Фантастична ніч - Сторінка 9

Я розрахувався і піднявся зі свого місця, залишивши ледь надпитий кухоль пива, ввічливо попрощався. Мені відповіли так само ввічливо і здивовано, і я, навіть не озираючись, був переконаний, що варто повернутися до них спиною, як вони відчують полегшення від того, що позбулися чужинця, і за столом відновиться попередня жвава та невимушена атмосфера і знову запанує затишок.

І я, ще більш спраглий, затятий і зневірений, знову повернувся у людський натовп. Людей надворі за цей час поменшало, натовп уже не був таким густим ані під деревами, які чорними свічками впиралися у темряву неба, ні у світлі вогнів каруселі, усі поволі розходилися з площі. Змінився і галас цієї людської маси: він більше не був таким монолітним, глибоким і потужним, а розділився на численні тихіші звуки, які час від часу зовсім заглушала музика, яка вибухала тепер різкими і несподіваними хвилями, ніби намагалася затримати тих, хто йшов додому. Змінився і сам натовп: діти з повітряними кульками і пачками конфеті пішли додому, а разом з ними і святково вбрані батьки. Тепер довкола чулося більше нетверезих вигуків, хлопці похитувались, але продовжували йти вперед, ніби в пошуках подальших пригод, усе більше п'яних виходило на центральну алею з бічних доріжок парку; за той час, поки я сидів за пивом у кнайпі, цей дивний світ став ще більш примітивним. Але якраз ця фосфоризована атмосфера нахабства та небезпеки подобалася мені більше, ніж попередня недільно-міщанська. Інстинкт, який прокинувся в мені, відчував спорідненість із цими підозрілими постатями, які походили з найнижчих верств суспільства, вони вешталися парком і шукали чогось, а я відчував у них відображення себе, адже вони також були неспокійні та прагнули пригод і хвилювання. Але я заздрив навіть їм, цим обідраним хлопцям, за відкритість і невимушеність їхньої поведінки, бо сам я стояв, як стовп біля каруселі, затамувавши подих, неспокійний і пригнічений тиском накопичених всередині емоцій, нездатний вичавити з себе муку мовчання, неспроможний поворухнутися, покликати когось, промовити хоча б слово. Я стояв і дивився на площу, на вогні каруселі, розглядав темряву зі свого освітленого острівця, із затятим очікуванням вдивлявся у кожного перехожого, який на мить зупинявся біля каруселі, приваблений яскравим світлом. Але їхні очі дивилися повз мене. Ніхто не хотів мати зі мною справи, ніхто не хотів полегшити моїх страждань.

Я знаю, було б божевіллям намагатися описати або пояснити комусь, чому я, освічений і вишуканий світський чоловік, багатий, незалежний, знайомий з найкращими людьми мільйонного міста, простояв цілу годину біля каруселі, яка скрипіла і порипувала, спостерігав, як вона обертається – двадцять, сорок, сто разів підряд, але так і не зрушився з місця, слухав ті самі примітивні польки і вальси та спостерігав за ідіотськими розмальованими дерев'яними кінськими головами, які проїздили повз мене. І все це тільки через якусь затяту впертість, магічну ілюзію того, що я здатен примусити долю коритися моїм бажанням. Я знаю, що мої вчинки тоді були безглуздими, але у цій безглуздій упертості була сила відчуттів і така напруга всіх м'язів, яку людина може відчути хіба що перед самою смертю, наприклад, під час падіння з висоти. Усе моє життя, яке було таким порожнім, враз повернулося до мене і заповнило мене цілком, до болю стиснуло горло. І хоча моя ідея стояти на місці, аж поки хтось не визволить мене від цього ступору словом або хоча б поглядом, була цілковито божевільною і мучила мене, я насолоджувався цією мукою. Цим стоянням я ніби покутував гріхи свого попереднього життя, не так навіть крадіжку, як тупість, яловість, безглуздя мого дотеперішнього життя, і я дав собі слово не піти з цього місця раніше, ніж доля дасть знак, що відпускає мене.

Ніч поволі опускалася на землю. Будки з розвагами одна за одною гасили світло, і темрява підповзала все ближче, ніби повінь, ось вона ковтнула світлу пляму на галявині з травою: острівець світла, на якому я стояв, ставав усе самотнішим, і я вже починав тремтіти від холоду і все частіше зиркати на годинник. Ще п'ятнадцять хвилин, і розмальовані дерев'яні коні зупиняться, червоні та зелені лампочки на чолі кожного з них згаснуть, шарманки припинять своє квиління. І тоді я опинюся в темряві, сам-один, посеред нічного шарудіння, всіми забутий і покинутий. Із усе більшим неспокоєм я дивився на ледь видну в темряві площу, на якій тепер лише зрідка з'являлися поодинокі парочки, що квапилися додому, або п'яні хлопці, хитаючись, брели в невідомому напрямку. Але у тіні навпроти ще тремтіло якесь приховане життя, неспокійне і тому цікаве. Часом повз мене проходили чоловіки, стиха посвистуючи або прицмокуючи. А якщо вони слухалися поклику з темряви, то потім у тіні чулися жіночі голоси і вітер доносив уривчастий сміх. Інколи фігури визирали з темряви на освітлену частину площі, але відразу ж знову ховалися, щойно до якогось ліхтаря наближалася гострокутна фуражка охоронця порядку. А коли той проходив далі, таємничі постаті знову активізувалися, і вже незабаром я міг розгледіти декого з них, настільки близько вони наважувалися підступитися. Це дно нічного світу, бруд, що залишився після денного людського потоку: кілька повій з тих найбідніших, у яких не було навіть власного ліжка і яких гнав на вулиці голод або якийсь мерзотник – удень вони спали на чиємусь матрасі, а вночі тинялися вулицями і за дрібняки пропонували всім охочим свої висохлі, спотворені і зужиті тіла, вони ховалися в темряві, гнані поліцією, полювали і водночас намагалися самі не стати здобиччю поліції. Вони тинялися біля останнього освітленого місця, ніби голодні пси, і вишукували хоч якихось чоловіків, нехай навіть найостанніших п'яничок, чию хтивість вони готові були задовольнити навіть за крону або дві, щоб потім купити гарячого вина у якомусь кафе і підтримати у собі слабку іскру життя, якій незабаром і так судилося згаснути десь у лікарні або в'язниці. Я з жахом дивився, як із темряви виповзають ці голодні постаті, цей мулистий осад, що залишився після того, як пішов геть недільний натовп. Але і цей мій жах мав у собі щось магічне, якусь симпатію до цих істот, адже навіть у такому брудному дзеркалі я впізнавав давно забуті власні переживання: це був страшний і болотистий світ, у якому я побував багато років тому, а тепер він знову нагадав про себе тьмяним блиском. Дивовижно, які речі відкривала переді мною ця незвичайна ніч, вона знімала з мене всі покрови і виставляла на світло найпотаємніші мої пристрасті, найвіддаленіші закутки мого минулого! Невиразні спогади про давно минулі юнацькі роки, коли мій несміливий погляд магічно притягували такі постаті, спогад про момент, коли я вперше піднявся скрипучими і вологими сходами слідом за однією такою, до її ліжка, – і раптом, ніби блискавка розкраяла навпіл нічне небо, я чітко побачив перед собою кожну найдрібнішу деталь того забутого моменту, репродукцію на стіні над ліжком, амулет на її шиї, я знову відчув гарячку, що охопила мене тоді, млосну непевність, огиду і першу чоловічу гордість. Від усього цього моє тіло раптом здригнулося. І раптом ніби полуда спала з моїх очей, – не знаю, як описати це відчуття нескінченності! – я раптом зрозумів усе, що примушувало мене відчувати таке пекуче співчуття до цих нещасних істот. Мій інстинкт, який загострився після скоєння злочину, розумів цих голодних і замерзлих жінок, так ніби я сам побував у їхній шкурі, я відчував спорідненість із ними, бо так само був готовий прийняти кожен доторк чужої, випадкової пристрасті. Мене тягнуло до них, немов магнітом, а гаманець із вкраденими грошима раптом почав пекти груди, щойно я відчув нарешті у темряві істот, людей, теплих, живих, наділених здатністю розмовляти, які хотіли чогось від інших істот, можливо, і від мене, а я ж тільки й чекав на те, щоб віддати себе комусь, відчував невтолиму спрагу спілкування. І тут я раптом збагнув, що саме тягне чоловіків до повій, що це рідко буває лише хтивість, сверблячка набряклого тіла, а значно частіше – страх перед самотністю, перед страшним відчуттям власної недоречності, ізоляції, яка так часто мучить людей і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м'яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.

Поряд зі мною знову закрутилася карусель. Це було останнє коло, останні звуки скрипучої музики, які розривали темряву, сповіщали, що неділя завершилася і почалися будні. Але ніхто вже не катався, коні без вершників промчали своє божевільне коло, а втомлена касирка висипала і перераховувала денний виторг. Прийшов чоловік із гаками, готовий із гуркотом опустити залізні жалюзі над цією будкою.