Енн у Домі Мрії - Сторінка 3

Вона просила Пола написати, що приїде, якщо її відпустить чоловік. Цікаво, чи носить вона й понині свої велетенські сині банти, і як він її кличе — Шарлоттою чи Леонорою? Я дуже хочу бачити Шарлотту в себе на весіллі. Колись давно ми з нею вже були на одному весіллі. Наступного тижня вони будуть у Прихистку Луни. А ще Філ та превелебний Джо…

— Жахливо, що ти називаєш так пастора, Енн, — суворо урвала її пані Лінд.

— Так його називає дружина.

— Їй теж слід з повагою ставитися до його сану, — відказала пані Лінд.

— Я чула, як ви самі доволі вщипливо критикували пасторів, — піддражнила її Енн.

— Так, але я робила це поштиво, — відповіла пані Рейчел. — Хіба колись ти чула, щоб я називала пастора зменшувальним ім'ям?

Енн притлумила усмішку.

— Ну, а ще Діана із Фредом, маленьким Фредом і малою Енн-Корделією, та Джейн Ендрюс. Я хотіла б іще покликати панну Стейсі, тітоньку Джеймсіну, Прісциллу й Стеллу. Але Стелла — у Ванкувері, Пріс — у Японії, панна Стейсі вийшла заміж і тепер живе в Каліфорнії, а тітонька Джеймсіна подалася до Індії, щоб там, попри страх перед зміями, ознайомитися з місіонерською діяльністю своєї доньки. Лячно стає на саму думку, як люди розсипаються по земній кулі.

— Не вірю я, що такий був намір Господній, от що, — авторитетно заявила пані Лінд. — За моєї юності люди росли, одружувалися й селилися там, де були народжені, чи принаймні неподалік. Слава Богу, Енн, ти не зраджуєш нашого острова. Я боялася, що Гілберт після коледжу захоче їхати світ за очі, і тебе за собою потягне.

— Якби всі жили там, де народилися, їм невдовзі забракло б місця, пані Лінд.

— Я не сперечатимуся з тобою, Енн. Я не бакалавр гуманітарних наук. О котрій годині відбудеться церемонія?

— Ми хочемо опівдні — рівно опівдні, як то пишуть репортери світської хроніки. Так ми ще встигнемо на вечірній поїзд до Глена.

— Ви поберетеся у вітальні?

— Ні… ні, якщо не піде дощ. Ми хочемо побратися в саду — щоб над нами було синє небо, і сонце лило своє сяйво на нас. А знаєте, де і як я хотіла б вийти заміж, якби могла? Це був би світанок… червневий світанок із дивовижним сходом сонця та квітучими трояндами в садах. І я тихенько вислизнула б надвір, зустріла Гілберта, і ми вдвох пішли б у самісіньку гущавину букового лісу й там, попід зеленим шатром, мов у величнім старім соборі, побралися б.

Марілла зневажливо пирхнула, пані Лінд обурилася:

— Яке страхітливе дивацтво, Енн. До того ж, це не вважалося б законним. І що сказала б на таке пані Ендрюс?

— У тім-то й річ, — зітхнула Енн. — Скільки є в житті того, що ми не можемо зробити, боячись пані Ендрюс. "На жаль, це правда. Правда й те, що жаль".[3] Скільки всього дивовижного ми могли б собі дозволити, якби не пані Ендрюс!

— Іноді я геть не певна, що розумію тебе, Енн, — дорікнула пані Лінд.

— Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, — вибачливо мовила Марілла.

— Думаю, сімейне життя швидко зцілить її від цього, — утішила пані Лінд.

Енн засміялася й вислизнула з дому. Біля Стежини Закоханих її зустрів Гілберт, і жодне із них, вочевидь, не боялося й не сподівалося, що сімейне життя зцілить їх від романтичності.

Наступного тижня приїхали Ірвінги, і Зелені Дахи повнились їхніми радісними голосами. Панна Лаванда майже не змінилася — так, мовби три роки, що минули від її останнього візиту, були одним-єдиним днем, — та глянувши на Пола, Енн охнула від несподіванки. Невже цей вродливий молодий чоловік на зріст у шість футів був тим самим колишнім малим учнем ейвонлійської школи?

— Поряд із тобою, Пол, я почуваюся зовсім старою, — мовила Енн. — Ох, я мушу закидати голову, щоб глянути на тебе!

— Ви ніколи не постарієте, дорога моя вчителько, — відказав Пол. — Ви із тих щасливих смертних, що відшукали джерело вічної юності й причастилися з нього, — ви і мама Лаванда. І знаєте, що? Після вашого весілля я не кликатиму вас "пані Блайт". Для мене ви назавжди лишитеся вчителькою, що дала мені найкращі уроки в житті. Я хочу дещо вам показати.

"Дещо" виявилося маленькою збіркою віршів. Пол убрав деякі свої фантазії в рими й рядки, а редактори журналів виявилися не такими черствими, як їх часом заведено уявляти. Вірші Пола Енн читала зі щирим захватом. Вони були чарівні й угадувався в них майбутній сильний поетичний голос.

— Ти ще будеш славним, Пол. Я завжди мріяла мати бодай одного знаменитого учня. Хоч мені він уявлявся ректором університету… але славетний поет — це навіть краще. Колись я зможу похвалитися, що шмагала указкою видатного Пола Ірвінга. Хай навіть я тебе ніколи не шмагала, правда, Пол? Яка можливість утрачена! Та все ж у класі під час перерви я тебе, здається, залишала.

— Ви й самі будете знамениті, дорога моя вчителько. За ці три роки я прочитав багато ваших оповідань.

— Ні. Я знаю, що я можу, — лиш писати невеличкі казочки, які так люблять діти й за які редактори охоче надсилають чеки. Але шедевру я ніколи не створю. Єдиний мій шанс на земне безсмертя — це місце у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта більше не носила бантів, та ластовиння в неї майже не поменшало.

— Не думала я, панно Ширлі, мем, що дійду до того, щоб вийти за янкі, — мовила вона. — Але хтозна, що чекає на тебе попереду, та й він у тім не винен. Такий уже вродився.

— Ти й сама янкі, Шарлотто, відколи вийшла за одного з них.

— Е ні, панно Ширлі, мем, я не янкі! І не стала 6 нею, навіть якби вийшла ще за дванадцятьох янкі. Том хороший чоловік. І я собі подумала, що краще не перебирати, — ану ж як не буде іншої змоги. Том не пиячить і не нарікає, що мусить від сніданку до обіду працювати, і мені, панно Ширлі, мем, зрештою, так і добре.

— Він кличе тебе Леонорою? — поцікавилася Енн.

— Ні, що ви, панно Ширлі, мем. Я й не збагнула б тоді, кому він це каже. Звісно, коли ми женилися, він мав промовити оте: "Беру тебе, Леоноро, за жінку", і мушу зізнатися, панно Ширлі, мем, у мене відтоді страшне відчуття, що він це казав не мені і я не вийшла заміж так, як треба. А ви теж віддаєтеся, панно Ширлі, мем? Я завжди думала, що гарно було б мати чоловіка-лікаря. Це зручно, коли в дітей кір чи круп. Том собі всього-на-всього муляр, але вдача в нього добра. Я кажу йому: "Томе, чи можу я поїхати на весілля до панни Ширлі? Я поїду все одно, та хочу мати твою згоду". А він мені: "Роби, як забажаєш, Шарлотто, і я буду радий". Такого чоловіка добре мати, панно Ширлі, мем.

Філіппа й превелебний Джо прибули до Зелених Дахів напередодні весілля. Радісна зустріч Енн та Філ невдовзі перейшла в довірливу розмову давніх подруг про все, що було і чому ще належало бути.

— Королево Анно, ви незмінно статечна. А я, бачиш, так схудла, відколи з'явилися діти. Тепер я вже й наполовину не така вродлива, але Джо, здається, радий. Розумієш, тепер між нами немає такого контрасту. Це прекрасно, дивовижно, що ти виходиш за Гілберта. Ти зовсім не була б щаслива з Роєм Гарднером. Нарешті я це розумію, хоч тоді так страшенно сердилася. І все-таки, Енн, ти дуже зле вчинила з Роєм.

— Я чула, він оклигав після цього потрясіння, — усміхнулася Енн.

— О, так. Він одружився з дуже милою дівчиною, і вони цілком щасливі. Усе співдіє на добро.[4] Так кажуть Джо та Біблія, а вони непогані авторитети.

— Алек та Алонзо вже одружені?

— Алек так, а Алонзо — ще ні. Як зринають у пам'яті давні добрі дні в Домі Патті, коли я розмовляю з тобою, Енн! Як весело нам було!

— Ти буваєш у Домі Патті?

— О, так, буваю часто. Панна Патті й панна Марія незмінно сидять при каміні і в'яжуть. До речі, Енн, ми ж привезли тобі від них весільний дарунок. Угадай, який?

— Не знаю. Як вони довідалися про весілля?

— Я їм розповіла. Я була в них минулого тижня. Вони дуже зацікавилися. А позавчора панна Патті надіслала мені записку із проханням зайти — і попросила передати тобі їхній дарунок. Що ти, Енн, найбільше хотіла б одержати з Дому Патті?

— Невже панна Патті прислала мені своїх порцелянових песиків?

— Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку — я його витягну.

"Дорога панно Ширлі, — писала панна Патті, — Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією з ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог — ліворуч".

— Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, — заворожено мовила Енн. — Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.

Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво — і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, — на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов'ю.

— Як тішився б Метью разом з нами завтра, — прошепотіла вона. — Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі — не мертві, доки ми не забудемо їх.[5] Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.

Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.

— Історія повторюється, — мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. — Пам'ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.

— То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти вийшов із хвіртки. Тоді я, припнувши гордість, уперше заговорила до тебе.

— I небеса розкрилися переді мною,[6] — додав Гілберт. — Відтоді я з нетерпінням чекав на завтрашній день.