Ескізи вуглем - Сторінка 3

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони почали шамота-тись, жінка спіткнулась і разом з писарем упала на кострицю коло терниці.

— Ой боже мій! Рятуйте! — заверещала жінка. Кручек ту ж мить прийшов їй на допомогу. Шерсть

па карку в нього наїжилась, він з лютим гарчанням кинувся на пана писаря, а тому що пан писар одягнений був у короткий піджачок, Кручек схопив за не прикрите піджачком місце і, прокусивши корт інанку, дістав до шкіри, а потім прокусив і шкіру і, відчувши, що в пащі повно, став люто крутити головою і шарпати писаря.

— Ісус! Марія! — закричав пан писар, забувши про те, що належав до esprits forts !.

Жінка тим часом схопилась на ноги. Зірвався, мов ошпарений, і пан писар, але Кручек зіп'явся на передні лапи і тримав пана писаря ззаду доти, аж поки той, схопивши поліно, став гатити ним наосліп позад себе і завдав Кручеку доброго чосу; тоді собака, скавулячи, одскочив назад.

1 Той, хто за рівнем освіти стоїть вище оточення (франц.).

— Одженіть собаку! Одженіть цього чорта! — кричав пан писар, розпачливо махаючи поліном.

Молодиця закричала на собаку й вигнала його за ворота.

Потім пан писар і Марися, відсапуючись, довгенько мовчки дивилися одне на одного.

— Ой, горенько моє! Чого ви до мене причепились? — вигукнула нарешті Марися, налякана таким кривавим поворотом справи.

— Я вам покажу! — крикнув пан писар.— Я вам покажу! Чекайте, піде ваш Жепа в солдати! Я хотів йому допомогти, а тепер... Ви ще прийдете до мене... Я вам покажу!..

Молодиця аж зблідла, немов її хто обухом по голові гепнув, розвела руки, розтулила губи, наче хотіла щось сказати.

Але писар, підхопивши з землі свого зеленого картатого кашкета, швидко пішов, одною рукою махаючи поліном, а другою підтримуючи клапті подертих штанів і підштапків.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ДЕЯКІ ІНШІ люди І НЕПРИЄМНІ ЗУСТРІЧІ

Через годину Жепа приїхав з лісу з теслею Лука-шсм на панському возі. Жепа був хлопець рослявий, як тополя, дужий, якраз до сокири. Він щодня їздив рубати сосни в ліс, що його пан продав євреям. Жепа добре заробляв, бо був беручкий до роботи. Бувало, яв поплює в долоні, як схопить сокиру, як крекне, як махне — сосна аж стелеться, а тріски летять на пів-ліктя завдовжки. І як вантажили колоди на вози, він також був перший. Євреї, що ходили по лісі з міркою в руках і поглядали на верхівки сосон, немов шукали

воронячих гнізд, дивувалися з його сили. Багатий осло-віцький купець Дрисля казав йому:

— Ну ти ж і Жепа! Хай би тобі чорті На ось тобі шість грошів на горілку... ні, зажди, на п'ять...

А Жепі байдуже. Махає сокирою, аж гук іде, а часом так собі, для розваги, пустить голос по лісі:

— Гоп, го-о-оп!

Голос летів поміж деревами і .повертався луною.

І знов нічого не було чути, крім гуку Жепиної сокири, тільки сосни часом шуміли вітами, як звичайно у лісі.

Інколи лісоруби починали співати, але й тут Жепа був перший. Треба було чути, як гримів його голос, коли він співав з лісорубами пісні, якої сам їх навчив:

Щось у лісі зашуміло

Гу-у-у-у! І страшенно загуділо

Гу-у-у-у! То комарик з дуба впав

Гу-у-у-у! Собі кості поламав

Гу-у-у-у! Летить муха-цокотуха

Гу-у-у-у! Комара питає, зуха,

Гу-у-у-у!

— Що в тебе болить, паничу!

Гу-у-у-у! То я лікаря покличу Гу-у-у-у!

— Ой не треба мені ліку

Гу-у-у-у! Тільки косу та мотику Гу-у-у-у!

І в корчмі Жепа був перший на всякі штуки, тільки оковиту дуже любив і як підпивав, то зараз заводився битись Одного разу він Дамасеві, панському наймитові, пробив голову так, що крізь ту дірку, як присягалась економка Юзвова з фільварку, видно було душу. Іншим разом, коли йому тількп-во минуло сімнадцять років, він побився в корчмі з солдатами, що прийшли в відпустку. Пан Скорабевський, що був на той час війтом, запровадив його до канцелярії, дав йому раз-другий по шщі, але так, для годиться, а потім, одразу подобрівши, спитав:

— Бійся бога, Жепо, як же ти з ними впорався, коли їх було аж семеро?

— Ну то й що ж, ласкавий пане! — відповів Жепа.— Ноги у них від маршировки підбиті, то котрого тільки пальцем торкнеш, він так і падає.

Пан Скорабевський затер ту справу. Він здавна був дуже ласкавий до Жепи. А жінки навіть нишком подейкували, ніби Жепа — його син: "Воно ж видно,— казали вони,— що поведенція у псявіри панська".

Та то була неправда, хоч матір Жепи знали всі, а батька — ніхто. Сам Жепа наймав хату й орендував три морги землі, на яких його так і залишили, коли роздавали панську землю. І він став господарювати, а що був чоловік хазяйновитий, то якось воно йшлося. Він оженився і взяв таку жінку, що із свічкою серед дня не знайдеш. Отож усе було б гаразд, якби не те, що любив він зайве випити.

Але що на те можна було порадити? Коли хтось починав його вмовляти, він звичайно відповідав:

— За свої п'ю, не ваше діло!

Жепа нікого на селі не боявся, а корився тільки пнеареві. Як забачить, бувало, зеленого картуза, кирпатого носа й цапину борідку, що звільна крокують вулицею на довгих ногах, так і хапається за шапку. Про Жепу писар теж дещо знав. Під час заворухи Жепі казали возити якісь папери, то він і возив. А що йому? Хлопцеві тоді було п'ятнадцять років, і він ще гуси та свині пас. Але потім він подумав, що за ті папери однак може відповідати, і став боятись писаря.

Отакий був Жепа.

Коли він повернувся того дня з лісу, жінка вибігла до нього й давай лементувати:

— Вже на тебе, небоже, недовго мої очі будуть глядіти; не буду я вже тобі ні сорочок прати, ні їсти варити. Підеш ти, небораче, на край світу.

Жепа здивувався:

— Чи ти, жіпко, блекоти наїлась, чи тебе ґедзь укусив?

— Ні я блекоти не наїлась, ні ґедзь мене не вкусив, а був тут писар і казав, що тобі вже ніяк од війська не викрутитись... Ой, підеш, підеш ти на край світу!

Тоді він став її випитувати, як і що, і вона йому розказала все, тільки про залицяння писаря промовчала, бо боялась, щоб Жепа чого зайвого йому не сказав, або, боронь боже, не одлупцював його і тим не наробив собі ще більшого лиха.

— Дурна ти,— нарешті сказав Жепа.— Чого плачеш? Мене в військо пе візьмуть, бо літа мої минули. До того не я хату маю, землю маю, тебе, дурна, маю та й того шибеника теж.

Сказавши це, він ткнув пальцем у колиску, в якій шибеник, тобто однорічний хлопчина, завзято дриґав ногами й верещав, хоч вуха затуляй.

Жінка втерла фартухом очі і сказала:

— Це нічого не означав. Хіба він не знав про папери, які ти возив з лісу в ліс?

Тепер Жепа почухав потилицю.

— То ж бо й е, що знає. Трохи помовчавши, додав:

— Піду я з ним побалакаю. Може, нічого страшного й нема.

— Йди, йди! — мовила жінка.— Та візьми з собою карбованця. До нього без карбованця й не підступай.

Жепа дістав із скрині карбованця й пішов до пана "ішеаря.

Писар був нежонатий, не мав свого дому, а жив

над ставом у панській чотирикімнатній мурованій хаті, в якій займав дві кімпати з окремим ходом.

У першій кімнаті не було нічого, крім соломи на долівці та пари штиблет, друга була разом вітальнею і спальпею. Там стояло майже ніколи не застилане ліжко, на ліжку дві подушки без наволочок, з яких сипалось пір'я. Поруч ліжка стояв стіл, а на ньому каламар, канцелярські книги, кільканадцять випусків "Ізабелли Іспанської" видання пана Бреслауера; два брудні англійські комірці, слоїк помади, гільзи для цигарок і, нарешті, свічка в бляшаному свічнику з рудим ґнотом і мухами, потопленими в лою коло ґнота.

Коло вікна висіло чимале дзеркало, а навпроти нього стояв комод, в якому зберігався добірний гардероб пана писаря: панталони різних відтінків, фантастичних кольорів жилетки, краватки, рукавички, лаковані черевики і навіть циліндр, що його пан писар надівав, коли йому траплялось їхати до повітового міста Ословіц.

Крім того, в хвилину, про яку мовиться, на стільці біля ліжка висіли подерті штани та піджак пана писаря, а сам пан писар лежав на постелі й читав "Ізабеллу Іспанську" видання пана Бреслауера.

Становище його (тобто не'пана Бреслауера, а пана писаря) було настільки жахливе, що треба було б мати стиль Віктора Гюго, щоб це описати.

Насамперед, страшенно боліла рана. Навіть читання "Ізабелли", що було для нього завжди найкращою втіхою та розвагою, тепер посилювало пе тільки біль, а й гіркоту після випадку з Кручеком.

У нього була невелика гарячка, що перешкоджала йому зосередитись. Часом він бачив страшні видива. Читав саме, як молодий Серрано, весь у ранах, прибуває до Ескуріалу після блискучої перемоги над карлі-стами. Прекрасна Ізабелла приймає його, схвильована й бліда. Муслін високо підіймається на її грудях.

— Генерале, ви поранені? — питає вона Серрано тремтячим голосом.

Нещасному Золзікевичу здається, що Серрано — це він.

— Ой, ой, поранений! — каже він кволим голосом.— Ваша величність, пробачте! Не можу сказати, в якому саме місці: етикет не дозволяє. Ой, ой! А якби ваша величність...

— Відпочиньте, генерале! Сідайте, сідайте! Розкажіть мені про свої геройські подвиги.

— Розказати можу, але сісти — ніяк! — розпачливо вигукує Серрано.— Ой! Вибачте, королево! Той проклятий Кручек!.. я хотів сказати дон Хосе... Ой-ой-ой!

Сильний біль проганяє марення. Серрано роздивляється і бачить: на столі тріщить свічка, бо догоріла до втопленої в лою мухи, а ще мухи лазять по стінах... Ага, та це ж його хата, а не Беку ріал! І королеви Ізабелли нема! Тут пан Золзікевич остаточно прочу му єть-ся, підводиться в ліжку, вмочує хустку в глеку з водою, що стоїть під ліжком, і змінює компрес.

Потім обертається до стіни, засинає, власне, чи то снить, чи марить, і знов ніби скаче кур'єрськими до Бскуріалу.

— Милпй Серрано! Коханий мій! — шепче королева.— Я сама перев'яжу твої рани.

У Серрано волосся на голові стає сторч. Він усвідомлює весь жах свого становища. Як він може не скоритись королеві, але як же й наважитись на перев'язку в такому неподобному місці? Холодний піт зрошує його чоло, коли раптом...

Раптом королева зникає, двері з грюкотом відчиняються, і на порозі з'являється не хто інший, як його запеклий ворог дон Хосе.

— Чого тобі треба? Хто ТІЇ? — гукає Серрано.

— Це я, Жепа,— похмуро відповідає дон Хосе.

Золзікевич прочумується вдруге. Ескуріал знову стає мурованкою, свічка горить, муха тріщить на ґноті й пирскає голубими крапельками, в дверях стоїть Жепа, а за ним... ні, перо випадає у мене з пальців...