Етюди про звичаї - Сторінка 20

Якщо ж вони не приходять, значить, підкоряються батькові, а щоб підкорятися в такому, треба дуже його любити.

– Я не розумію вас, – сказала маркіза.

– Ви, мабуть, не знаєте, – пояснив Попіно, – що ваш стряпчий твердить у клопотанні, ніби ваші любі діти дуже нещасливі, живучи зі своїм батьком…

Пані д’Еспар заявила з чарівною наївністю:

– Я не знаю, що там приписав мені стряпчий.

– Даруйте мені за ці висновки, але правосуддя бере до уваги все, – сказав Попіно. – Мої розпитування, ласкава пані, пояснюються бажанням краще розібратись у справі. З ваших слів виходить, що пан д’Еспар покинув вас, ухопившись за дріб’язковий привід. Але замість поїхати в Бріансон, куди він вас кликав, маркіз залишився в Парижі. Тут мені не все ясно. Чи знав він оту пані Жанрено до свого одруження?

– Ні, добродію, – відповіла маркіза з деяким невдоволенням, що його помітили, проте, тільки Растіньяк та шевальє д’Еспар.

Її дратувало, що слідчий ставить запитання їй, тоді як вона сама розраховувала вплинути на його думку. Але заглиблений у свої роздуми, Попіно здавався таким простакуватим, що вона приписала його розпитування "доскіпливому норову" вольтерівського бальї.

– Мені було шістнадцять років, – провадила маркіза, – коли батьки видали мене заміж за пана д’Еспара, чий титул, статок і звички відповідали вимогам, які моя родина ставила до мого майбутнього чоловіка. Тоді маркіз д’Еспар мав двадцять шість років і був джентльменом у справжньому англійському значенні цього слова; мені подобалися його манери, він здавався дуже шанолюбним, а я люблю шанолюбів, – додала вона, глянувши на Растіньяка. – Якби пан д’Еспар не зустрів тієї Жанрено, то завдяки своїм достойностям, розумові, знайомствам він міг би увійти до уряду, як вважали його друзі. Король Карл Десятий, тоді ще брат монарха, цінував його надзвичайно, і йому були забезпечені перство, придворна посада, високе становище. Ця жінка затьмарила йому розум і зруйнувала майбутнє всієї родини.

– Які були тоді релігійні переконання пана д’Еспара?

– Він завжди був і досі залишається людиною глибоко побожною.

– Ви не припускаєте, що пані Жанрено могла використати у своїх цілях його містичні настрої?

– Ні, добродію.

– А у вас чудовий дім, пані, – несподівано сказав Попіно, витягуючи руки з жилетних кишень і розгортаючи поли фрака, щоб погрітись біля каміна. – Дуже гарний будуар, а якої роботи крісла! Та й уся обстава просто розкішна. Уявляю, як ви страждаєте, живучи в таких умовах і знаючи, що ваші діти погано влаштовані, погано вдягнені і що їх погано годують. Для матері, це, по-моєму, справжня мука!

– Так, добродію. Мені дуже хотілося б зробити якусь приємність своїм бідолашним хлопчикам, адже батько змушує їх з ранку до вечора зубрити історію Китаю – чи можна уявити собі щось занудніше!

– Ви влаштовуєте блискучі бали, вони розважилися б у вас. Хоча, можливо, звикли б до легковажного життя. Та все ж батько міг би дозволити їм бувати у вас раз чи двічі протягом зими.

– Він приводить їх сюди на Новий рік і в день мого народження. В ці дні пан д’Еспар люб’язно погоджується обідати з ними в мене.

– Дивна поведінка! – сказав Попіно з глибокою переконаністю в голосі. – А вам доводилося бачити оту Жанрено?

– Якось мій дівер, стурбований долею свого брата…

– Он воно що! – вигукнув слідчий, уриваючи маркізу. – То ви, пане, брат маркізові д’Еспару?

Шевальє мовчки вклонився.

– Пан д’Еспар не байдужий до цієї історії, і якось він привів мене до молитовні, де ця жінка слухає проповіді, бо вона протестантка. Я бачила її там, у ній нема нічого привабливого. Схожа на бридку торговку – гладка, подзьобана віспою, з величезними руками й ногами, зизоока. Страховисько, та й годі!

– Неймовірно! – пробурмотів Попіно, прикидаючись найпростодушнішим слідчим у всьому королівстві. – І ця особа живе тут близько, на вулиці Зеленій, в шикарному особняку! Немає більше міщан, усі стали аристократами!

– На цей особняк її син витратив величезні гроші.

– Пані, я живу в передмісті Сен-Марсо і з такими витратами діла не мав. Що ви називаєте "величезними грішми"?

– Даруйте! – вигукнула маркіза. – Стайня, п’ятеро коней, три екіпажі: коляска, карета, кабріолет.

– І це коштує дуже дорого? – здивовано спитав Попіно.

– Неймовірно дорого, – втрутився в розмову Растіньяк. – При такому способі життя на стайню, утримання екіпажів, лівреї та слуг треба від п’ятнадцяти до шістнадцяти тисяч франків.

– Це правда, пані? – недовірливо запитав слідчий.

– Ніяк не менше, – підтвердила маркіза.

– А щоб обставити дім, теж знадобилася чимала сума?

– Не менше як сто тисяч франків, – відповіла маркіза, мимоволі підсміюючись над наївністю слідчого.

– Слідчі, пані, люди підозріливі, – сказав Попіно, – за це їм і гроші платять, і я теж такий. Отже, барон Жанрено та його мати обібрали маркіза д’Еспара до нитки? Тільки на стайню, як ви кажете, треба шістнадцять тисяч на рік. На стіл, на платню слугам, на витрати по дому знадобиться удвічі більше, отож загалом це складе п’ятдесят – шістдесят тисяч на рік. Звідки в цих людей, ще вчора зовсім убогих, такі гроші? Мільйон і то дає не більше як сорок тисяч річного прибутку.

– Мати і син вклали гроші, які передав їм маркіз д’Еспар, у державну ренту, коли вона коштувала від шістдесяти до вісімдесяти тисяч. Думаю, їхні прибутки перевищують шістдесят тисяч франків. Син одержує, крім того, дуже пристойну платню.

– Якщо вони витрачають шістдесят тисяч франків на рік, то скільки ж витрачаєте ви? – запитав слідчий.

– Та приблизно стільки ж, – відповіла маркіза.

Чорного шевальє пересмикнуло, маркіза почервоніла.

Б’яншон подивився на Растіньяка. Але в слідчого був добродушний вираз обличчя, і маркіза заспокоїлась. Шевальє д’Еспар більше не намагався взяти участь у розмові, він зрозумів, що все програно.

– Цих людей, пані, можна притягти до кримінальної відповідальності за особливо тяжкі злочини, – сказав Попіно.

– Я теж так думаю, – радісно підхопила маркіза. – Пригрозити їм в’язницею, і вони підуть на полюбовну угоду.

– Пані, – сказав Попіно, – коли маркіз д’Еспар вас покинув, він залишив вам доручення на право розпоряджатися майном?

– Я не розумію, чому ви про це запитуєте, – жваво заперечила маркіза д’Еспар. – Якщо взяти до уваги, до чого довело мене безумство мого чоловіка, то, мені здається, ви повинні зайнятися ним, а не мною.

– Доберемся й до нього, пані, – відповів Попіно. – Перш ніж доручити вам чи комусь іншому управління маєтностями пана д’Еспара, якщо його візьмуть під опіку, суд повинен з’ясувати, чи ви добре управляєте власною маєтністю. Якщо маркіз д’Еспар надав вам необхідні повноваження, він, отже, виявив вам довіру, і суд візьме це до уваги. Маєте ви від нього доручення чи ні? Вам дозволено купувати й продавати нерухоме майно, вкладати гроші в якесь діло?

– Ні, добродію, не в звичаях Бламон-Шоврі робити комерцію, – обурилася маркіза, ображена у своїй дворянській гордині й зовсім забувши про інтереси справи. – Моя маєтність лишилася неторканою – пан д’Еспар не залишав мені ніякого доручення.

Шевальє затулив очі долонею, щоб приховати роздратування, викликане необачною поведінкою невістки, яка занапащала себе своїми відповідями. А Попіно швидко наближався до мети, хоч і йшов кружними стежками обережних розпитувань.

– Пані, – сказав слідчий, указуючи на щевальє д’Еспара, – цей добродій, безперечно, відданий вам родич? Ми можемо розмовляти цілком відверто в присутності ваших гостей?

– Говоріть, – сказала маркіза, дивуючись, навіщо такі перестороги.

– Припустімо, пані, ви справді витрачаєте не більше шістдесяти тисяч на рік, хоча ця сума видасться ще скромною кожному, хто бачив ваші стайні, особняк, численних слуг, весь розпорядок життя у вашому домі, що своїм блиском затьмарює, як мені здається, дім Жанрено.

Маркіза кивнула головою на знак згоди.

– Так от, – провадив слідчий, – якщо у вашому розпорядженні лише двадцять шість тисяч франків річного прибутку, то, між нами кажучи, у вас, мабуть, набереться боргів тисяч на сто. Отже, суд матиме цілковиті підстави припустити, що ваша вимога взяти чоловіка під опіку продиктована міркуваннями власної вигоди, бажанням у такий спосіб розквитатися з боргами, якщо… вони у вас є. Мене попросили поставитись уважно до вашої справи, і тому я так зацікавився вашим майновим станом. Обміркуйте його тепер самі, подивіться правді у вічі. Навіть коли мої припущення слушні, то ще є змога уникнути неприємностей, а вони загрожують вам у тому випадку, коли суд скористається своїм правом оголосити позивачеві догану за приховування істинних обставин справи. Ми зобов’язані дослідити спонукальні мотиви позивача так само пильно, як і вислухати аргументи особи, яку хочуть узяти під опіку – з’ясувати, чи справу порушено не під впливом якоїсь пристрасті або користолюбства, бо це, на жаль, трапляється часто…

Маркіза сиділа як на розжареному вугіллі.

– …і я повинен дістати роз’яснення з цього приводу, – вів далі слідчий. – Пані, я не вимагаю звіту, але чи не поясните ви мені, звідки у вас була можливість вести спосіб життя, та ще протягом кількох років, – який вимагає шістдесяти тисяч ліврів річного прибутку? Є чимало жінок, які творять чудеса в своєму господарстві, але ви до таких жінок не належите. Скажіть щиро, можливо, у вас є інші цілком законні прибутки: королівські дарунки, які-небудь суми, виплачені вам згідно з недавнім законом про відшкодування – але ж, щоб отримати їх, потрібен письмовий дозвіл від вашого чоловіка.

Маркіза німувала.

– Врахуйте, що пан д’Еспар, безперечно, чинитиме опір вашим домаганням, і його повірений матиме усі підстави поцікавитись, чи є у вас борги. Ваш будуар обставлений зовсім недавно, в домі вже не ті меблі, які залишив вам у тисяча вісімсот шістнадцятому році маркіз. Я мав честь почути від вас, що вмеблювання дорого обійшлося Жанрено, але ж вам, великосвітській дамі, воно мало обійтися ще дорожче. Хоч я й слідчий, проте я людина, і можу помилитися. Поясніть же мені, як стоять справи. Подумайте про обов’язки, які накладає на мене закон, про те, якого ретельного розслідування вимагає він, перш ніж суд вирішить узяти під опіку батька родини, що перебуває в розквіті віку.