Енеїда (фрагменти в перекладі Миколи Зерова) - Сторінка 4
- Вергілій -
I пестить вона його оком і серцем,
І пригортає до лона, і гріє: не знає Дідона,
Що то за бог проти неї звитяжить. А він, не забувши
Ацідаліїних слів, починає захитувать пам'ять
Про чоловіка, завзявшися сповнить живою любов'ю
Душу дрімливу, німу і давно відзвичаєне серце.
От і спочинок настав за бенкетом. Столи відсувають,
Чаші великі становлять і квітами їх коронують.
Гомін пішов у покоях — і присінки котять луною
Голос далеких розмов. Вже склепіння різнe променіє
Лампами; вже смолоскипи темнoту нічну розганяють.
Каже цариця подати їй кубок важкий, самоцвітний,
Золотом красний, що пив його Бел і всі Белові предки,
I виповняє вином. I тиша стає під дахами:
"Батьку Юпітере! Ти, що звичаєм гостинним з'єднав нас!
Хай у веселощах день цей минає троянцям прибулим
I фінікіянам — хай і нащадки його пам'ятають.
Вакхова радість, Юнонина ласка, тривай же над нами!
Ви ж, о тірійці, вітайте своє товариство бенкетне!"
Мовила і пролила над столами краплину присвятну.
Потім устами злегенька діткнулася кубкових вінець,
Бітії передала — припросила, і він неліниво
Вихилив спінену чашу і виблиснув дном золоченим.
Хилиться кубок по черзі. А довговолосий Іопа
При золоченій кітарі Атлантову пісню заводить,
Оповідає про путь місяцeву і труднощі сонця,
Звідки звірi, і людина, і полум'я звідки, і злива,
Звідки сльотливі Гіади, Арктур і обидві Запряжки,
I через що зимовe поспішає до хвиль Океану
Сонце, і що заважає ночам зволікатися довше.
Плещуть раз по раз тірійці, і гості троянські — за ними.
А нещаслива Дідона, віддавшися довгій розмові,
Ніч пересиджує, вкрай упиваючись трунком кохання.
Прагне вона за Пріама, за Гектора прагне дізнатись;
Що то за зброю (питається) мав син Аврори могутній,
Що то за коні були в Діомеда і міць — у Ахілла.
"Ні, від початку найпершого, гостю, тепер розкажи нам,-
Мовить вона,— про підступство данаїв, і злигодні Трої,
I про блукання своє многотрудне. Бо от уже сьоме
Носить морями тебе і всіма суходолами літо".
З книги другої (в. 199-227)
Тут несподівано друга, грізніша подія заходить
I на стурбовані наші серця тягарем налягає.
Лаокоонт, новообраний жрець моревладці Нептуна,
Саме колов молодого бика на офіру святочну.
Бачим: по тихому морю два змії пливуть велетенські
З боку, де Тенед лежить (розказую вам — і здригаюсь!),
I, вигинаючись пружно, до берега поряд простують.
Груди в обох серед хвиль підіймаються; гребні криваві,
Знесені грізно, стоять. Хвости за собою у жмури
Хвилю збирають, і колами в'ються хребти величезні.
Піниться море і плеще, солоне... На берег виходять,
Кров'ю і полум'ям очі горять, лиховісні, неситі,
I язики ворухливі облизують пащу шиплячу.
Всі ми урозтіч, смертельно-бліді, а вони на палкого
Лаокоонта ідуть і, спочатку дітей обвинувши,
Душать обох молодят у сувоях тугих найтісніших,
Зубом отруйним у тіло впиваючись їм неокріпле.
Потім самого його, що на поміч їм кинувся збройно,
Люто хапають і в'яжуть узлами. I от уже двічі
Стан обвинули йому і, шию лускою укритим
Тілом стиснyвши, здіймаються ген над його головою.
Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає,
Кров'ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий,
Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих,
Мовби той рев, що жертвений бик видає недобитий
Край вівтаря, отрясаючи з себе сокиру непевну.
Змії ж обидва, своє довершивши, повзуть до святині
Вишнього замка і там, під дахом священним Паллади
Захист знаходять, під кругом щита, біля ніг несмертельних.
З книги п'ятої (в. 835-871)
Темрява ночі уже досягала середини неба;
Тяжко стомились гребці і, знесилені, кинули весла
Та на помості мулкім, та по лавах твердих полягали.
Тільки спочили, як Сон легкокрилий з етеру ясного
Вогким повітрям летить і тумани нічні розгортає.
Так, Палінуре, він лине до тебе, зловісні примари
Він насилає на зір твій... Он сів він на кермі висoко,
Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається:
"Язідів сину, поглянь: самі хвилі пильнують за тебе,
Рівно так дише повітря,— настала година спокoю.
Голову ти прихили, дай спочити натрудженим oчам,-
Я замість тебе посиджу, за хвилею й морем догляну".
Ледве підводячи вії, натомлений мовить стерничий:
"Що мені радиш, Форбанте? Невже ж я довірюсь потворі?
Чи ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря?
Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич,
Мало я бачив біди од погідного неба та моря?" —
Так одмовляв він, спокійно і міцно тримався кормила
I не одводив очей од зір на високому небі.
Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті
Й міццю снотворною Стіксу напоєну, й чoло старого
Стиха обвіяв. Одразу ж по кволому тілу розлився
Непереможний спокiй; склепились досвідчені очі.
Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока,
Бог одриває стерно і скидає стерничого в море,-
Марно кричав Палінур, марно в друзів благав порятунку;
Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.
Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю.
Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна,
I наближались уже до бескетів Сірен, до тих білих
Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців,
I зачували здалека, як бухає море об камінь...
Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура!
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих хвилях,
Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
"О Палінуре, для чого довіривсь ти небові й морю,
Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих".
І пригортає до лона, і гріє: не знає Дідона,
Що то за бог проти неї звитяжить. А він, не забувши
Ацідаліїних слів, починає захитувать пам'ять
Про чоловіка, завзявшися сповнить живою любов'ю
Душу дрімливу, німу і давно відзвичаєне серце.
От і спочинок настав за бенкетом. Столи відсувають,
Чаші великі становлять і квітами їх коронують.
Гомін пішов у покоях — і присінки котять луною
Голос далеких розмов. Вже склепіння різнe променіє
Лампами; вже смолоскипи темнoту нічну розганяють.
Каже цариця подати їй кубок важкий, самоцвітний,
Золотом красний, що пив його Бел і всі Белові предки,
I виповняє вином. I тиша стає під дахами:
"Батьку Юпітере! Ти, що звичаєм гостинним з'єднав нас!
Хай у веселощах день цей минає троянцям прибулим
I фінікіянам — хай і нащадки його пам'ятають.
Вакхова радість, Юнонина ласка, тривай же над нами!
Ви ж, о тірійці, вітайте своє товариство бенкетне!"
Мовила і пролила над столами краплину присвятну.
Потім устами злегенька діткнулася кубкових вінець,
Бітії передала — припросила, і він неліниво
Вихилив спінену чашу і виблиснув дном золоченим.
Хилиться кубок по черзі. А довговолосий Іопа
При золоченій кітарі Атлантову пісню заводить,
Оповідає про путь місяцeву і труднощі сонця,
Звідки звірi, і людина, і полум'я звідки, і злива,
Звідки сльотливі Гіади, Арктур і обидві Запряжки,
I через що зимовe поспішає до хвиль Океану
Сонце, і що заважає ночам зволікатися довше.
Плещуть раз по раз тірійці, і гості троянські — за ними.
А нещаслива Дідона, віддавшися довгій розмові,
Ніч пересиджує, вкрай упиваючись трунком кохання.
Прагне вона за Пріама, за Гектора прагне дізнатись;
Що то за зброю (питається) мав син Аврори могутній,
Що то за коні були в Діомеда і міць — у Ахілла.
"Ні, від початку найпершого, гостю, тепер розкажи нам,-
Мовить вона,— про підступство данаїв, і злигодні Трої,
I про блукання своє многотрудне. Бо от уже сьоме
Носить морями тебе і всіма суходолами літо".
З книги другої (в. 199-227)
Тут несподівано друга, грізніша подія заходить
I на стурбовані наші серця тягарем налягає.
Лаокоонт, новообраний жрець моревладці Нептуна,
Саме колов молодого бика на офіру святочну.
Бачим: по тихому морю два змії пливуть велетенські
З боку, де Тенед лежить (розказую вам — і здригаюсь!),
I, вигинаючись пружно, до берега поряд простують.
Груди в обох серед хвиль підіймаються; гребні криваві,
Знесені грізно, стоять. Хвости за собою у жмури
Хвилю збирають, і колами в'ються хребти величезні.
Піниться море і плеще, солоне... На берег виходять,
Кров'ю і полум'ям очі горять, лиховісні, неситі,
I язики ворухливі облизують пащу шиплячу.
Всі ми урозтіч, смертельно-бліді, а вони на палкого
Лаокоонта ідуть і, спочатку дітей обвинувши,
Душать обох молодят у сувоях тугих найтісніших,
Зубом отруйним у тіло впиваючись їм неокріпле.
Потім самого його, що на поміч їм кинувся збройно,
Люто хапають і в'яжуть узлами. I от уже двічі
Стан обвинули йому і, шию лускою укритим
Тілом стиснyвши, здіймаються ген над його головою.
Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає,
Кров'ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий,
Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих,
Мовби той рев, що жертвений бик видає недобитий
Край вівтаря, отрясаючи з себе сокиру непевну.
Змії ж обидва, своє довершивши, повзуть до святині
Вишнього замка і там, під дахом священним Паллади
Захист знаходять, під кругом щита, біля ніг несмертельних.
З книги п'ятої (в. 835-871)
Темрява ночі уже досягала середини неба;
Тяжко стомились гребці і, знесилені, кинули весла
Та на помості мулкім, та по лавах твердих полягали.
Тільки спочили, як Сон легкокрилий з етеру ясного
Вогким повітрям летить і тумани нічні розгортає.
Так, Палінуре, він лине до тебе, зловісні примари
Він насилає на зір твій... Он сів він на кермі висoко,
Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається:
"Язідів сину, поглянь: самі хвилі пильнують за тебе,
Рівно так дише повітря,— настала година спокoю.
Голову ти прихили, дай спочити натрудженим oчам,-
Я замість тебе посиджу, за хвилею й морем догляну".
Ледве підводячи вії, натомлений мовить стерничий:
"Що мені радиш, Форбанте? Невже ж я довірюсь потворі?
Чи ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря?
Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич,
Мало я бачив біди од погідного неба та моря?" —
Так одмовляв він, спокійно і міцно тримався кормила
I не одводив очей од зір на високому небі.
Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті
Й міццю снотворною Стіксу напоєну, й чoло старого
Стиха обвіяв. Одразу ж по кволому тілу розлився
Непереможний спокiй; склепились досвідчені очі.
Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока,
Бог одриває стерно і скидає стерничого в море,-
Марно кричав Палінур, марно в друзів благав порятунку;
Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.
Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю.
Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна,
I наближались уже до бескетів Сірен, до тих білих
Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців,
I зачували здалека, як бухає море об камінь...
Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура!
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих хвилях,
Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
"О Палінуре, для чого довіривсь ти небові й морю,
Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих".