Етюд у багряних тонах - Сторінка 17

Переслідувачі, мабуть, забрали з собою обох його друзів. Джеферсон Гоуп майже переконав себе, що це так, аж раптом помітив таке, що кожен нерв його тіла здригнувся. З одного боку табору виднілась купка червонястої землі, — раніше її тут не було. Поза всяким сумнівом, то була свіжа могила. Молодий мисливець підійшов ближче й побачив, що з землі стирчить палиця, в розщеплений кінець якої встромлено папірець. На папірці він прочитав короткий, але вичерпний напис:

Джон Фер’є

з Солт-Лейк-Сіті.

Помер 4 серпня 1860

Мужнього старого фермера, що його він покинув кілька годин тому, вже не було на світі — і це все, що написали на його могилі. Джеферсон Гоуп дико озирнувся, шукаючи другої могили, проте її не було й сліду. Люсі забрали з собою ці чудовиська — вона приречена стати однією з жінок у гаремі сина старійшини. Зрозумівши, що долю її вирішено й що він неспроможний змінити її, хлопець щиро пошкодував, що не лежить разом із старим у цій тихій могилі.

Проте його бадьора вдача знову подолала неміч, яку породжує зневіра. Якщо він не в змозі допомогти дівчині, то принаймні може присвятити своє життя помсті. Поряд із терпінням та наполегливістю у вдачі Джеферсона Гоупа була і мстивість — це, мабуть, передалося йому від індіанців, серед яких він зростав. Стоячи біля згаслого вогнища, він відчував, що втішити його може тільки нещадна відплата ворогам, скоєна його власною рукою. Віднині свою сильну волю і невтомну енергію він присвятить лише одній меті. Блідий і понурий, хлопець попрямував туди, де кинув м’ясо забитого барана, потім запалив вогнище й приготував харч на кілька днів. Поклавши м’ясо в торбу, він, незважаючи на втому, рушив назад через гори, слідами "ангелів помсти".

П’ять днів, трохи не падаючи від знемоги, позбивавши ноги до крові, молодик мандрував тими самими ущелинами, де нещодавно проїздив верхи. Вночі він засинав на кілька годин десь серед каміння, але ще до схід сонця вставав і йшов далі. Шостого дня він дістався Орлиної ущелини, звідки почалася їхня невдала втеча. Гоуп побачив перед собою гніздо святих. Знесилений, виснажений, він сперся на рушницю й люто змахнув кулаком у бік мовчазного міста, що розкинулося внизу. На головних вулицях він помітив прапори — там, мабуть, щось святкували.

Поміркувавши над тим, що то може означати, він почув кінський тупіт — до нього наближався якийсь вершник. Коли той під’їхав, Гоуп упізнав у ньому мормона на ім’я Каупер, якому не раз мав нагоду прислужитися. Він підійшов до нього, сподіваючись випитати хоч що-небудь про долю Люсі Фер’є.

— Я Джеферсон Гоуп, — мовив він. — Чи пам’ятаєте ви мене?

Мормон поглянув на нього з неприхованим подивом — справді, важко було впізнати в цьому брудному бурлаці з мертвотно-блідим обличчям та лютими, дикими очима колишнього дженджуристого молодого мисливця. Коли він урешті переконався, що перед ним усе-таки Джеферсон Гоуп, подив на його обличчі змінився жахом.

— Ви збожеволіли! Навіщо ви прийшли сюди?! — вигукнув він. — Якщо хтось побачить, що я розмовляю з вами, нам кінець. Свята Рада Чотирьох наказала заарештувати вас за допомогу Фер’є втекти!

— Я не боюся ні їх, ні їхніх наказів, — твердо відказав Гоуп. — Ви, Каупере, повинні щось знати про них. Благаю всім, що є для вас найдорожчим, — дайте мені відповідь на кілька запитань. Адже ми завжди були друзями. Не відмовте мені, заради Бога.

— Що вам треба? — занепокоєно спитав мормон. — Швидше. Скелі тут мають вуха, а дерева — очі.

— Що сталося з Люсі Фер’є?

— Її вчора повінчали з молодим Дребером. Та що це з вами? Ви аж змертвіли!

— Дурниці, — ледве промовив Гоуп побілілими вустами і сів на камінь. — То ви кажете, повінчали?

— Так, учора, через те й прапори біля храму вивісили. Молодий Дребер та молодий Стенджерсон усе сперечалися, кому ж вона дістанеться. Обидва були в загоні, що вирушив навздогін, і Стенджерсон застрелив її батька, — це начебто давало йому перевагу; але на Раді Дреберових прибічників було більше, і Пророк віддав дівчину йому. Та здається мені, що ненадовго: вчора з обличчя її було видно, що вона от-от помре. Не жінка, а привид. Ви вже йдете?

— Так, іду, — сказав Джеферсон Гоуп, підводячись. Обличчя його, бліде, застигле, скидалося на різьблення з мармуру, і лише очі палали недобрим вогнем.

— Куди ж ви підете?

— Не має значення, — відповів він, закинув рушницю на плече й подався до ущелини, а звідти — в самісіньке серце гір, до лігвищ хижих звірів. Серед них не було лютішого й небезпечнішого звіра, ніж він сам.

Мормонове пророкування збулося. Чи то вразила Люсі страшна батькова смерть, чи нестерпний силуваний шлюб, але бідолашна дівчина, яка більше ні разу не підвела голови, почала скніти й за місяць померла. Її п’яниця чоловік, що одружився з нею лише заради багатства Джона Фер’є, не вельми тужив за своєю втратою: за нею плакали інші його жінки, що за мормонським звичаєм просиділи біля її труни цілу ніч. А коли тільки-но розвиднилося, двері раптом відчинились і перелякані, приголомшені жінки побачили перед собою здичавілого, обвітреного чоловіка в лахмітті. Навіть не поглянувши на жінок, що злякано з’юрмилися, він підійшов до світлого мовчазного тіла, в якому ще так недавно жила чиста душа Люсі Фер’є. Нахилившись, він притулився вустами до її холодного чола, потім підняв її руку й зняв з пальця обручку. "Вона не ляже в могилу з цією обручкою!" — розгнівано викрикнув він, кинувся до сходів і зник раніше, ніж жінки встигли здійняти тривогу. Пригода ця була така дивна й миттєва, що жінки не повірили б самі й не переконали інших, якби не той незаперечний факт, що маленький золотий перстеник — оздоба нареченої — зник з її пальця.

Кілька місяців Джеферсон Гоуп блукав у горах, жив химерним дикунським життям і плекав у своєму серці люту жадобу помсти. В місті подейкували про чудернацьку істоту, що живе в глухих гірських ущелинах і часто прокрадається до околиць міста. Одного разу в Стенджерсонове вікно влетіла куля і розплющилась об стіну за якийсь фут від його голови. Іншим разом біля Дребера, що проходив під скелею, пролетіла велика брила — він врятувавсь од страшної смерті лише тим, що миттю кинувся долілиць на землю. Обидва молоді мормони відразу зрозуміли, хто замірявся на їхнє життя, і не раз влаштовували походи в гори, сподіваючись упіймати чи вбити свого ворога, але щоразу даремно. Тоді вони вирішили не виходити надвір по одному, надто ввечері, а біля своїх будинків виставили варту. Проте згодом вони це облишили, бо про їхнього супротивника давно вже було не чути, тож обидва сподівалися, що час приборкав його мстивість.

Це було зовсім не так — час скоріше підсилив її. Мисливець, упертий і не піддатливий за вдачею, так перейнявся настирливою думкою про помсту, що не міг уже думати ні про що інше. Проте розум він мав передусім практичний. Незабаром він побачив, що навіть залізне його здоров’я не витримає тих нескінченних випробувань, яким він себе піддавав. Життя просто неба і брак харчів підірвали його сили. Якщо він здохне, як собака, в горах, хто тоді помститься негідникам? А на нього, звичайно ж, чекає саме така смерть, коли він житиме отак і далі. Він знав, що це буде на користь його ворогам, отож змусив себе повернутися до невадських копалень, щоб набратися там сили, надбати грошей, а потім знов без перешкод домагатися своєї мети.

Він мав намір прожити в Неваді рік, а довелось через різні непередбачені обставини затриматись на копальнях майже п’ять. Хоч минули довгі літа, його пам’ять про колишнє горе й жадоба помсти залишилися так само гострими, як і тієї незабутньої ночі, коли він стояв біля могили Джона Фер’є. Змінивши обличчя й прибравши інше ім’я, він повернувся до Солт-Лейк-Сіті; його нітрохи не турбувала власна доля, аби лиш пощастило виконати справедливу помсту. У місті на нього чекала недобра звістка. Кілька місяців тому серед обранців стався розкол: молодші члени церкви збунтувалися проти влади старійшин, і врешті частина невдоволених покинула Юту й поробилася іновірцями. Серед них були Дребер та Стенджерсон; куди вони виїхали, ніхто не знав. Подейкували, нібито Дребер дістав за своє майно чималі гроші й поїхав багатієм, а його товариш, Стенджерсон, лишився досить-таки бідним. Проте ніхто не міг підказати, де їх шукати.

Багато хто з людей, навіть наймстивіших, облишив би думку про відплату, зіткнувшися з такою перешкодою, але Джеферсон Гоуп не вагався ані хвилини. Грошей він мав небагато, тож хапався за будь-який заробіток і подорожував Сполученими Штатами з міста до міста, розшукуючи своїх ворогів. Рік минав за роком, чорне його волосся посивіло, а він, як пес, нишпорив по містах, зосередившись на тій єдиній меті, що їй присвятив життя. І нарешті його впертість була винагороджена. Ідучи якось вулицею, він кинув лише один погляд на обличчя, що промайнуло у вікні, але цього було досить — тепер він знав, що люди, яких він стільки шукав, є тут, у Клівленді, штат Огайо. Він повернувся до свого вбогого помешкання з готовим планом помсти. Проте сталося так, що Дребер, визирнувши з вікна, впізнав бурлаку на вулиці і прочитав у його очах свій смертний вирок. Разом із Стенджерсоном, що став його секретарем, він побіг до мирового судді й заявив, що їх із ревнощів переслідує давній суперник і їм загрожує небезпека. Того самого вечора Джеферсона Гоупа кинули до в’язниці, а оскільки не знайшлося нікого, хто взяв би його на поруки, він просидів там кілька тижнів. Коли він нарешті вийшов на волю, то побачив, що Дреберів будинок стоїть порожній: вони з секретарем виїхали до Європи.

Месник знову загубив їхні сліди, і ненависть змусила його продовжувати гонитву. Це потребувало грошей, і він почав працювати, зберігаючи кожен долар для майбутньої подорожі. Зібравши врешті-решт досить грошей, щоб не вмерти з голоду, він виїхав до Європи й теж став мандрувати з міста до міста, не гребуючи ніякою роботою і пильнуючи своїх ворогів, але наздогнати втікачів не зміг. Коли він дістався Петербурга, вони переїхали до Парижа; він вирушив за ними туди й дізнався, що вони тільки-но перебралися до Копенгагена. До столиці Данії він теж запізнився — кілька днів тому вони помандрували до Лондона; там він нарешті наздогнав їх.