Енеїда - Сторінка 48
- Вергілій -
Шн оачить: ніяким вже чином
703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,
704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:
705] "Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській
706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі,
707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки:
708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна".
709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті,
710] Передає коня свого подрузі і без боязні
711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.
712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе,
713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши,
714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє.
715] "Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно,
716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш;
717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим".
718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами
719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки
720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься.
721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах
722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши,
723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає,—
724] Кров з неї ллється, і вирване пір'я літає в повітрі.
725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима
726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.
727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом
728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих
729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви
730] Підігріває словами, по імені кожного кличе
731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає:
732] "Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі!
733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить,
734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо
735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися?
736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві,
737] А чи як флейта крива та заграє в честь Вакха й до танців,
738] їжею повних столів і келихів, повних напоїв,—
739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає
740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого".
741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну,
742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши,
743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши, [257]
744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави.
745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці
746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця,
747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа
748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає —
749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку
750] З горла відводить свого і силою здержує силу.
751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях,
752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той
753] Звивисто в'ється, й сичить його паща жахлива, й лускою
754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.
755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом
756] Ворога вперто клює і крилами б'є у повітрі.
757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля.
758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди.
759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро
760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої
761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося.
762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою,
763] Стежить уже біля неї Аррунт, об'їжджаючи нишком,
764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить,
765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки.
766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об'їде
767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме,
768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний,
769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні,
770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір'ям, була вся укрита
771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним
772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські.
773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього,
774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні,
775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою
776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом
777] І наголінники чужосторонні. На нього одного,
778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо,
779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,
780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,
781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,
782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути
783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,
784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:
785] "Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне,
786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,
787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо
788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами,— [258]
789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму
790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,
791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;
792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть
793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави
794] В рідні міста повернуся б". Зглянувся Феб і молитви
795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:
796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю
797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив,-—
798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро
799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули
800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.
801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,
802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,
803] Поки аж він долетів і, уп'явшись під голою груддю,
804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.
805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,
806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці
807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,
808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,
809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,
810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі
811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,
812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.
813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився
814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.
815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,
816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло
817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,
818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.
819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,
820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша,—
821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою,—
822] Так почала говорить: "До хвилини цієї, сестрице
823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана
824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.
825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —
826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.
827] Отже, прощай!" Це мовить, і віжки пускає, й на землю
828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне
829] Стигне поволі, на шиї зів'ялій голівка повисла,
830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,
831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний
832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки
833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри, [259]
834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,
835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.
836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах
837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.
838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім
839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,
840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:
841] "Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,
842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,
843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану
844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани
845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави
846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла
847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,
848] Той, по заслузі, спокутує смертю". Був там великий
849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,
850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою
851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна
852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.
853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:
854] "Де це ти,— каже,— блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе
855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.
856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?"
857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка
858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,
859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися
860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула
861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.
862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,
863] І зашуміло повітря, і в тіло вп'ялося залізо.
864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов
865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,
866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;
867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.
868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;
869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає,
870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо,
871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.
872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо,
873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.
874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті,
875] Чотириногі у міру б ють коні копитами поле,
876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів. [260]
877] З чатів на них матері, б'ючи себе з розпачу в груди,
878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять.
879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались,
880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними;
881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі,
882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті,
883] Дух свій спускають.
703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,
704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:
705] "Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській
706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі,
707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки:
708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна".
709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті,
710] Передає коня свого подрузі і без боязні
711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.
712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе,
713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши,
714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє.
715] "Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно,
716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш;
717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим".
718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами
719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки
720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься.
721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах
722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши,
723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає,—
724] Кров з неї ллється, і вирване пір'я літає в повітрі.
725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима
726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.
727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом
728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих
729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви
730] Підігріває словами, по імені кожного кличе
731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає:
732] "Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі!
733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить,
734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо
735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися?
736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві,
737] А чи як флейта крива та заграє в честь Вакха й до танців,
738] їжею повних столів і келихів, повних напоїв,—
739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає
740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого".
741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну,
742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши,
743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши, [257]
744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави.
745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці
746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця,
747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа
748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає —
749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку
750] З горла відводить свого і силою здержує силу.
751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях,
752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той
753] Звивисто в'ється, й сичить його паща жахлива, й лускою
754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.
755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом
756] Ворога вперто клює і крилами б'є у повітрі.
757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля.
758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди.
759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро
760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої
761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося.
762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою,
763] Стежить уже біля неї Аррунт, об'їжджаючи нишком,
764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить,
765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки.
766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об'їде
767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме,
768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний,
769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні,
770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір'ям, була вся укрита
771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним
772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські.
773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього,
774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні,
775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою
776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом
777] І наголінники чужосторонні. На нього одного,
778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо,
779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,
780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,
781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,
782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути
783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,
784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:
785] "Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне,
786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,
787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо
788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами,— [258]
789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму
790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,
791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;
792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть
793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави
794] В рідні міста повернуся б". Зглянувся Феб і молитви
795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:
796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю
797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив,-—
798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро
799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули
800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.
801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,
802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,
803] Поки аж він долетів і, уп'явшись під голою груддю,
804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.
805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,
806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці
807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,
808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,
809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,
810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі
811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,
812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.
813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився
814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.
815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,
816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло
817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,
818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.
819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,
820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша,—
821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою,—
822] Так почала говорить: "До хвилини цієї, сестрице
823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана
824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.
825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —
826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.
827] Отже, прощай!" Це мовить, і віжки пускає, й на землю
828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне
829] Стигне поволі, на шиї зів'ялій голівка повисла,
830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,
831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний
832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки
833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри, [259]
834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,
835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.
836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах
837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.
838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім
839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,
840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:
841] "Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,
842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,
843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану
844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани
845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави
846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла
847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,
848] Той, по заслузі, спокутує смертю". Був там великий
849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,
850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою
851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна
852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.
853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:
854] "Де це ти,— каже,— блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе
855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.
856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?"
857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка
858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,
859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися
860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула
861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.
862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,
863] І зашуміло повітря, і в тіло вп'ялося залізо.
864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов
865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,
866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;
867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.
868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;
869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає,
870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо,
871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.
872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо,
873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.
874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті,
875] Чотириногі у міру б ють коні копитами поле,
876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів. [260]
877] З чатів на них матері, б'ючи себе з розпачу в груди,
878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять.
879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались,
880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними;
881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі,
882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті,
883] Дух свій спускають.