Енн із Ейвонлі - Сторінка 5

Панна Стейсі жодного разу нікого з нас не вдарила, і дисципліна в класі була зразкова; а пан Філіпс постійно всіх шмагав, та однаково мав страшенний безлад. Ні, коли цього не можна уникнути, краще зовсім покинути вчителювання. Я спробую здобути любов своїх учнів, і тоді вони охоче мене слухатимуть.

— А якщо ні? — запитала практична Джейн.

— Все одно я їх не шмагатиму, бо певна, що користі з того не буде. О, люба Джейн, не бий своїх учнів, хай що б вони втнули!

— А ти що скажеш, Гілберте? — запитала Джейн. — Хіба ти не згоден, що є діти, здатні слухатися тільки різки?

— Хіба ти не згоден, що це жорстоке варварство — бити дитину… будь-яку дитину? — вигукнула Енн, що їй лице аж пашіло від затятості.

— Ну, — поволі проказав Гілберт, розриваючись між справжніми своїми переконаннями та бажанням бути гідним ідеальних уявлень Енн, — тут можна підтримати кожну зі сторін. Я певен, що дітей не слід шмагати часто. Ти слушно кажеш, Енн — є інші способи давати раду із класом, і тілесні покарання мають бути останнім заходом. Та з іншого боку, і Джейн слушно каже — є діти, котрих інакше не виховаєш, і для яких різка справді може бути цілюща. Отже, тілесні покарання як останній захід — таке буде моє правило.

Гілберт, намагаючись догодити обом сторонам, не спромігся, як то завжди й цілком справедливо буває, вдовольнити жодну. Джейн похитала головою:

— Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це найпростіший і найдоступніший спосіб виховання.

Енн кинула осудливий погляд на Гілберта.

— Я ніколи не вдарю дитини, — незламно повторила вона. — Я переконана, що це неправильно, і потреби в цьому теж нема.

— А якщо котрийсь хлопчисько нагрубіянить тобі у відповідь на зауваження? — спитала Джейн.

— Я залишу його після уроків і поговорю — лагідно, але твердо, — відповіла Енн. — У кожній людині є добре начало, треба лиш уміти відшукати його. І ось обов'язок учителя — знайти те начало й розвинути. Пригадай, саме це казав нам у семінарії професор на лекціях з методики навчання. Невже ти думаєш, що різка здатна буде в цьому допомогти? "Добрий вплив на душу учня важливіший за читання, письмо й лічбу", — так стверджував професор Ренні.

— Та не забудь: інспектор перевірятиме ніщо інше, як їхні знання, і не дасть тобі схвального відгуку, якщо вони виявляться недостатніми, — заперечила Джейн.

— Я волію мати добре ставлення учнів та їхні теплі згадки про мою допомогу за багато років, аніж схвальний відгук шкільного інспектора, — упевнено мовила Енн.

— Невже ти зовсім не каратимеш збитошників? — запитав Гілберт.

— Каратиму, звісно, якщо доведеться, хоч мені й самій це буде тяжко. Та їх можна буде лишати в класі під час перерви, ставити в куток чи змушувати переписувати тексти.

— Надіюся, дівчат поряд із хлопцями ти не садовитимеш, — лукаво всміхнулася Джейн.

Гілберт та Енн перезирнулися, і собі тамуючи усмішки. Якось саму Енн учитель покарав, змусивши сісти поряд з Гілбертом — і гіркі були наслідки того покарання.

— Я думаю, час покаже, хто був правий, — філософськи завважила на прощання Джейн.

Енн верталася до Зелених Дахів — Березовим Шляхом, тінистим, шепітливим і напоєним ароматом папороті, повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, де попід ялицями грайливо мінилися світло й темрява, і далі — Стежиною Закоханих, усіма тими місцинками, котрим вони з Діаною так давно вигадали ймення. Ішла вона поволі, тішачись красою лісів, полів та зоряних літніх сутінків, і серйозно міркуючи про нові обов'язки, що до них їй завтра належало взятися.

А вже на подвір'ї Зелених Дахів із відчиненого кухонного вікна долинув до неї рішучий голос пані Лінд.

"Вона прийшла, щоб дати мені добру пораду на завтра, — скривившись, подумала Енн, — та я, мабуть, не піду ще додому. У пані Лінд поради — мов перець: у малих кількостях добрі, а в тих, що вона видає — геть нестерпні. Забіжу-но я краще до пана Гаррісона".

Після незабутньої пригоди із джерсійською телицею Енн уже не вперше зазирала до нього. Вони з паном Гаррісоном провели кілька вечорів за балачками й устигли добряче потоваришувати, хоч деколи Енн і набридала відвертість, якою так пишався їхній сусід. Джинджер і далі підозріливо настовбурчувався на її появу, не оминаючи жодної нагоди привітати гостю саркастичним криком: "Руда вертихвістка!" Дарма намагався пан Гаррісон відучити його від цієї звички, щоразу підхоплюючись, завваживши на стежці Енн, і вигукуючи: "Хай мені всячина! Онде знову наша мила дівчинка", чи інші так само приємні слова. Джинджер бачив усі його хитрощі наскрізь і презирливо ігнорував, тож Енн ніколи не дізналася, скільки компліментів відміряв їй пан Гаррісон позаочі — у вічі, певна річ, не сказавши жодного.

— Ти, певне, щойно з лісу? Маєш уже достатньо різок на завтра? — поцікавився він, щойно Енн вибігла сходами на ґанок.

— Авжеж ні, — поважно відказала дівчина. Позаяк вона усе сприймала надто серйозно, то була пречудовою мішенню для дотепів. — Пане Гаррісон, у моїй школі жодної різки не буде. Звісно, указку я матиму, та нею користуватимусь лише за прямим призначенням.

— То ти лупцюватимеш їх паском? Хтозна, може, це буде й правильно. Різка б'є сильніше, та слід від паска болить довше, не сперечатимуся.

— Нічим я їх не лупцюватиму! Я взагалі не битиму своїх учнів.

— Хай мені всячина! — вигукнув щиро здивований сусід. — Як же тоді ти будеш підтримувати лад?

— Любов'ю, пане Гаррісон.

— Нічого не вийде, — відповів той, — от побачиш, Енн. Як то кажуть, шкодуєш різки — псуєш дитину. Коли я ходив до школи, учитель шмагав мене регулярно щодня — уважаючи, що якщо я й не втнув якоїсь пинхви, то це лише тому, що не встиг придумати яку.

— Пане Гаррісон, але ж відтоді методи виховання змінилися.

— А людська вдача — нітрохи. Ти ще згадаєш моє слово, Енн — з тією дітлашнею ради не даси інакше, як добрячим прочуханом. Це неможливо.

— І все ж я спершу випробую власний метод, — відповіла Енн, що мала сильну волю й здатність непохитно триматися своїх поглядів.

— А ти таки вперта, бачу, — мовив на те пан Гаррісон. — Ну, хай собі, хай, ми ще подивимося. Колись ти на них розлютишся… а люди з таким волоссям, як у тебе, дуже легко впадають у шал, — і тоді забудеш усі свої шляхетні теорії, та й даси їм доброго прочухана. Замолода ти ще для вчителювання… замолода, і така ж дитинна.

Отак і вийшло, що того вечора Енн пішла спати похмура й невдоволена. Спала вона погано, а вранці за сніданком була така бліда й виснажена, що стривожена Марілла змусила її випити чашку цілющого імбирного чаю. Енн слухняно скорилася, хоч і гадки не мала, чим міг би їй зарадити імбирний чай. Якби ж то був чарівний напій, що додав би їй літ і досвіду — тоді вона без вагань вихилила б цілу кварту!

— Марілло, а що, коли я таки не впораюся?

— Першого ж дня ніхто не знатиме достеменно, впоралася ти чи ні, а днів попереду ще багато, — відказала Марілла. — Енн, твоя біда в тім, що ти сподіваєшся навчити своїх дітлахів усього й одразу — як і здолати водночас їхні вади, — а якщо не зможеш цього досягти, картатимеш себе, що не впоралася.

Розділ 5

НАРЕШТІ ВЧИТЕЛЬКА

Коли того ранку Енн дійшла до школи — уперше в житті вона тюпала Березовим Шляхом, геть не зважаючи на його красу — там усе було спокійно й тихо. Свого часу її попередниця домоглася, щоб учні зустрічали вчительку вже сидячи за партами, отож коли Енн переступила поріг класу, її привітали кілька рядів чистенько вмитих личок із вогниками в допитливих очах. Вона прилаштувала капелюшка на вішаку й звернула погляд на учнів, сподіваючись, що не здається їм такою ж дурною й переляканою, якою здавалася сама собі, і що вони не помітять, як сильно вона тремтить.

Напередодні ледь не до півночі Енн складала промову, яку збиралася виголосити перед початком занять. Безліч разів повторила вона її про себе, аж доки завчила напам'ять. Була то дуже добра промова, і йшлося в ній про надзвичайно важливі речі, як-от взаємну допомогу й прагнення пізнання. Єдина халепа була в тім, що тепер Енн не могла пригадати з неї ані слова.

Здавалося, минув цілий рік — хоч насправді якихось десять секунд — доки вона кволо промовила: "Витягніть, будь ласка, молитовники" й безсило, затамувавши подих, опустилася на стілець під шурхіт і грюкіт, із яким учні взялися до справи. Доки вони проказували молитву, Енн насилу вгамувала розхитані нерви й озирнула гурт малих паломників, що їм належало здолати шлях у Доросле Життя.

Звісно, більшість із них була їй добре знайома. Торік школу закінчили її колишні однокласники, проте й решта сиділи за партами з нею разом — окрім найменших дітлахів, та ще десятьох новоприбулих юних ейвонлійців. У душі Енн найбільше цікавили саме ці новачки, аніж ті, чиї здібності й уміння були віддавна знані їй, як свої власні. Певна річ, і вони могли виявитися звичайними, нічим не прикметними школяриками, та з іншого боку, серед них була й імовірність відшукати майбутню славетну знаменитість. Від самої думки про це Енн охоплював радісний трепет.

Самотою в кутку сидів Ентоні Пай. Мав він похмуре, непривітне лице, і вороже зиркав чорними очиськами на Енн, котра, щойно глянувши на нього, вперше, рішучо постановила собі здобути любов цього хлопчини й у такий спосіб остаточно роззброїти всіх Паїв.

В іншому кутку, поруч із Арті Слоуном, сидів інший дивакуватий хлопчак — пустотливий з вигляду, кирпатий, рясно вкритий ластовинням і з білявими віями на великих блакитних очах. То, певно, був синок Доннеллів. У сусідньому ряду, за однією партою з Мері Белл, примостилася схожа на нього дівчинка — вочевидь, сестра. Енн мимоволі замислилася — яка ж це мати може відправити доньку до школи в такому вбранні? Була на ній блякло-рожеве шовкове платтячко, розцяцьковане незліченною кількістю мережив, брудні білі туфельки й шовкові панчішки. Коси були закручені у безліч дрібних неприродних кучериків, увінчаних пишним яскраво-рожевим бантом, чи не більшим за її власну голову. Судячи з виразу обличчя, самовдоволення дівчинці не бракувало.

Бліде маленьке створіння з м'яким, ледь хвилястим каштановим волоссям, що плавно спадало на плечі, було, певне, Анеттою Белл. Досі її батьки жили неподалік від ньюбридзької школи, та згодом переїхали за п'ятдесят ярдів на північ і тепер вважалися ейвонлійцями.