, як спіймати злодія, а ви, дурноверхі, збираєте сюди весь Берлін. Хіба нам потрібні глядачі? Чи ми знімаємо тут кінофільм? Якщо злодій прослизне нам крізь пальці, то ви будете винні, базіки нещасні.

Хлопці стояли довкола і терпляче слухали, але по них аж ніяк не було видно, щоб хоч кого гризло сумління. Палка промова майже не вплинула, і Герольд сказав:

— Не хвилюйся, Професоре. Так чи так, а ми злодія спіймаємо.

— Ідіть звідси! І накажіть своєму збіговиську, щоб нікому не лізли в очі, а на готель узагалі не дивилися. Зрозуміло? То бігом, марш!

Хлопці порозбігалися,, на подвір'ї зосталися самі детективи.

— Я позичив у портьє десять марок,— доповів Еміль.— Якщо злодій ганятиме знову на таксі, то у нас тепер стане грошей його переслідувати.

— Накажи тим дітям розійтися, хай ідуть додому,— запропонував Професорові Крумбігель.

— Ти справді гадаєш, що вони підуть? Якби Нолен-дорфська площа тріснула навпіл, і то б вони зосталися,— сказав Професор.

— Тут тільки одне зарадить,— мовив Еміль.— Треба змінити наш план. Хай не тільки детективи вистежують Грундайса, а всі діти його переслідують. Хай він помітить, що оточений звідусіль, що скрізь —'— діти.

— Мені теж це спало на думку,— признався Професор.— Найкраще для нас — змінити тактику і загнати злодія на слизьке, щоб сам здався.

— Правильно! — вигукнув Герольд.

— Йому напевне краще буде віддати гроші, ніж увесь час відчувати за собою сотні дітей, що галасуватимуть доти, поки збіжиться все місто і поліція його затримає,— уголос міркував Еміль.

Хлопці на знак згоди закивали головами.

Раптом біля брами щось задзеленчало, і на подвір'я, радісно сяючи, в'їхала Поні Капелюшок.

— Доброго ранку, тубільці! — вигукнула вона.

Дівчинка зіскочила із сідла, привіталася з кузеном Емі-лем, з Професором та іншими хлопцями й відчепила від багажника невеличкого кошика.— Я привезла вам каву й пундики! Навіть гарненька чашка в мене є. Ой, вушко відбилося. Завжди якась прикрість!

Хлопці вже всі до одного снідали. Снідав і Еміль у готелі "Крайд".

Але нікому не хотілося псувати дівчинці доброго настрою. І вони всі по черзі пили каву з молоком із чашки без вушка і наминали пундики так, наче чотири тижні нічого не їли. )

— Ой, як смачно! — вигукнув Крумбігель.

— А які хрумкі пундики! — бурмотів Професор з повним ротом.

— Справді? — зраділа Поні.— Отож добре, коли в хаті є жінка.

— На подвір'ї,— уточнив Герольд.

— Як там у вас на Шуманштрасе? — спитав Еміль.

— Усе гаразд, спасибі. Бабуся особливо тебе вітає. Тільки щоб скоріше прийшов, а то будеш покараний — вона щодня годуватиме тебе рибою.

— Фе, гидота! — скривився Еміль.

— Чому гидота? — спитав Мітенцвай-молодший.— Риба дуже смачна.

Усі здивовано втупилися в нього, бо він не мав звички балакати. А хлопець спаленів по самі вуха і сховався за старшого брата.

— Еміль не може з'їсти і шматочка риби,— пояснила Поні Капелюшок.— А коли хоч трохи з'їсть, то його відразу нудить.

Отак вони перемовлялись, і настрій у всіх був чудовий. Хлопці поводились якнайуважніше. Професор тримав Капелюшків велосипед. Крумбігель пішов помити термос і чашку, Мітенцвай-старший старанно згорнув папір від пундиків. Еміль знову прив'язав кошик до багажника. Герольд помацав шини, чи добре їх надуто. А Поні Капелюшок стрибала на подвір'ї, виспівуючи пісеньку і водночас розповідаючи, що тільки спадало їй на думку.

— Стоп! — раптом вигукнула вона і заклякла на одній нозі.— Я забула спитати, чому на Нолендорфській площі зібралася така сила-силенна дітей? Наче в таборі під час канікул.

— То все цікаві. Вони прочули, що ми хочемо спіймати злодія, і теж хочуть ловити його разом із нами,— пояснив Проофесор.

Раптом крізь браму влетів Густав, голосно просигналив своїм клаксоном і крикнув:

— Швидше! Він виходить!

Усі кинулися були на вулицю, але Професор гукнув:

— Увага! Слухайте! Ми оточимо його звідусіль. Позаду нього — діти, попереду — діти, ліворуч — діти, праворуч — діти! Зрозуміло? Дальші накази дістанете дорогою. Ну, гайда!

Штовхаючись, вони вибігли з брами. Поні Капелюшок, трохи ображена, зосталася на подвір'ї сама. Тоді вона сіла на свій невеличкий нікельований велосипед і подалася за хлопцями, бурмочучи, як її бабуся: "Щось мені це не до вподоби. Щось мені це не до вподоби".

Чоловік у котелку саме вийшов із готелю, повільно спустився сходами, а тоді повернув праворуч, до Кляйст-штрасе. Професор, Еміль і Густав розіслали посланців до всіх дітей на площі. І за три хвилини Грундайс був оточений.

Він озирнувся, надзвичайно здивований. Круг нього діти перемовлялися, реготали, штовхалися, але ні на крок не відставали від нього. Дехто розглядав Грундайса так пильно, що він знічувався і відводив очі.

Дз-з-з! — пролетів над самісінькою головою в нього м'яч. Він здригнувся і пришвидшив ходу. Але й діти побігли швидше. Він хотів зненацька завернути в якийсь провулок, але й звідти до нього вже бігли діти.

— Поглянь, старий, у Грундайса така пика, ніби йому дуже хочеться чхнути,— крикнув Густав.

— Біжи просто переді мною,— сказав йому Еміль.— Зараз не треба, щоб він мене бачив. Ще маємо час.

Густав випростався й пішов попереду Еміля, наче боксер, що через власну вагу не може бігти. А тротуаром, поруч із хлопцями, їхала Поні Капелюшок і радісно дзеленчала.

Чоловік у котелку вочевидь занепокоївся.