Етюди про звичаї - Сторінка 42

Вдячний Растіньяк збагатив його одним із своїх дотепів, якими він пізніше славився: "Я знаю дві пари штанів його роботи, – казав він, – що сприяли двом шлюбам з посагом, що давав двадцять тисяч ліврів прибутку на рік".

Півтори тисячі франків – і скільки хочеш костюмів! У цю хвилину в бідолашного південця не лишилося ніяких сумнівів, і він прийшов до сніданку з тим виразом, на обличчі, що буває у юнака, коли в нього є певна сума грошей. Як тільки в кишеню студента попадають гроші, в його уяві неначе виростає фантастична колона, і він підноситься на цей п’єдестал. Хода його робиться пружною, рухи жвавими, він відчуває, що знайшов точку опори, дивиться сміливо й прямо. Ще вчора, принижений і покірний, він стерпів би побої, а сьогодні ладен сам побити навіть першого міністра. З ним діється щось незвичайне. Він хоче все і все може, бажання його не знають меж, він веселий, великодушний, товариський. Одне слово, птах, ще недавно безкрилий, ширяє в просторі. Студент без грошей хапає лише зрідка крихту насолоди, мов той собака, що, подолавши тисячі небезпек, поцупив кістку і на бігу гризе її, висмоктуючи мозок. Та коли в кишені юнака бряжчать кілька випадкових золотих монет, він смакує свої втіхи, розтягує їх, ширяє в небесах, забувши саме слово "злидні". Йому належить цілий Париж. О молодість, пора, коли усе виблискує, іскриться і пломеніє! Пора нестримної сили, якої не вміють цінити ні жінки, ні чоловіки! Літа, коли борги та тривоги вдесятеро побільшують насолоди. Кому не доводилося ходити лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер, той нічого не тямить у людському житті!

"Ах, якби парижанки тільки знали, – думав Растіньяк, поїдаючи печені груші по ліару за штуку, що їх подавала пані Воке, – то вони сюди прийшли б шукати кохання".

В цю хвилину розсильний з контори Королівської пошти, подзвонивши біля ґратчастої хвіртки, зайшов до їдальні. Він спитав пана Ежена де Растіньяка, передав йому дві торбинки і попросив розписатися. В ту ж мить проникливий погляд Вотрена, мов батогом, шмагонув Растіньяка.

– Тепер ви маєте чим заплатити за уроки фехтування і стрільби у тирі, – сказав цей чоловік.

– Галіони прибули! – вигукнула пані Воке, дивлячись на торбинки.

Мадмуазель Мішоно боялася і глянути на гроші, щоб не показати своєї жадібності.

– У вас добра мати, – зауважила пані Кутюр.

– У нього добра мати, – повторив Пуаре.

– Так, матуся пустила собі кров, – сказав Вотрен. – Тепер можете хизуватися, виїздити в світ, полювати на посаг, танцювати з графинями, у яких волосся прикрашене персиковим цвітом. Але послухайте мене, юначе, частіше відвідуйте тир.

І Вотрен зробив жест, ніби цілив у супротивника. Растіньяк хотів дати поштареві на чай, але не знайшов нічого в кишені. Вотрен пошукав у себе і кинув розсильному двадцять су.

– Тепер вам відкрито кредит, – сказав він, глянувши на студента.

Растіньяк змушений був подякувати, хоч з того дня, коли, після візиту до пані де Босеан, у нього відбулася розмова з Вотреном, цей чоловік став йому нестерпний. Цілий тиждень Ежен і Вотрен, зустрічаючись, мовчки придивлялися один до одного. Студент марно питав себе, з якої б то причини. Немає сумніву, що думки діють прямо пропорційно тій силі, з якою вони зароджуються, і влучають туди, куди посилає їх мозок за якимсь математичним законом, схожим на той, що керує льотом ядра з гармати. Наслідки їхньої дії можуть бути різні. Трапляються ніжні натури, і чужі думки руйнують їх, але є й добре озброєні характери, мідні черепи, від яких чужа воля, сплющуючись, відскакує, ніби куля від кам’яного муру. Бувають натури мляві, м’які, як вата; чужі думки зариваються в них, мов ядра в пухку землю редуту. Растіньякова голова належала до тих, що начинені порохом і вибухають від найменшої іскри. Жвавість і молодість робили його дуже чутливим до чужих думок, до тієї заразливості почуттів, які спричиняють стільки дивовижних явищ, що поза нашою волею захоплюють нас. Духовний зір його був такий самий гострий, як і його рисячі очі. Кожне з його почуттів мало незвичайну далекосяжність і гнучкість, як у людей особливого хисту, що захоплюють нас вправним фехтуванням, умить помічаючи вразливе місце на кожному панцирі. А втім, за останній місяць у Ежена розвинулося стільки ж добрих якостей, скільки й вад. Вади породжувалися вимогами світу й щораз більшими бажаннями. До його добрих якостей належало те південне завзяття, яке змушує вихідця з-за Луари йти назустріч труднощам, щоб їх подолати. Півничани вважають цю властивість за ваду; на їхню думку, вона хоч і спричинилася до початку Мюратового піднесення, зате стала й причиною його загибелі. З цього можна зробити висновок: коли південець уміє поєднати північну хитрість із сміливістю вихідця з-за Луари, він стає по-своєму досконалим і ніколи не відступає зі своїх позицій. Отже, Растіньяк не міг довго лишатися під обстрілом Вотренових батарей, не знаючи – друг він чи ворог. Часом Еженові здавалося, ніби ця незвичайна людина підмічає всі його пристрасті й читає в його серці, а сама вміє усе сховати, мов той глибокодумний і нерухомий сфінкс, що все знає, все бачить і нічого не каже. Тепер, з повним гаманцем у кишені, Ежен збунтувався.

– Будьте ласкаві зачекати, – сказав він Вотренові, що, допивши каву, підвівся й хотів уже йти.

– Чому? – спитав цей сорокарічний чоловік, надягаючи свого крислатого капелюха й беручи залізного ціпка, якого він часто крутив у руці, мовби показуючи, що не боїться нападу хоч би й чотирьох розбійників.

– Я хочу повернути вам борг, – провадив Растіньяк, поквапливо розв’язуючи одну торбинку й відраховуючи пані Воке сто сорок франків. – Жаліти мішка – не мати дружка, – сказав він удові. – Ми з вами квити аж до дня святого Сільвестра. Розміняйте мені сто су.

– Жаліти дружка – не мати мішка, – повторив Пуаре, дивлячись на Вотрена.

– Ось ваші двадцять су, – сказав Растіньяк, простягаючи монету сфінксові в парику.

– Можна подумати, що ви боїтесь бути мені зобов’язаним бодай чим-небудь! – вигукнув Вотрен, пронизуючи юнака допитливим поглядом, і посміхнувся до нього з тією діогенівською іронією, яка завжди так дратувала Ежена.

– Що ж… так воно і є, – відповів студент, тримаючи в руці обидві торбини і збираючись іти до себе в кімнату.

Вотрен рушив був до дверей, що вели у вітальню, а студент хотів вийти через двері на сходи.

– А чи ви розумієте, маркізе де Растіньякорама, що розмовляли зі мною не дуже чемно? – зауважив Вотрен і, вдаривши по дверях ціпком, підійшов до студента, який холодно дивився на нього.

Растіньяк зачинив двері в їдальню і повів Вотрена у закуток біля сходів, між кухнею та їдальнею, де були широкі двері в садок, а над ними низеньке довгасте віконце з ґратами. В цей час Сільвія вийшла з кухні, і студент сказав Вотренові у її присутності:

– Пане Вотрен, я не маркіз і мене звуть не Растіньякорама.

– Вони битимуться, – мовила байдужим тоном мадмуазель Мішоно.

– Битимуться! – повторив Пуаре.

– Е, ні, цього не буде, – відповіла пані Воке, погладжуючи стосик монет.

– Але вони уже йдуть під липи, – скрикнула мадмуазель Вікторина, підводячись, щоб глянути у садок. – Бідний юнак, адже його правда.

– Ходімо, люба, – сказала пані Кутюр, – нас це не стосується.

Пані Кутюр і Вікторина зібралися вже вийти, але на порозі зустріли гладку Сільвію, що загородила їм дорогу.

– Цього тільки й бракувало! – мовила вона. – Пан Вотрен сказав панові Ежену: "Порозуміймося", потім узяв його під руку, і, бач, вони походжають по наших артишоках!

В цю хвилину з’явився Вотрен.

– Матусю Воке, – сказав він, усміхаючись, – не лякайтеся: я хочу під липами випробувати свої пістолети.

– О пане, – сказала Вікторина, благально склавши руки, – за що ви хочете вбити пана Ежена?

Вотрен відступив на два кроки і уважно глянув на Вікторину.

– Оце-то історія! – вигукнув він так глузливо, що дівчина почервоніла. – Цей юнак дуже милий, правда ж? – додав він. – Ви подали мені ідею, люба дитино. Я ощасливлю вас обох.

Пані Кутюр взяла свою вихованку під руку і повела геть, кажучи їй на вухо:

– Що з вами, Вікторино, я не впізнаю вас сьогодні.

– Я не хочу, щоб у мене в домі стріляли з пістолетів, – сказала пані Воке. – Ви ж налякаєте всіх сусідів, та ще й поліція прийде.

– Добре, заспокойтеся, матусю, – відповів Вотрен, – Тихо, тихо, все гаразд, ми підемо в тир.

Він вернувся до Растіньяка і фамільярно взяв його під руку.

– Якщо я доведу вам, що за тридцять п’ять кроків п’ять разів підряд влучу з пістолета у винового туза, ви й тоді будете кокошитись? Ви, здається, забіяка й по-дурному дасте себе вбити.

– Ви вже відступаєте? – сказав Ежен.

– Не збурюйте мені жовчі, – відповів Вотрен. – Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам, – сказав він, показуючи на лавку, пофарбовану в зелений колір. – Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви – милий хлопчисько, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, слово… Дури… – тьху, чорт! – слово Вотрена. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом я вас знаю, як свої п’ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди. – Він показав на круглий стіл.

Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його зичливцем.

– Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер, – вів далі Вотрен. – Ви занадто цікаві, хлопче. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Мені не поталанило. Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім. Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені до душі. Цим я все дозволю, вони можуть надавати мені стусанів, і я навіть не крикну: "Стережись!" Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину – однаково що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншої ради, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні, та ще й італійською мовою! Ото був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є.