Фабрика Абсолюту - Сторінка 21

Ми просто не зуміємо цього зробити, а коли б і зуміли, то, мабуть, розчарувались би. Коротше кажучи, уявіть собі, що такий маленький лейтенантик Бобіне сидить на Шпилях посеред Європи, яка розвалюється вщент; він має за собою батарею гірських гармат, а попереду, внизу, — дрібненький світ, який дуже зручно було б розстріляти звідси, згори. Щойно він прочитав у старому номері аннесійського "Монітера" передовицю, де якийсь пан Бабійяр висловлює тугу за керманичем, що дужою рукою вивів би корабель Франції з шалених бур до нової слави й могутності; а до того ж тут, на височині двох тисяч метрів над рівнем моря, повітря чисте, без домішок бога, і думається в такому повітрі ясно й легко, — уявіть собі це все, і ви зрозумієте, що наш лейтенант Бобіне, сидячи там на камені, задумався, а потім написав своїй зсохлій сивоголовій матусі трохи плутаного листа, що вона, мовляв, "скоро почує про свого Тоні" і що в Тоні зродилася "розкішна ідея" ; потім він робив се й те, вночі міцно спав, а вранці скликав солдатів своєї батареї, скинув старого, нездалого капітана, захопив жандармський пост у Салланші, по-наполеонівському стисло оголосив війну Абсолютові й пішов знову спати; другого дня розстріляв карбюратор на пекарні в містечку Тон, захопив вокзал у Бонвілі та військову комендатуру в Аннесі, маючи під своєю командою вже три тисячі солдатів. За тиждень він розстріляв понад дві сотні карбюраторів і повів п'ятнадцять тисяч багнетів та шабель на Гренобль. Проголошений комендантом Гренобля, він мав під рукою вже гарненьку армійку в сорок тисяч солдатів, яку й повів у долину Рони, далекобійними гарматами старанно очищаючи територію попереду від ^сіх атомних двигунів. На шосе, що вело до Шамбері, він узяв у полон військового міністра, що їхав до нього автомобілем вправляти йому мозок. А другого дня військовий міністр надав йому чин генерала, очевидно, ставши сам прихильником його планів. Першого квітня вже й Ліон був очищений від Абсолюту.

Доти переможний похід Бобіне обходився без великого розлиття крові. Аж за Луарою почали чинити йому опір насамперед ревні католики, і подекуди доходило до різанини. На щастя, для Бобіне, і в краях, зовсім захоплених Абсолютом, багато французів лишалися скептиками — чи навіть більше, виявляли несамовиту фанатичність у скептицизмі й просвітництві. Після кривавих розправ та нових Варфоломіївських ночей "бобінетівців" зустрічали як визволителів, і справді, всюди, куди вони приходили, наставало поступове втихомирення — бо ж вони розбивали всі карбюратори.

Отож уже в липні парламент оголосив, що "Тоні Бобіне має великі заслуги перед батьківщиною", і разом з маршальським рангом надав йому звання Першого консула. Франція була консолідована. Бобіне запровадив державний атеїзм; будь-який прояв релігійності за воєнними законами карався смертю.

Ми не можемо обійти мовчанкою деякі сцени з життя цієї великої людини.

Бобіне та його матуся.

Одного дня у Версалі Бобіне проводив нараду з генералітетом. Було жарко, він стояв біля відчиненого вікна; і враз побачив у парку стареньку даму, що грілась на осонні. Бобіне ту ж мить перебив маршала Жоліве, вигукнувши: "Дивіться, панове, он моя матуся!" Всі присутні, навіть загартовані в боях генерали пустили сльозу над цим виявом синівської любові.

Бобіне й любов до Батьківщини.

Якось Бобіне був присутній на огляді війська на Марсових полях. Ішов дощ, і коли проходили важкі артилерійські агрегати, один військовий тягач в'їхав у велику калюжу й шинель Бобіне забризкало грязюкою. Маршал Жоліве хотів негайно покарати командира нещасливої батареї. Та Бобіне спинив його: "Не треба, маршале, адже це французька грязюка".

Бобіне й інвалід.

Одного разу Бобіне інкогніто поїхав до Шартра. Дорогою в машині луснула камера, і, поки водій замінював колесо, до них підійшов одноногий жебрак. "Де цей чоловік позбувся ноги?" — спитав Бобіне. Інвалід відповів, що втратив ногу на військовій службі, в Індокитаї, що він має вбогу матір і що обоє вони часто цілі дні не мають ріски в роті. "Маршале, запишіть собі цього чоловіка, його слід нагородити", — сказав зворушений Бобіне. І справді, через тиждень у двері інвалідової хатини постукався особистий гінець Бобіне і вручив нещасному каліці пакуночок "від Першого консула". Хто може змалювати радісний подив інваліда, коли той, розгорнувши пакуночок, знайшов у ньому бронзову медаль.

Отож і не дивно, що, мавши такі чудові душевні якості, Бобіне врешті здався на палкі жадання всього свого народу й під всенародний захват чотирнадцятого серпня проголосив себе французьким імператором.

Тоді, безперечно, для всієї земної кулі наставали часи вкрай неспокійні, але й величні з погляду історії. Всі частини світу буквально рясніли геройськими бойовими подвигами. Напевне, марсіанським спостерігачам наша Земля тоді здавалася зіркою першої величини, і тамтешні астрономи, мабуть, виснували, що ми перебуваємо ще в розжареному стані. І ви легко зрозумієте, що рицарська Франція та її представник імператор Тоні Бобіне не пасли задніх. Може, впливали на них ще й залишки Абсолюту, поки не випарувались у світовий простір; вони збуджували піднесений, полум'яний настрій. Одне слово, коли через два дні після коронації великий імператор оголосив, що настав час, коли Франція вкриє всю земну кулю своїми знаменами, відповіддю йому був одностайний крик захвату.

План Бобіне був такий:

1. Окупувати Іспанію і, взявши Гібралтар, здобути ключ до Середземного моря.

2. Окупувати долину Дунаю аж до Пешта — як ключ до Центральної Європи.

3. Окупувати Данію — як ключ до північного узбережжя.

А оскільки ключі від територій треба змащувати кров'ю, Франція вирядила три армії, що здобули їй громову славу.

Четверта армія окупувала Малу Азію як ключ до Сходу.

П'ята захопила гирло річки Святого Лаврентія як ключ до Америки.

Шоста потонула в морському бою біля берегів Англії.

Сьома облягла Севастополь.

31 грудня 1944 року імператор Бобіне мав у кишені своїх артилерійських штанів усі ключі.

РОЗДІЛ XXV

Так звана найбільша війна

У нас, людей, є така риса: коли ми зазнаємо чогось дуже лихого, то знаходимо якусь дивну втіху в тому, щоб воно було вже найлихіше з можливого — найбільше лихо, яке тільки було на світі. Так, наприклад, коли почнеться страшенна спека, нам приємно читати в газетах, що "такої високої температури повітря не бувало з 1881 року", та ще й трохи злість бере на той 1881 рік, що він усе-таки перевершив нас. Або, коли в нас так змерзнуть вуха, що аж побіліють, серце наше тішиться, коли ми довідуємося, що "такого лютого морозу не спостерігалося з 1785 року". Отак, само й з війнами. Чи то нинішня війна наисправедливіша, чи то найкривавіша, чи то найпереможніша, чи то найдовша за такий і такий період, — будь-який найвищий ступінь завжди дає нам горде задоволення, що ми зазнали чогось надзвичайного, рекордного.

Отож війна, що тривала від 12 лютого 1944 року до осені 1953-го, була справді, без перебільшення (їй же богу!) найбільшою війною; і .не позбавляйте, будь ласка, її очевидців цієї заслуженої втіхи. В бойових діях брало участь 198 мільйонів чоловік, і всі вони полягли, крім тринадцяти. Я міг би навести вам числа, якими статистики та.любителі підрахунків намагались унаочнити цю величезну кількість жертв; так, наприклад, скільки тисяч кілометрів вийшло б, якби вкласти рядочком усі трупи, і скільки годин мав би їхати кур'єрський поїзд, якби ті полеглі були покладені замість шпал; або, якби всім полеглим повідрізати вказівні пальці та запакувати їх у бляшанки для сардинок, скільки сот вагонів наповнилося б цим товаром і так далі; у мене погана пам'ять на числа, а я не хотів би обшахрати вас хоча б на один-однісінький мізерний статистичний вагон. Тому тільки повторю, що то була найбільша війна від створення світу — як за числом жертв, так і за площею бойовищ.

Літописець ще раз вибачається, що він не має хисту до великомасштабних картин. Очевидно, йому слід було б змалювати, як війна перекочувалась від Рейну до Євфрату, від Кореї до Данії, від Лугано до Гапаранда і так далі. Тим часом він би радніше змалював, наприклад, приїзд бедуїнів до Женеви — у білих бурнусах, з настромленими на двометрові піки засушеними головами ворогів, або любовні пригоди французького вусаня в Тібеті; кавалькади російських козаків у Сахарі; кінні сутички македонських комітів з сенегальськими тиральєрами на берегах фінських озер. Як бачите, матеріал багатющий. Переможні полки Бобіне долетіли, як то кажуть, в одному пориві слідами Александра Македонського через Індію аж до Китаю; але тим часом жовта китайська навала дісталась через Сибір і Росію до Франції та Іспанії й відтяла мусульман, що воювали в Швеції, від їхніх рідних країв. Російські полки, відступаючи перед безмірно численним військом китайців, опинились у Північній Африці, де Сергій Миколайович Злодєєв заснував своє царство, але був незабаром убитий, бо його баварські генерали влаштували змову проти його прусських отаманів, і царський трон у Тімбукту посів Сергій Федорович Лиходєєв.

Наша чеська батьківщина по черзі потрапляла в руки шведів, французів, турків, росіян та китайців, і під час кожного такого вторгнення місцеве населення винищували до останньої душі. В соборі святого Віта протягом цих років проповідували або правили службу божу по черзі пастор, адвокат, імам, архімандрит і бонза — щоправда, без тривкого успіху. Єдиною втішною зміною було те, що Становий театр весь час бував повний — там улаштували військовий склад.

Коли 1951 року японці витіснили китайців зі Східної Європи, виникла й проіснувала деякий час нова Серединна імперія — (так китайці називають свою батьківщину) — за дивним збігом обставин достоту в давніх кордонах Австро-Угорської монархії; в Шенбрунні знов оселився старенький монарх — стошестирічний мандарин Яя Вірвіано "до чиєї священної глави з дитинною шанобою зводять очі радісні народи", як день у день запевняла "Wiener Mittagszeitung" . Державною мовою оголошено китайську, і це враз угамувало всі національні незгоди; державним богом.був Будда, і непіддатливих католиків з Моравії й Чехії, які не витерпівши китайських погромів та конфіскацій, намагались утекти за кордон, кидали до в'язниць, завдяки цьому число національних мучеників безмірно зросло.