Ежені Гранде - Сторінка 3

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ці троє Крюшо, підтримувані значною кількістю родичів, зв’язаних з двадцятьма родинами в місті, утворювали партію, як колись Медічі у Флоренції, і, як у Медічі, у Крюшо були свої Пацці.

Пані де Грассен, мати двадцятитрьохрічного сина, дуже старанно відвідувала пані Гранде, сподіваючись одружити свого любого Адольфа з мадмуазель Ежені. Пан де Грассен, банкір, завзято підтримував свою дружину в її підступах, часто роблячи старому скнарі таємні послуги, і завжди вчасно прибував на поле бою. Ці троє де Грассенів також мали своїх прибічників, родичів, своїх вірних спільників.

Абат, цей Талейран[4] родини Крюшо, при міцній підтримці брата нотаря жваво суперничав із банкіршею, намагаючись зберегти багату спадщину для свого небожа – голови суду. Ця таємна війна між Крюшо та де Грассенами, нагородою в якій мала бути рука Ежені Гранде, викликала пристрасну цікавість у різних колах сомюрської громадськості. З ким одружиться мадмуазель Гранде – з паном головою суду чи з паном Адольфом де Грассеном? Дехто вважав, що пан Гранде не віддасть свою дочку ні за того, ні за другого. Сповнений марнолюбства, старий бондар, казали вони, знайде собі зятя – пера Франції, якого бондарів щорічний прибуток в триста тисяч ліврів змусить примиритися з усіма минулими, теперішніми і майбутніми бочками родини Гранде. Інші відповідали, що пан і пані де Грассен шляхетного походження і дуже багаті, що Адольф гарний хлопець і якщо тільки Ежені не посватає небіж самого папи, то шлюб з Адольфом де Грассеном цілком задовольнить людину з нижчого стану, яку весь час Сомюр бачив із сокирою в руках і яка до того ж носила червоного ковпака. Найрозважливіші казали, що пан Крюшо де Бонфон мав доступ у дім завжди; а його суперника приймали там тільки по неділях. Дехто дотримувався думки, що пані де Грассен, тісніше, ніж Крюшо, зв’язана з жінками родини Гранде, мала змогу навіяти їм певні думки, які зрештою допоможуть їй перемогти. На це відповідали, що абат Крюшо найпідлесливіша в світі людина, і тому партія рівна – жінка проти ченця. "Обоє рябоє", – казав якийсь сомюрський дотепник.

Найбільш обізнані місцеві старожили вважали, що Гранде надто передбачливий і не випустить багатства з рук своєї сім’ї, а тому мадмуазель Ежені Гранде з Сомюра одружиться з сином паризького пана Гранде, багатого оптового виноторговая. На це крюшотинці та грассеністи відповідали:

– По-перше, брати не бачилися й двох разів за тридцять років. По-друге, паризький пан Гранде має на оці щось вище для свого сина. Він мер округи, депутат, полковник національної гвардії, член комерційного суду; він зрікся сомюрських Гранде і хоче поріднитися з яким-небудь наполеонівським герцогом.

Чого тільки не розповідали про спадкоємицю цього багатства – вона була предметом розмов на двадцять льє довкола. На початку 1811 року крюшотинці здобули значну перевагу над грассеністами. Саме в цей час продавався маєток Фруафон з чудовим парком, прекрасним замком, із фермами, річками, ставами, лісами. Молодий маркіз де Фруафон, якому потрібні були гроші, змушений був продати цей маєток вартістю в три мільйони. Нотар Крюшо, голова суду Крюшо і абат Крюшо з допомогою своїх прибічників зуміли перешкодити продажу маєтку дрібними ділянками. Нотар уклав з юнаком дуже вигідну угоду, переконавши того, що, збираючи гроші за продані ділянки, йому б довелося без кінця судитися з покупцями; куди краще продати все панові Гранде, людині з достатком, – він зможе відразу заплатити готівкою. Так прегарний маркізат Фруафон опинився у пащі Гранде, який, на превеликий подив Сомюра, після виконання всіх формальностей заплатив за нього до останнього франка. Ця подія наробила галасу в Нанті й Орлеані. Пан Гранде поїхав оглянути свій замок принагідно – у візку, що туди повертався. Він оглянув хазяйським оком свою власність і повернувся в Сомюр, певний, що вміщені гроші даватимуть п’ять процентів прибутку, і перейнятий привабливою думкою заокруглити маркізат Фруафон, прилучивши до нього всі свої володіння. Згодом, щоб знову поповнити свою майже спорожнілу скарбницю, він вирішив вирубати усі свої гаї та ліси і навіть тополі на власних луках.

Тепер неважко зрозуміти всю значимість слів: "Дім пана Гранде", – дім похмурий, холодний, мовчазний, розташований в горішній частині міста, під захистом руїн міського валу. Два стовпи і арка над ворітьми були складені, як і весь будинок, з білого пісковику; на узбережжі Луари цей камінь трапляється часто, але він такий крихкий, що може вистояти не більше як двісті років. Численні великі й малі дірки дивовижної форми, що утворилися від вітру і дощів, надавали вхідній арці й воротам характерного для французької архітектури вигляду і нагадували собою тюремну браму. Під аркою виднівся довгастий барельєф, вирізьблений на граніті,– зображення чотирьох пір року, алегоричні фігури яких уже стерлися й зовсім почорніли. Вище, над барельєфом, виступав карниз, а над ним тягнулися вгору численні рослини, – їхнє насіння заніс туди вітер – жовта стінниця, повитиця, березка, подорожник і молоденька, вже досить висока вишенька. Масивні дубові ворота потемніли, зсохлися, геть потріскались і, здавалося, були б неміцні, якби не ціла система болтів, що утворювали на них симетричний візерунок.

Посеред хвіртки було віконце з густими іржавими ґратами, до ґрат кільцем прикріплений молоток, яким ударяли по зігнутій головці великого цвяха. Цей схожий на знак оклику дверний молоток був із тих, що їх наші предки називали "ковалем"; справді, уважно роздивившись молоток, знавець старовини знайшов би в ньому деякі ознаки вже стертої блазенської постаті. Крізь грати віконця, призначеного для того, щоб під час громадянських воєн пізнавати друзів чи недругів, цікаві могли розгледіти в глибині темної, зеленкуватої арки кілька вичовганих східців, які вели до саду, мальовничо огородженого грубезними, завжди вогкими мурами з купками миршавої зелені. Це були мури міських укріплень, на валах яких росли садки кількох сусідніх господарів.

Головною кімнатою першого поверху була зала, до якої входили крізь двері під аркою. Мало хто розуміє все значення зали в маленьких містечках Анжу, Турені та Беррі. Зала – це одночасно і передпокій, вітальня, кабінет, будуар і їдальня; коротко – це осередок домашнього життя, спільне вогнище родини. Тут місцевий цирульник двічі на рік стриг пана Гранде; тут приймали фермерів, парафіяльного священика, супрефекта, сюди приходив хлопець з млина. В цій кімнаті, двоє вікон якої виходили на вулицю, була дощата підлога, стіни згори донизу обшиті сірими дерев’яними панелями із старовинним орнаментом; стелю щільно вкладено з необшиваних балок, теж пофарбованих у сірий колір, а шпарини між ними законопачено білим, тепер уже пожовклим клоччям. Верхню частину каміна з білого нетесаного каменю прикрашав старий мідний годинник, інкрустований черепаховими арабесками; краї зеленкуватого дзеркала на камінній поличці, зрізаній фасетом, щоб видно було її грубизну, відбивалися світлою смужкою в старовинному трюмо, оправленому стальною готичною рамою з золотою насічкою. Дві мідні позолочені жирандолі по кутах каміна мали подвійне призначення: коли знімали троянди, що служили розетками, велика гілка яких була прикріплена до п’єдесталу з блакитнуватого мармуру, оздобленого старою міддю, цей п’єдестал міг правити за свічник для будніх вечорів. На оббивці крісел старовинної форми були зображені сцени з байок Лафонтена: але це треба було знати наперед, щоб розібрати сюжети, бо розгледіти злинялі барви й постаті, спотворені церуванням, було важко. В чотирьох кутках цієї зали стояли шафи, схожі на буфети з заяложеними етажерками по боках. У простінку між двома вікнами притулився старенький інкрустований столик, верх якого міг правити за шахівницю. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, оздобленим стрічками з позолоченого дерева, проте він був так засиджений мухами, що позолота майже не проглядала. Два пастельні портрети на стіні проти каміну мали зображати діда пані Гранде, старого пана де ла Бертельєр у формі лейтенанта французької гвардії, та покійну пані Жантійє в одязі пастушки. Вікна були задраповані червоними гродетуровими завісами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями. Цю розкішну оздобу, яка так мало пасувала до звичок Гранде, придбали разом з будинком, як і трюмо, годинник, м’які крісла та куткові шафи з рожевого дерева. Біля вікна, що ближче до дверей, стояв солом’яний стілець; до його ніжок було прибито підставки, які робили стілець вищим настільки, аби пані Гранде, сидячи на ньому, могла бачити перехожих. Простенький робочий столик з вишневого дерева займав усю віконну нішу, а поруч нього стояло присунуте близенько невеличке крісло Ежені Гранде. Уже п’ятнадцять років від квітня до листопада мати й дочка мирно проводили тут у безперервній праці всі дні. Першого листопада вони могли переходити на зимове місце – біля каміну. Тільки з цього дня Гранде дозволяв запалювати камін у залі, а 31 березня наказував гасити його, незважаючи ні на весняні, ні на осінні холоди. Жарівня, наповнена гарячим вугіллям з кухонної печі, вугіллям, яке вміло зберігала дебела Нанон, допомагала пані й мадмуазель Гранде терпіти найхолодніші ранки та вечори у квітні й жовтні. Мати й дочка самі шили і лагодили всю білизну, обидві сумлінно працювали цілими днями, як наймити, і коли Ежені хотілося вишити комірчик для матері, їй доводилось уривати час від сну і обдурювати батька, користуючись тайкома свічкою. Скнара вже давно рахував свічки, які видавав дочці та дебелій Нанон, так само як щоранку розподіляв хліб та продукти на день.

Дебела Нанон була, певно, єдиною людською істотою, здатною переносити деспотизм свого хазяїна. Все місто заздрило панові й пані Гранде, що мали таку наймичку. Дебела Нанон, прозвана так за свій зріст – п’ять футів вісім дюймів – служила у Гранде вже тридцять п’ять років. Отримувала вона тільки шістдесят ліврів платні, а проте її вважали однією з найбагатших служниць у Сомюрі. Ця платня, яку вона збирала тридцять п’ять років, дала їй змогу нещодавно покласти чотири тисячі ліврів у нотаря Крюшо, щоб мати довічну ренту.