Енн із Шелестких Тополь - Сторінка 2

Матиму добрий моціон. Ох, погляньте на той гайок через дорогу — які там берези й клени!

Пані Лінд поглянула, та відповіла хіба:

— Надіюся, тобі тут не дошкулятимуть комарі.

Я теж надіюся. Ненавиджу комарів. Один-єдиний комар проганяє мій сон швидше за нечисте сумління.

Добре, що ми не пішли до парадних дверей. Вони були нітрохи не гостинні — великі, двостулкові, різьблені, а в кожній стулці — червоне скло з квітковим візерунком. Цьому будинку вони геть не пасують. Невеличкі зелені кухонні двері, до яких ми підійшли гарненькою доріжкою, викладеною тонким пласким пісковиком, що де-не-де потопала в траві, здалися мені куди привітнішими й добрішими. Обабіч доріжки розташувалися охайні, дбайливо доглянуті клумби з канарковою травою, дицентрами, тигровими лілеями, турецькими гвоздиками, полином, пагінцями порани, біло-рожевими стокротками й іще тими квітами, що їх пані Лінд називає пініями. Звісно, не всі вони квітнуть о цій порі, та все ж видно, що кожна старанно розквітала в належну годину. У дальньому закутку городу — трояндові кущі, а поміж Шелесткими Тополями й похмурим сусіднім будинком — кам'яна стіна, уся оповита віргінським виноградом, що поглинув і ґратчасту арку над блякло-зеленими дверима посеред неї. Виноградні пагони пролягли й упоперек них — вочевидь, останнім часом їх ніхто не відчиняє. Хоч насправді то навіть і не двері, а лише нижня їх половина. Верхня ледь прочинена, і крізь малесеньку щілинку можна мигцем уздріти сад по той бік стіни.

Щойно ж ми зайшли на город Шелестких Тополь, при самісінькій доріжці я завважила латочку конюшини. Щось змусило мене нахилитися й розглянути її ближче, і — віриш, Гілберте? — одразу три квітки мали на собі по чотири листочки! Ото знак! Проти цього були безсилі навіть Прінгли. А я відчула, що жоден банківський клерк не має ані найменшого шансу тут оселитися.

Кухонні двері виявилися відчинені: хтось вочевидь був удома, тож нам не довелося зазирати під квітковий горщик. Ми постукали й до нас вийшла Ребекка Дью. Ми одразу збагнули, що це вона, бо це не міг би бути більше ніхто в цілім світі. І вона просто не могла зватися ніяк інакше!

Ребецці Дью за сорок, і якби помідор міг мати чорні гладенько зачесані коси, чорні блискучі оченята, крихітний ніс із широким кінчиком і рот-щілинку, оце й був би достеменний її портрет. Усе в ній коротеньке — руки, ноги, шия, ніс… усе, крім усмішки — широченної, від вуха до вуха.

Але тоді, у найпершу мить, жодної усмішки на її обличчі ще не було. Коли я запитала, чи можемо ми поговорити з пані Маккомбер, Ребекка Дью глянула на мене геть непривітно.

— Ви маєте на увазі вдову КАПІТАНА Маккомбера? — запитала вона так докірливо, начеб у домі жило щонайменше з десяток різних пані Маккомбер.

— Так, — смиренно відповіла я. І тоді вона провела нас до вітальні й лишила там. Це доволі гарна кімнатка, хоч у ній і забагато серветочок на спинках і бильцях крісел, та її тиха й затишна атмосфера сподобалася мені невимовно. Кожен предмет меблів має там своє особливе місце, де стоїть уже багато років. А як блищать усі вони! Такого дзеркального блиску не дасть жоднісінька полірувальна рідина з тих, що продаються в крамницях. Я збагнула, що це — результат ненастанної праці Ребекки Дью. На камінній полиці у вітальні стоїть пляшка з вітрильником усередині, яка дуже зацікавила пані Лінд. Вона так і не зрозуміла, яким чином вітрильник потрапив у пляшку, проте сказала, що це надає кімнаті "моряцького вигляду".

Увійшли вдови. Мені вони одразу сподобалися. Тітонька Кейт висока, сива й худорлява, трішки сувора — зовсім такого ж типу, що й Марілла. Тітонька Четті теж сива й худорлява, але низенька і з сумним обличчям. Може, свого часу вона й була дуже гарна, але тепер від колишньої вроди не лишилося нічого, крім очей. Вони справді чарівні — великі, лагідні, карі.

Я виклала мету свого візиту й удови перезирнулися.

— Ми мусимо порадитися з Ребеккою Дью, — мовила тітонька Четті.

— Авжеж, — відгукнулася тітонька Кейт.

І з кухні вони покликали Ребекку Дью. Разом із нею зайшов великий пухнастий мальтійський кіт із білим хутром на грудях та довкола шиї. Мені хотілося його погладити, але, пригадавши настанову пані Бреддок, я вдала, що його тут немає. Ребекка дивилася на мене без тіні усмішки.

— Ребекко, — мовила тітонька Кейт, яка — і в цьому я невдовзі впевнилася — слів на вітер кидати не звикла, — панна Ширлі хоче винайняти в нас кімнату. Я думаю, погоджуватись нам не слід.

— Чому? — запитала Ребекка Дью.

— Це додасть вам клопотів, Ребекко, — відповіла тітонька Четті.

— Клопотів я не боюся, — мовила Ребекка Дью. Неможливо відокремити її ім'я від прізвища, Гілберте, неможливо… хоча вдови це роблять. Вони кличуть її просто Ребеккою. Гадки не маю, як їм це вдається.

— Але ми вже застарі, щоб тут вешталася молодь, — вела своєї тітонька Четті.

— Кажіть за себе, — відрубала Ребекка Дью. — Мені всього сорок п'ять і я ще доволі моторна. І на МОЮ думку, узяти в дім когось молодого було б зовсім незле. А що вже дівчину краще, ніж хлопця, то й поготів. ВІН курив би зранку до ночі, і спалив би нас просто в ліжках. Якщо вам конче потрібен пожилець, Я радила б узяти її. Але, звісно, це ваш дім.

"Сказала й здиміла", як часто це повторював Гомер. Я знала, що справу залагоджено, але тітонька Четті заявила, що я мушу піднятися нагору й оглянути кімнату.

— Ми віддамо вам кімнату в башті, дорогенька. Вона менша, ніж гостьова спальня, зате в ній є комин для грубки, а з вікна такий прегарний краєвид. Воно виходить на старий цвинтар.

Я знала, що полюблю цю кімнату. Від самих лише слів "кімната в башті" мене охопив трепет. Я мовби опинилася в тій старовинній баладі, яку ми співали в школі в Ейвонлі — про діву, що жила "у вежі понад сивим морем". І справді, то виявилася прегарна кімната. Ми піднялися до неї кутовими сходами. Кімнатка невеличка… але геть не така тісна, як та жахлива спальня, де я прожила ввесь перший рік у Редмонді. У ній два вікна — північне й західне, — і в зовнішньому кутку башти ще одне вікно: потрійне, відчиняється назовні, а під ним розташовані книжкові полиці. На підлозі — круглі плетені килимки, ліжко велике, із запоною, укрите ковдрою з клаптиків, такою гладенькою й рівною, що спати в ньому й руйнувати цю досконалу гармонію видається блюзнірством. І, Гілберте, воно таке високе, що залазити в нього я мушу невеличкою драбинкою, яку вранці треба скласти під ліжко. Здається, усю цю конструкцію привіз капітан Маккомбер із якогось закордонного плавання.

Є тут і милий кутовий буфетик із паперовими фестонами на поличках та візерунками у вигляді букетів на дверцятах. Блакитна подушка на лавці попід вікном — кругла, із заглибинкою від ґудзика посередині, що надає їй схожості з пончиком. І гарненький умивальник із двома поличками: на верхній ледь вистачає місця для миски й блакитного глечика, а на нижній — для мильниці й глека з гарячою водою. Біля нього стоїть невеличка скриня з мідними ручками, заповнена свіжими рушниками, а на поличці над нею — порцелянова фігурка дами в рожевих туфельках, із золотим паском, а її визолочені порцелянові коси прикрашає червона порцелянова ж троянда.

Крізь жовтаві фіранки в кімнату ллється золотисте сонячне світло, а на побілених стінах висять рідкісні гобелени, на які падають тіні тополь ізнадвору — живі гобелени, такі мінливі й тремкі. Чомусь ця кімната видається дивовижно ЩАСЛИВОЮ. Я найбагатша дівчина у світі.

— Тут тобі буде безпечно, от що, — мовила пані Лінд, коли ми вийшли.

— Боюся, після свободи в Домі Патті мені тут буде тіснувато, — відповіла я, щоб трішки її піддражнити.

— Свободи! — пирхнула пані Лінд. — Свободи! Не мели дурниць, ти ж не янкі.

А сьогодні я перевезла вже всі свої речі. Тяжко було, звісно, розлучатися із Зеленими Дахами. Хай як часто й надовго мені доводиться їх покидати, я возз'єднуюся з ними, щойно починаються канікули, так, мовби нікуди й не їхала, і серце мені болить від розпуки, коли я мушу знов ладнатися в дорогу. Та я знаю, що полюблю свій новий дім. А він уже любить мене. Я завжди знаю, любить мене котрийсь будинок чи ні.

З усіх моїх вікон дуже гарні краєвиди — навіть отой, зі старим цвинтарем, зусібіч обсадженим темними ялинами, до якого веде кривуляста стежина з кам'яними огорожками по боках. Із західного вікна мені видно всю затоку — аж до дальнього туманного берега — і маленькі вітрильники, які я так люблю, і статечні кораблі, що відпливають "до земель незнаних"… Яка чарівна фраза! У ній стільки "простору для уяви"! З північного вікна видно гайок із березами й кленами. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли в Редмонді на лекціях з англійської літератури ми вивчали Теннісона, я завжди тужила разом із бідолашною Еноною за її навік утраченими соснами.[1]

Поза гайком та цвинтарем — розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них — уже невимовна радість. А за долиною — моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. "Вітер бурхливий, що виконує слово Його"[2] — яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії — мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда.[3] Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше — на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості.