Еміль і троє близнюків - Сторінка 15

Хлопці підняли Густава з землі й потягли до столу.

— Засідання оголошую відкритим,— сказав Професор.— Слово має Еміль.

Еміль підвівся.

— Шановне товариство! У п'ятницю, тобто післязавтра, тут, у Корлсбютелі, піде кінофільм "Еміль і детективи". Ми думали не признаватись і подивитися фільм як звичайні глядачі. Але мені здається, ми зможемо допомогти Джеккі, якщо розкриємо нашу таємницю і скажемо власникові кінотеатру, хто ми такі. Правда, це суперечить нашим принципам і нам не до вподоби. Але заради справи, як то кажуть, чортяка навіть мух наївся. Власник кінотеатру може, наприклад, повідомити про нас у газеті. Або до афіш, які вже скрізь висять, приклеїти оголошення про те, що на деяких сеансах будуть присутні ті самі детективи. Тоді, мабуть, на кінофільм прийде більше дітей, ніж звичайно. А що власник кінотеатру завдяки нам більше заробить, то хай він віддасть Джеккі всі гроші за перший сеанс.

Еміль сів на своє місце. Усі з ним погодилися.

— Ніхто не заперечує? — спитав Професор.— Еміль придумав надзвичайно добре. Заради Джеккі нам доведеться сказати, хто ми такі.— Професор трохи помовчав.—

Ми одноголосно приймаємо Емілеву пропозицію, бо іншої ради немає. А тепер я надаю слово собі. Я пропоную, щоб хтось із нас пішов до редакції курортної газети і порозмовляв з редактором. Хай там надрукують статтю, яку ми напишемо. Ми розповімо, як містер Андерс кинув напризволяще Джеккі, і закличемо всіх дітей Корл-сбютеля і сусідніх містечок зібрати для Джеккі гроші. А за кілька днів газета повідомить, скільки діти вже зібрали.

І Професор сів.

— Клас! — вигукнув Густав.— Ніхто не заперечує? Ні. Прийнято одноголосно. Я надаю слово Вівторкові.

— Я хочу запропонувати, щоб Густав і, може, ще хтось із нас сьогодні вдень об'їхали на мотоциклеті всі навколишні містечка й пляжі, розповіли дітям, що сталося, та закликали їх допомогти Джеккі. Мабуть, можна на кожному пляжі повісити плакат, де все те було б написано. Діти читатимуть плакати й переказуватимуть іншим.

— Дуже добре! — закричали всі. А Густав сказав:

— Це просто щастя, що мені нічого не спало на думку. Бо ми не знали б, до чого врешті взятися.

Вони ще трохи побалакали, а тоді подалися на веранду й намалювали кольоровими олівцями вісім плакатів. Для Грааля, для Варнемюнде, для Гайдекруга та інших містечок.

Потім Густав вивів із павільйону свою машину й викотив її на вулицю. Вівторок сів на багажник, міцно тримаючи згорток із вісьмома плакатами. І вони помчали! А Еміль і Професор махали їм услід.

Коли прийшов Джеккі із своїми речами, хлопці доручили йому вартувати будинок і нікуди з нього не йти. А самі мерщій повтікали, навіть не пояснивши, чого так поспішають.

Коли Еміль зайшов до кабінету власника кінотеатру "Маяк" пана Бартельмана, той сказав:

— Не маю часу! Іншим разом!

Хвилин за п'ять він відвів голову від письмового стола й побачив, що хлопець ще й досі не пішов.

7 Е. Кестнер

193

— Ти ще тут? У чому річ?

— Я — Еміль Тішбайн.

Пан Бартельман відкинувся на спинку крісла.

— Хто?

— Я — Еміль Тішбайн. Про мої пригоди зроблено той кінофільм, що ви починаєте післязавтра показувати.

— Дуже приємно,— сказав власник кінотеатру.— Справді, дуже приємно! Отже?

Еміль розповів йому про намір детективів.

Пан Бартельман заплющив очі. Інакше він не вмів думати. Потім поцмокав язиком, наче торгівець кіньми, коли прицінюється до нового коня. Пан Бартельман відчув вигідне діло.

— Гаразд, ви одержите для свого підопічного всі гроші за перший сеанс, але тільки з однією умовою. Обіцяйте мені, що протягом тижня ви виступатимете після кожного сеансу.

— Протягом цілого тижня?! — вигукнув Еміль.— Після кожного сеансу? Нам неприємно навіть один раз виступати. Ми ж не клоуни.

— Тоді нема про що й говорити. Хлопець трохи подумав.

— Добре,— сказав він нарешті.— Нам нічого іншого не залишається. Але коли ми вже на це йдемо, то ви віддасте нам гроші за весь перший день, тобто за три сеанси.

Пан Бартельман заплющив очі.

— Діловий хлопець! — І схвально кивнув головою: — Домовились!

Він надрукував на машинці текст угоди. Під копірку. Потім вони підписали обидва примірники, і кожен узяв свого.

— Усе гаразд,— сказав Бартельман.— У п'ятницю не запізнюйтесь!

Коли Еміль пішов, власник кінотеатру негайно зателефонував до рекламного відділу курортної газети і замовив нове велике оголошення. Потім пан Бартельман зателефонував до агентства реклами і додатково замовив до кожної з афіш, уже розклеєних у Корлсбютелі та в інших містечках, червоні смуги паперу з великим написом: "Еміль і детективи протягом тижня виступатимуть після кожного сеансу!"

Тим часом Професор сидів у редакції курортної газети і писав, як він домовився з редактором, "Заклик до всіх дітей на пляжі". Він розповів про Джеккі, про його тяжку скруту, закликав дітей зібрати гроші на допомогу малому артистові. І підписався: "За особливим дорученням Еміля і детективів Теодор Габерланд, на прізвисько Професор".

Він відніс текст до сусідньої кімнати редакторові газети. Той повільно прочитав, покликав кур'єра і сказав йому:

— Ідіть у друкарню. Цю статтю треба негайно набрати і надрукувати на першій сторінці. Я скоро сам туди прийду.

Кур'єр пішов. У кабінеті задзвонив телефон. Редактор зняв трубку.

— Говорять із Грааля? — перепитав він.— Хто це? Вівторок? А-а! Так, він саме сидить у мене.

І дав трубку своєму гостеві.

— Що нового? — спитав Професор у трубку.— Так, так, дуже добре. Текст на плакатах хай залишається без змін. Наше звертання з'явиться завтра в газеті. Кажеш, утомився? Я теж. Бувай! Пароль "Еміль"!

— Про які плакати мова? — спитав редактор. Професор розповів, які вони намалювали плакати.

— Та це ж зразок солідарності! — у захваті вигукнув редактор.— А твоє звернення написано чудово. Ким ти хочеш бути?

— Не знаю. Коли я був малий, то хотів стати архітектором. Але тепер уже ні. Тепер мене більше цікавить атом, його розщеплення, позитивні й негативні частки. Багато чого я ще не розумію. Але гадаю, що це чудовий фах. Ну, а тепер мені вже треба йти до хлопців.

Він підвівся і подякував редакторові.

— Радий був познайомитися,— сказав редактор і провів гостя до дверей.

У той самий час Густав із Вівторком були вже на граальському пляжі. Мотоциклет, на якому лежало сім плакатів, вони прихилили до билець причалу, а восьмий плакат Густав став прикріплювати кнопками до чорної дошки, де звичайно вивішували різні лікарські поради для курортників.

Гурток дітей зацікавлено спинився біля них. Тоді Густав натис кілька разів на клаксон. Дітей ставало дедалі більше. Підходили й дорослі. Всім кортіло прочитати плакат.

— Мабуть, нам треба щось відповідне сказати,— прошепотів Вівторок до Густава.— Посади-но мене собі на плечі.

Густав став на коліна, і Вівторок виліз йому на плечі. Коли він підніс руку, запала тиша.

— Шановне товариство! — крикнув Вівторок.— Ми приїхали сюди, щоб просити вашої допомоги. Звісно, не для себе. А для хлопця, якому дуже скрутно. Дещо про це ми написали на нашому плакаті. А більше прочитаєте завтра в курортній газеті. Хто ще сам не вміє читати, хай попросить старших. Сьогодні вдень ми побуваємо на восьми пляжах і сподіваємось, що діти нас не підведуть. Мої друзі — Еміль і детективи. Я кажу це, щоб ви не думали, ніби ми хочемо когось обдурити. Можливо, ви вже чули про нас. Хлопець, в якого я сиджу на плечах,— це Густав із клаксоном.

Густав уклонився, а Вівторок при цьому ледве не впав на пісок.

— А ти, мабуть, малий Вівторок? — крикнула якась дівчинка.— Правда?

— Так, але це не має значення. Головне — зібрати гроші для Джеккі. А тепер нам треба мерщій їхати далі. Густаве, спусти мене.

— Стривай! — буркнув Густав.— Я щось надумав, хоч це на мене й не схоже. Слухайте! — гукнув він.— Гроші, які ви зберете, можете покласти в ощадкасу на книжку.

Потім він спустив Вівторка додолу. Обидва детективи сіли із своїми сімома плакатами на мотоциклет.

— До зустрічі у п'ятницю! — крикнув Вівторок.— У кінотеатрі "Маяк"! Пароль "Еміль"!

— Пароль "Еміль"! — хором відповіли граальські діти.

Мотоциклет підстрибував на лісовій дорозі, що вела до сусіднього містечка. Густав раз у раз гудів. Подорож заради Джеккі Байрона, точніше — Паульхена Пахульке, тривала.

Розділ чотирнадцятий

СЕРЙОЗНА РОЗМОВА

У четвер "копенгагенці" повернулися до Корлсбюте-ля. Вони прибули з датського острова Борнгольма пароплавом, і обличчя в Клотільди Зеленбіндер було аж зелене. На пароплаві її замучила морська хвороба, і вона запевняла, що й досі земля хитається в неї під ногами.

Радник юстиції дістав із домашньої аптечки свої улюблені валер'янові краплі, і Клотільді довелося їх випити.

— Хіба це діло, так піддаватися хворобі,— сказала вона і побігла на кухню.

Там вона передивилася список, що його склали хлопці, й відчинила комору. Тут панував такий ідеальний порядок, що спершу вона не повірила очам. Потім, ще ледь похитуючись, Клотільда пішла в містечко щось купити до обіду.

Іншим мандрівникам нічого лихого не сталося. Вони багато розповідали про Копенгаген, Зеландію і Борнгольм, а Поні Капелюшок прочитала дещо із свого блокнота, який нагадував каталог. Нарешті Емілева бабуся сказала:

— Гарні ліжка в готелі, та вдома кращі. Спробую до обіду ще трохи поспати.

І вона піднялася з Поні нагору.

Радник юстиції спитав, чи не сталося під час їхньої відсутності чогось особливого, хлопці враз згадали про острів із пальмою, але згадали і капітана та його пораду і зніяковіло похитали головами.

— Я так і думав,— мовив радник юстиції.

І розповів, що у вівторок увечері його дружина раптом надзвичайно розхвилювалася. Скептично засміявшись, він повів далі:

— Жінки завжди такі боязкі. Твоя мати, Тео, була в якомусь кошмарі, їй здавалося, що ви у великій небезпеці. Ось іще один доказ того, що не можна вірити внутрішньому голосу, до якого так дослухається вразливе жіноцтво. Це пусті страхи й більш нічого!

Детективи перезирнулись, але мудро промовчали. Вівторок поспішив залишити віллу. Він узяв свою піжаму та зубну щітку, подякував за гостинність і подався до пансіону, де жили його батьки.

Тоді Професор у загальних рисах розповів батькові про їхню невдалу спробу примусити містера Байрона повернутися і про їхні наміри допомогти Джеккі стати на ноги.

— Сьогодні Джеккі спав у нас на розкладачці,— розказував Професор.— Тепер він гостює у Ганса Шмауха.