Етюди про звичаї - Сторінка 5

Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок! тисяч. Він хоче її продати за п’ятдесят тисяч екю. Я почуваю: тут, – сказав я, ударивши себе по лобі, – дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.

– Оце називається говорити по-діловому, – відповів Гобсек, потискаючи мені руку. – Відколи я веду діла, – сказав він, – ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? – спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг. – Ніяких, – відповів сам собі, трохи помовчавши. – Скільки вам років?

– Через десять день мине двадцять п’ять, – відповів я. – Інакше я не міг би укладати угоди.

– Правильно.

– Ну, то як же?

– Це можливо.

– Правда? Тоді треба це робити і швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.

– Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.

Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку із актів громадянського стану від першого і до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:

– Це діло можна облагодити, Я весь затремтів.

– Я беру за кредит по-різному, – почав він знов. – Найменше п’ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п’ятсот.

Почувши це, я зблід.

– Ну, а з вас заради нашого знайомства я візьму тільки дванадцять з половиною процентів на… – Він зам’явся. – Ну, добре, я задовольнюсь тринадцятьма, процентами на рік. Це вам підходить?

– Так, – відповів я.

– Глядіть. Якщо це для вас забагато, захищайтеся, Гроцію (він інколи жартома називав мене Гроціем). Вимагаючи від вас тринадцять процентів, я роблю своє діло. А ви прикиньте, чи зможете їх платити. Я не люблю людей, які одразу на все згоджуються. Може, це забагато?

– Ні, – відповів я, – я виплачу, мені тільки доведеться трохи більше працювати.

– Ще б пак, – промовив він, кидаючи на мене скоса лукавий погляд. – Ваші клієнти заплатять.

– Ні, до біса! – вигукнув я. – Я сам заплачу. Я радше дам руку собі відрубати, ніж обдиратиму людей.

– Годі-бо вам, – сказав Гобсек.

– Але ж гонорар платять за таксою, – відказав я.

– На деякі справи, наприклад, на полюбовні угоди, відстрочення виплат, примирення – такси немає, – заперечив він. – Отже, в цих випадках ви можете, правити по дві, по три тисячі франків, навіть по шість тисяч, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за свої поради, поїздки, складання проектів угоді доповідних записок, за балаканину в суді. Треба тільки вміти знаходити такі справи. А я вас рекомендуватиму як дуже досвідченого і тямущого адвоката і посилатиму вам стільки клієнтів, що адвокатська братія лусне від заздрості. Мої колеги, Вербруст, Пальма і Жігонне, доручатимуть вам вести свої справи про відчуження земельних ділянок – у них таких справ хоч греблю гати. Отже, ви матимете дві клієнтури: одна перейде у спадок від вашого патрона, а другу дам я. Либонь, з вас треба було б узяти по п’ятнадцять процентів за мої сто п’ятдесят тисяч франків.

– Добре, але не більше, – сказав я з рішучістю людини, що більше нічим не поступиться, Гобсек полагіднішав і, здавалось, був задоволений з мене.

– За контору я сам заплачу вашому патронові, – сказав він. – Я добиватимуся солідної скидки і з ціни і з застави.

– О, щодо гарантій – усе що завгодно. А ви мені дасте після цього п’ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків з умовою, що це подвійне зобов’язання буде засвідчене…

– Е, ні! – вигукнув Гобсек, перепиняючи мене. – Чому ви хочете, щоб я вам більше довіряв, ніж ви мені?

Я промовчав.

– І, крім того, – говорив він далі добродушним тоном, – ви вестимете мої справи, поки я живу, не вимагаючи гонорару. Добре?

Гаразд, якщо тільки вони не потребуватимуть моїх витрат.

– Правильно, – сказав він. – Ага, от що, – додав старий, і обличчя його стало незвично ласкаве. – Ви мені дозволите приходити До вас?

– Завжди буду радий вас бачити.

– Так, але вранці це буде досить важко. У вас свої справи, а в мене – свої.

– Приходьте ввечері.

– О ні, – жваво заперечив він. – Вам треба бувати в товаристві, зустрічатись з своїми клієнтами. А в мене свої друзі, ми буваємо увечері в кафе.

"У нього друзі! Невже?" – подумав я і сказав:

– Ну, добре. То, може, зустрічатимемося за обідом?

– Чудово! – погодився Гобсек. – Після біржі, о п’ятій годині. Домовимося так: я приходитиму до вас щосереди і щосуботи. Ми говоритимемо про свої справи, як друзі. Хо-хо! Я іноді буваю веселий. Ви частуватимете мене крильцем куріпки, склянкою шампанського, і ми з вами балакатимемо. Я знаю багато історій, які вже тепер можна розказати і які навчать вас багато чого: ви пізнаєте людей, а надто – жінок.

– Гаразд! Куріпка і склянка шампанського. Тільки не тринькайте грошей, бо втратите моє довір’я. Не живіть на широку ногу. Найміть одну-єдину стару служницю – ото й усе. Я навідуватимусь до вас, щоб знати, як ваше здоров’я. Я ж вкладаю у вас цілий капітал! Хе-хе! Я повинен бути в курсі ваших справ. Отже, приходьте сьогодні ввечері з своїм патроном.

– Може, це нескромне запитання, але скажіть мені, будь ласка, – звернувся я до старого, коли він про вів мене до порога, – навіщо вам знадобилася моя метрика?

Жак-Естер ван Гобсек знизав плечима і, лукаво всміхаючись, відповів:

– Яка нерозумна ця молодь! Знайте ж, пане адвокат, – бо вам це треба знати, щоб не вскочити в халепу, – до тридцяти років чесність і талант ще можуть бути свого роду заставою для позички. Коли ж люди ні перескочило за цей вік, покладатися на неї вже не можна.

І він зачинив за мною двері. Через три місяці я став повіреним. А незабаром, пані, мені пощастило виграти справу про повернення вам вашого майна. Цей успіх зробив мене відомим. Незважаючи на величезні проценти, що я мусив платити Гобсекові, я через п’ять років уже розквитався з боргом. Я одружився з Фанні Мальво, яку щиро покохав. Схожість нашої долі, праця та успіхи ще більше зміцнили наше почуття. Помер її дядько, розбагатілий фермер, лишивши їй у спадщину сімдесят тисяч франків, і це дало мені змогу розплатитися з Гобсеком. Відтоді мов життя стало суцільним щастям та благоденством. Але годі про себе. Немає такого нуднішого за щасливу людину. Вернімось до героїв моєї історії. Через рік після того, як я купив контору, мене майже силоміць затягнули на холостяцький обід. Його давав, програвши заклад, один з моїх приятелів молодому дженджику, який тоді був дуже відомий у вищому світі. Пан де Трай – цвіт тодішнього дендізму, мав величезний успіх…

– Та й тепер ще має, – сказав граф де Борн, не запиняючи повіреного. – Ніхто так не носить фрак, ніхто краще від нього не править цугом. А як Максим грав в карти, їсть і п’є! Таких витончених манер не побачиш в цілому світі. Він знається на конях, на капелюхах, на картинах. Усі жінки до нестями закохані в нього. Він за рік проциндрює тисяч сто, хоч ніхто не знає, щоб у нього був маєток чи якась рента. Це тип мандрівного лицаря нашого часу, а мандрує він по салонах, будуарах, бульварах, це свого роду амфібія, бо в його вдачі чоловічих рис стільки ж, скільки й жіночих. Граф Максим де Трай – істота чудна, здатна на все і ні на що, його бояться і зневажають, він знав все і не тямить нічого, однаково може вчинити благодіяння і злочин. Він то підлий, то благородний бретер, більше закаляний у болото, ніж заплямований кров’ю; людина, яку може мучити клопіт, але не сумління, яку більше цікавлять відчуття, ніж думки, зовні – запальна, а насправді холодна, як лід – кільце, що може об’єднати каторжників і людей вищого світу. Розум у Максима де Трай неабиякий. З таких людей іноді виходять Мірабо, Пітти, Ришельє, але частіше графи де Горни, Фук’є-Тенвілі і Коньяри. – Так от, – знову почав Дервіль, уважно вислухавши брата віконтеси, – я багато чув про цього чоловіка від бідного старого Горіо, одного з моїх клієнтів, і ухилявся від небезпечної честі познайомитися з ним, коли зустрічався в товаристві. Та мій приятель так настійливо просив бути в нього на обіді, що я не міг одмовитись, не накликавши на себе лихої слави святенника. Вам, пані, важко було б уявити, що таке холостяцький обід. Це пишнота і вишуканість, розкіш скнари, який через чванливість став на один день щедрим. Увійдеш і очей не відведеш, такий лад панує на столі. Білосніжна мережана скатерть, виблискує срібло, кришталь. Одне слово, життя там у повному цвітінні Молоді люди чарівні, усміхаються, розмовляють тихенько і скидаються на женихів під вінцем – усе непорочно навколо них. А через дві години… На столі, мов на полі брані після битви; скрізь побиті келихи, зібгані, зім’яті серветки, недоїдки, на які гидко дивитися; потім починаються крики, від яких голова розвалюється, блазнівські тости, перехресний вогонь епіграм і непристойних жартів, почервонілі обличчя, порожні палаючі очі, груба відвертість душевних признань. Зчиняється пекельний гармидер: одні б’ють пляшки, інші співають пісень; сваряться, цілуються або б’ються. У повітрі такий огидний чад, змішаний із сотні запахів, і такий рев, наче сто голосів кричать заразом. Ніхто вже не помічав, що він їсть" що п’є, що каже. Одні похмуро мовчать, інші без угаву галасують; той несамовито весь час повторює одне слово, розмірено гуде дзвін; а той пробує командувати всім цим шарварком, а найдосвідченіший пропонує поїхати в злачні місця. Якби сюди ввійшов хтось тверезий, і то подумав би, що попав на вакханалію. І от у цьому гармидері де Трай спробував домогтися моєї прихильності до нього. Я ще дещо метикував і був насторожі. Щодо нього, то він, хоч і прикинувся зовсім п’яним, і був цілком тверезий і думав тільки про свої справи. Не знаю, як це сталося, але він таки причарував мене і, виходячи о дев’ятій годині вечора з вітальні Гріньйона, я пообіцяв, що завтра вранці відвезу його до нашого батечка Гобсека.