Етюд у багряних тонах - Сторінка 13

А тим часом Фер’є, одужавши після своїх бурлакувань, виявився корисним провідником і невтомним мисливцем. Він так швидко здобув повагу в своїх нових товаришів, що вони, завершивши подорож, одноголосно вирішили, що Фер’є заслуговує на такий самий великий і родючий шмат землі, як і всі інші поселенці, окрім, звичайно, самого Янґа і ще Стенджерсона, Кембела, Джонстона й Дребера, чотирьох головних старійшин.

На своїй фермі Джон Фер’є спорудив міцну дерев’яну хатину, яку згодом розбудував, тож за кілька років житло його перетворилось на простору садибу. Він був практичною людиною, розумною й заповзятою до роботи. Залізне здоров’я дозволяло йому працювати з ранку до ночі. Отож на фермі йому велося якнайліпше. За три роки він мав статки більші, ніж у сусідів, за шість — став заможною людиною, за дев’ять — багатієм, а за дванадцять у цілому Солт-Лейк-Сіті не знайшлося б і дюжини господарів, які змогли б до нього дорівнятися. Від Великого Солоного озера до далеких гір Восач не було славетнішого імені, аніж ім’я Джона Фер’є.

Лише одна-єдина річ засмучувала та ображала його одновірців. Ніякі благання та умовляння не могли його змусити взяти собі, подібно до інших, кількох жінок. Він ніколи не пояснював своєї відмови, але дотримувався цього рішення твердо й непохитно. Дехто докоряв йому за зневагу до обраної віри; дехто гадав, що він просто скупар і не хоче зайвих витрат. Інші подейкували, що то через давнє кохання і десь на берегах Атлантики за ним досі сумує білява красуня. Але й надалі Фер’є залишався неодруженим. В усьому іншому він суворо дотримувавсь віри поселенців і був відомий як побожний і чесний чоловік.

Люсі Фер’є зростала в дерев’яній хатині й допомагала названому батькові в усіх його справах. Матір і няню їй замінили свіже гірське повітря та цілющі пахощі сосен. Час минав, і щороку вона ставала вищою й дужчою, щоки її рум’янішали, хода ставала гнучкішою. І не в одного подорожнього, що проїжджав повз ферму Фер’є, прокидалися давно вже заснулі почуття, коли він бачив струнку дівочу постать, яка бовваніла на пшеничному полі чи сиділа верхи на батьківському мустангові, — вона підганяла його легко й спритно, як справжня донька Заходу. Пуп’янок став квіткою, й того року, коли її батько зробився найбагатшим серед фермерів, вона перетворилася на найгарнішу дівчину в усій Юті.

Не батько, звичайно, був перший, хто помітив, як дитина стала жінкою. Батьки рідко це помічають. Ця таємнича зміна відбувається невловимо й поволі, її неможливо визначити датою. Навіть сама дівчина цього не усвідомлює, доки від дотику чиєїсь руки або від звуків голосу не затріпоче її серце, доки вона з гордістю й страхом не відчує, що в ній зріє щось нове й велике. Мало хто з жінок не запам’ятає на все життя той день і той випадок, що провістив їй світанок нового життя. Для Люсі Фер’є цей випадок не був дрібницею, не кажучи вже про те, що він змінив як її власну долю, так і долі багатьох інших людей.

Був теплий червневий ранок, і "Святі останніх днів" працювали, як бджоли, — недарма вони обрали своїм знаком вулик. Над полями, над вулицями линув робочий гомін. Курними шляхами тяглися довгі валки навантажених мулів — вони йшли на захід, бо в Каліфорнії спалахнула золота лихоманка, й суходолом дорога пролягала через місто Обранців. Туди ж ішли череди овець і волів з далеких пасовиськ, каравани втомлених переселенців — нескінченні мандри однаково зморювали і людей, і коней. Крізь цей строкатий натовп із умінням досвідченої наїзниці мчала на мустангові Люсі Фер’є; обличчя її зарум’янилося, довге каштанове волосся розвіювалося за спиною. Батько послав її до міста в якійсь справі, і вона, думаючи лише про ту справу й про те, як її виконати, з молодечою хвацькістю в’їхала в середину натовпу. Золотошукачі, виснажені довгою дорогою, дивилися зачудовано їй услід, і навіть спокійні індіанці, обвішані звірячими шкурами, забувши про свою збайдужілість, милувалися красою дівчини-блідолички.

Вона вже доїхала до околиці міста, але там шлях їй перегородила велика череда худоби, яку ледве стримували півдюжини розлючених пастухів. Люсі, що палала нетерпінням, здалося, ніби череда розступилась, і вона вирішила проїхати через цю прогалину. Але тільки-но дівчина опинилася серед худоби, як тварини знову з’юрмилися і вона закрутилася в живому потоці, оточена з усіх боків круторогими волами, чиї очі наливалися кров’ю. Дівчина вміла дати собі раду з худобою, отож, нітрохи не розгубившись, все далі й далі підганяла коня, сподіваючись продертися крізь череду. Як на лихо, один з волів — чи то випадково, чи то навмисне — зачепив рогом мустанга і розлютив його. Мустанг, захрипівши, став дибки й заборсався так, що якби Люсі була менш досвідченою наїзницею, він неодмінно скинув би її з сідла. Становище було небезпечне. Щоразу, опускаючи передні копита, шалений кінь наражався на роги й знову ставав дибки, скаженіючи ще більше. Дівчина щосили намагалася втриматися в сідлі, бо інакше на неї чекала страшна смерть під ратицями огрядних, переляканих волів. Від несподіваної тривоги в неї запаморочилась голова, а рука, що стискувала повіддя, ослабла. Задихаючись від пилу, від духу розлючених тварин, вона трохи не кинула з відчаю повіддя, коли раптом почула ласкавий голос і зрозуміла, що їй прийшли на підмогу. Тієї самої миті смаглява міцна рука схопила зляканого коня за гнуздечку, і незнайомий вершник, протискуючись між чередою, невдовзі вивів його на околицю міста.

— Сподіваюся, з вами все гаразд, міс? — шанобливо спитав незнайомець.

Вона глянула на його засмагле бадьоре обличчя й весело засміялася.

— Я страшенно перелякалася, — простодушно мовила вона, — але й гадки не мала, що мій Пончо так боятиметься череди волів!

— Дякувати Богові, що ви втрималися в сідлі, — серйозно промовив незнайомець. То був високий молодик у грубій мисливській куртці, який сидів на дужому чалому коні і мав за плечима довгу рушницю. — Ви, напевно, дочка Джона Фер’є? — зауважив він. — Я бачив, як ви виїжджали з його ферми. Коли побачите його, спитайте, чи пам’ятає він Джеферсона Гоупа з Сент-Луїса. Якщо він — той самий Фер’є, то вони з моїм батьком були давні друзі.

— То, може, ви самі зайдете й спитаєте? — спокійно сказала вона.

Молодикові, мабуть, сподобалася ця пропозиція — темні його очі задоволено заблищали.

— Я охоче завітав би, — мовив він, — але ми два місяці блукали в горах, і я не знаю, чи зручно мені отак набиватися в гості. Доведеться йому приймати нас такими, як ми є.

— Він прийме вас із великою вдячністю, і я так само, — відповіла вона. — Він так любить мене. Якби мене потоптали оці воли, він сумував би все життя.

— І я теж, — сказав незнайомець.

— Ви? А вам що до того? Адже ми навіть не друзі.

Смагляве обличчя молодого мисливця так спохмурніло, що Люсі Фер’є гучно засміялася.

— О, не беріть цього до серця, — мовила вона. — Звичайно, ви тепер наш друг. Приходьте до нас неодмінно. А зараз треба їхати, бо батько мені більше нічого не доручатиме. До побачення!

— На все добре! — відповів він і, знявши своє широке сомбреро, нахилився до її маленької ручки. Вона круто завернула мустанга, цвьохнула його нагаєм і помчала широким шляхом, знявши за собою куряву.

Молодий Джеферсон Гоуп, невеселий і мовчазний, повернувся до своїх товаришів. Вони шукали в горах Невади срібло й подалися до Солт-Лейк-Сіті, сподіваючися зібрати гроші для розробки відкритих ними копалень. Він був так само захоплений цією справою, як і товариші, доки ця несподівана пригода не повернула його думи в інше річище. Образ чудової дівчини, чистої, як вітерець Сьєрри, глибоко заполонив його палке, нестримне серце. Коли вона зникла з очей, він зрозумів, що відтепер для нього почалося нове життя і ні оборудки зі сріблом, ні будь-які інші справи не переважать це раптове, незбориме почуття. То була не юнацька мимовільна закоханість, а буремна, шалена пристрасть людини сильної волі та владної вдачі. Він звик домагатися всього, чого бажав. Він заприсягся собі, що здобуде бажане й тепер, якщо це залежатиме лише від напруги всіх зусиль і від наполегливості, на яку тільки він здатен.

Того самого вечора він завітав до Джона Фер’є й надалі відвідував його так часто, що невдовзі став своєю людиною на фермі. Дванадцять років Джон, не покидаючи долини, заглиблений у роботу, не мав жодної нагоди почути новини зі світу. А Джеферсон Гоуп чимало міг розповісти, та й оповідач він був такий, що його зацікавлено слухали і Люсі, і її батько. Він був піонером у Каліфорнії, знав багато дивовижних бувальщин про те, як за тих бурхливих днів росли та гинули цілі багатства. Він був розвідником диких земель, шукав срібло в горах, полював, працював на ранчо. Коли щось обіцяло небезпечні пригоди, Джеферсон Гоуп завжди був там. Незабаром він став улюбленцем старого фермера, що не скупився на хвалу його чеснотам. Люсі тоді звичайно мовчала, але рум’яні її щоки та радісні, блискучі очі ясно промовляли, що її серце вже не належить їй. Простодушний батько, мабуть, не бачив цих ознак, але вони не пройшли повз увагу того, хто завоював її кохання.

Був літній вечір, коли він під’їхав до ферми і скочив з коня біля воріт. Вона саме стояла на порозі й пішла йому назустріч. Він припнув коня до огорожі й попрямував стежкою.

— Я їду, Люсі, — мовив він, беручи її руку та ніжно заглядаючи в очі. — Я не прошу вас їхати зі мною зараз, але чи готові ви поїхати зі мною, коли я повернуся?

— А коли то буде? — спитала вона, червоніючи та сміючись.

— Десь через два місяці. Я приїду й заберу вас, люба. Ніхто не посміє стати поміж нами.

— А батько? — спитала вона.

— Він погодиться, якщо в копальнях мені добре поведеться. А я не маю в тому сумнівів.

— Ну, якщо ви з батьком уже домовилися, то мені нема чого казати... — прошепотіла вона, притулившися щічкою до його широких грудей.

— Слава тобі, Господи! — хрипко промовив він, нахилився й поцілував її. — Отже, згода. Чим далі я залишатимусь тут, тим важче мені буде виїхати. Мене чекають у копальнях. На все добре, люба моя. Побачимося через два місяці.

Він нарешті одірвавсь од неї, скочив на коня й шаленим чвалом помчав геть — навіть не озирнувся, немовби боячися, що не зможе виїхати, коли побачить її ще хоч один раз.