Етюди про звичаї - Сторінка 11

Нещастя навчить його знати ціну грошам і людям, чоловікам і жінкам. Нехай поплаває по паризькому морю. А коли стане вправним лоцманом, ми дамо йому корабель.

– Я попрощався з ним, не бажаючи розгадувати значення його слів. Хоч пан де Ресто, якому його мати прищепила огиду до мене, не хотів радитися зі мною, все ж минулого тижня я пішов до Гобсека, щоб сказати йому про любов Ернеста до Камілли і поквапити старого виконати свій обов’язок, бо молодий граф мав незабаром дійти повноліття. Я застав старого лихваря в ліжку; він уже давно занедужав і доживав останні дні. Мені він сказав, що дасть відповідь, коли підведеться і візьметься до справ; певна річ, він не хотів втратити й найдрібнішої часточки свого багатства, поки в ньому жевріла хоч іскра життя. Ухильна відповідь Гобсека не мала інших причин. Та я бачив, що його хвороба набагато серйозніша, ніж він гадає, і досить довго пробув біля нього, – мені хотілося подивитися, до якої міри розрослася його жадібність, яку старечий вік перетворив на щось подібне до божевілля. Щоб не мати по сусідству сторонніх людей, лихвар тепер наймав весь дім, жив у ньому сам, і всі кімнати стояли порожні. В його кімнаті все було як і колись. її обстановка, добре знайома мені, анітрохи не змінилася протягом шістнадцяти років, немов кожну річ зберігали під скляним ковпаком.

Та сама воротарка, віддана лихвареві стара жінка, була йому і за довірену особу, і за економку, доповідала про відвідувачів, а тепер, коли він захворів, доглядала його, лишаючи свого чоловіка-інваліда стерегти двері, коли вона піднімалася до хазяїна. Незважаючи на свою хворобу, Гобсек ще сам приймав своїх клієнтів, одержував проценти, але так спростив свої справи, що йому досить було давати доручення інвалідові, щоб підтримувати зв’язки із зовнішнім світом.

Коли укладали угоду, за якою Франція визнала республіку Гаїті, Гобсека призначили членом комісії по ліквідації володінь французьких підданих у цій колишній колонії та розподілу між ними сум відшкодувань збитків, бо він мав великі відомості про старі маєтки у Сан-Домінго, їхніх власників та плантаторів.

Винахідливість Гобсека подала йому думку створити агентство для обліку претензій колоністів або їхніх спадкоємців, під фірмою Вербруста і Жігонне, з якими він ділив прибутки, не маючи потреби вкладати в підприємство власні гроші, бо його вкладом був досвід. Це агентство діяло, мов перегінний куб, витягаючи прибутки з майнових претензій людей необізнаних, недовірливих або тих, хто знав, що їхні права – сумнівні. Як ліквідатор, Гобсек вів переговори з великими власниками, і кожен з них, бажаючи підвищити оцінку своїх земель або примусити скоріше визнати їхні права, надсилав йому подарунки відповідно до розмірів своїх маєтків. Ці хабарі були чимось подібним до дисконтного проценту з тих сум, власником яких він не міг стати; крім того, через агентство лихвар скуповував за безцінь боргові зобов’язання на маленькі або спірні суми, а також ті зобов’язання, власники яких поспішали реалізувати їх, бажаючи одержати вже тепер бодай невелике відшкодування, аніж чекати непевних виплат республіки. Гобсек був ненаситним удавом цього великого агентства. Щоранку він одержував свою данину і оглядав її, немов міністр якого-небудь набоба, що вирішує, чи варто підписати за таку ціну помилування. Гобсек приймав усе, починаючи від кошика з провізією, принесеного якимсь бідняком, і кінчаючи пачками свічок – подарунків від людей скупих, брав срібний посуд від багачів і золоті табакерки від спекулянтів. Ніхто не знав, куди він дівав ці дарунки. Все приносили йому додому, але звідти нічого не виносили.

– Слово честі, – запевняла мене воротарка, давня моя знайома, – мені здається, що він усе це ковтає, та тільки не на користь собі, – адже він весь висох, як зозуля на моєму настінному годиннику.

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, і той, увійшовши до мене в кабінет, сказав:

– Їдьмо швидше, пане Дервіль. Хазяїн умирає, зжовк, як лимон, йому не терпиться поговорити з вами. Смерть схопила його за горлянку, і він уже хрипить.

Увійшовши в кімнату конаючого, я побачив його на колінах перед каміном, хоч там і не, було вогню, а тільки височіла величезна купа попелу. Гобсек зліз із ліжка і доповз до нього, але вернутися назад у нього не стало сил, так само як не стало голосу покликати на поміч.

– Мій давній друже, – сказав я, підвівши його і допомагаючи йому добратися до ліжка. – Вам холодно? Чому ви не затопили камін?

– Мені зовсім не холодно, – відповів він. – Не треба топити, не треба! Я йду, голубчику, – казав він далі, кинувши на мене останній, згасаючий, тьмяний погляд. – Куди йду – не знаю, але йду звідси. У мене почалася карфологія, – додав він, вживаючи термін, що свідчив, наскільки ясно і чітко ще працював його розум. – Мені раптом здалося, що в мою кімнату ллється золото, і я встав, щоб зібрати його. Кому дістанеться все моє добро? Я не залишу його казні. Я склав заповіт. Розшукай його, Гроцію. У Чарівної Голландки була дочка. Я якось бачив її увечері на вулиці Вів’єн. її, здається, прозивають Вогником. Вона прекрасна, як купідон. Знайди її, Гроцію. Я тебе душеприкажчиком призначив. Бери собі все, що хочеш, їж – їжі в мене багато. Паштети з гусячої печінки, мішки кави, цукру. Золоті ложки є. Сервіз роботи Одіо віддай своїй дружині. Але кому брильянти? Ти тютюн нюхаєш? У мене тютюн усяких сортів. Продай його в Гамбург – він там коштує в півтора раза дорожче. Так, усе в мене є, і все доведеться покинути. Ну, ну, батечку Гобсек, – сказав він, звертаючись до себе, – не треба легкодухості, будь самим собою.

Він підвівся на постелі; його лице так чітко вимальовувалося на подушці, немов було з бронзи. Витягнувши сухі руки, він учепився кістлявими пальцями в ковдру, немов хотів за неї вдержатися, глянув на камін, такий самий холодний, як і його металічний погляд, і вмер при повній свідомості, явивши воротарці, інвалідові і мені образ тих давніх зосереджених римлян, яких Летьєр малював позад консулів на своїй картині "Смерть Брутових дітей".

– По-молодецьки розквитався, старий скупердяга! – промовив інвалід своєю солдатською мовою.

А мені у вухах і досі звучав фантастичний перелік багатств. Я слухав тоді умираючого і мимохіть глянув на купу попелу, побачивши, що на неї спрямовано застиглі очі. Розміри цієї купи вразили мене. Я взяв камінні щипці і, встромивши їх у золу, натрапив на щось тверде – там лежала купа золота і срібла – певно, подарунки, що їх лихвареві приносили під час його хвороби. В нього вже не було сил заховати їх далі, а в банк він не хотів одсилати все це, бо не довіряв йому.

– Біжіть до мирового судді, – сказав я старому інвалідові, – треба зараз, же все опечатати.

– Вражений останніми словами Гобсека і тим, що мені недавно казала воротарка, я взяв ключі від кімнат першого та другого поверхів і пішов їх оглядати. Одімкнувши першу кімнату, я зрозумів його слова, що спершу здалися "мені безглуздими; я побачив, до чого може призвести скупість, коли вона перетворюється на несвідому, позбавлену всякої логіки пристрасть, приклади якої ми так часто знаходимо у провінції. У кімнаті, поруч з тією, де вмер Гобсек, справді зберігались зогнилі паштети, багато всяких наїдків, навіть устриці та риба, що взялися пухкою цвіллю. Я мало не задихнувся, від смороду. Скрізь кишіли черва і комахи. Недавно одержані подарунки лежали впереміш з коробками різних розмірів, з ящиками чаю, з мішками кави. На каміні, в срібній суповій мисці, лежали накладні на всякі вантажі, що прибули на його ім’я до портових складів Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, бочки з ромом, кава, індиго, тютюн, – цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена дорогими меблями, срібним начинням, лампами, картинами, вазами, книгами, прекрасними згорнутими гравюрами без рамок та найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо, ця величезна кількість коштовностей складалася не тільки з подарунків, але й з невикуплених застав. Я побачив там скриньки з коштовностями, прикрашені гербами та/вензелями, столову білизну з прекрасного полотна, дорогу зброю, але без монограм. Розгорнувши книгу, яку, мені здавалося, нещодавно виймали з купи, я знайшов у ній кілька білетів по тисячі франків. Тоді я вирішив уважно оглянути кожну річ, аж до найдрібнїших, перевернути все, дослідити підлогу, стелю, карнизи, стіни, щоб розшукати все золото, до якого почував таку пожадливу пристрасть цей голландець, гідний пензля Рембрандта. Ніколи ще за всю свою юридичну практику я не бачив такого дивного поєднання скупості і своєрідності характеру. Повернувшись у кімнату померлого, я знайшов на його письмовому столі пояснення всьому цьому безладному накопиченню багатств. Під пресом лежало листування Гобсека з купцями, яким він звичайно продавав подарунки своїх клієнтів. Та чи тому, що ці люди ставали жертвами Гобсекової спритності, чи тому, що він правив дуже велику ціну за свої товари, жоден торг так і не відбувся. Лихвар не схотів продавати наїдків у магазин Шеве, бо Шеве зажадав тридцяти процентної знижки на них. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом провізія псувалася. Срібло не було продано, бо він відмовлявся платити за його доставку. Мішки кави лежали, бо він не хотів скинути на утруску. Одне слово, кожна річ була приводом до суперечок – певна ознака, що Гобсек уже виявляв ту нерозумну впертість, до якої доходять усі старі, одержимі сильною пристрастю, що пережила їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке чув від нього: "Кому дістануться усі ці багатства?.." Згадавши, які чудні відомості він мені дав щодо своєї єдиної спадкоємниці, я зрозумів: мені доведеться шукати її у всіх злачних місцях Парижа і віддати величезне багатство до рук якоїсь негідної жінки. Але насамперед знайте, що на підставі незаперечних документів граф Ернест де Ресто незабаром володітиме статком, що дасть можливість йому одружитися з мадемуазель Каміллою та ще й виділити значний капітал своїй матері, графині де Ресто, братові і посаг сестрі.

– Добре, любий пане Дервіль, ми про це поміркуємо, – відказала пані де Гранльє. – Ернест має бути дуже багатий, щоб така родина, як наша, згодилася породичатися з його матір’ю.