Фауст - Сторінка 21
- Йоганн Вольфганг Гете -
Музика вривається.
Гелена
(до Фауста)
Немов про мене древнє слово сказано:
З красою щастя довго не вживається.
Життя й кохання ниті розриваються,
І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.
Востаннє, друже, міцно обнімімося…
Прийми мене, о Персефоно, з отроком!
(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).
Форкіада
(до Фауста)
Держи хоч, що лишилося тобі,
Не випускай одіння! Бо, гляди,
Ще демони розшарпають його
І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!
Це не богиня вже, що ти втеряв,
А все ж божественне. Візьми собі
Коштовний дар і вгору підіймись!
Знесе тебе він над усе земне
В ефірну вись, — ширяй там досхочу.
Побачимось пізніше — вже не тут.
Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.
Форкіада
(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)
Так часом найдеш не шукавши!
Щоправда, полум'я нема вже,
Та нам не жаль таких утрат.
Є чим і так поетів наставляти,
Під'юджувать до розбрату і звад.
Не можу я талантів наділяти —
Даватиму хоч одяг напрокат.
(Сідає на передньому коні під колоною).
Панталіда
Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми
Від чар страшної відьми фессалійської;
Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,
Що різав слух і розум заморочував.
Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже
Сама цариця — випадає й челяді
Вступити вірно й щиро у сліди її.
Вона вже там, край трону Незглибимої.
Хор
Добре царицям, добре їм скрізь,
Навіть в Аїді зверху вони,
З рівними рівні сходяться там
І з Персефоною в дружбі живуть;
Нам же йти в глушінь, у нетрі,
В оболоні асфоделей;
Між сумними тополями
Та посохлими вербами
Невеликі нам радощі —
Кажанами шарудіти
Смутно, безживно, примарно…
Панталіда
Хто імені не має й благородності,
Належить той стихіям — розпливіться в них!
А я піти бажаю за царицею,
Бо вірність може стать безсмертним подвигом.
Іде геть.
Всі разом
Знову прийшли ми до світлого світу,
Хоч не істоти ми —
Чуємо, знаємо,
А до Аїду не вернемо більш.
Вічно живуща природа
Право над нами взяла;
Ми знов, як духи, над нею.
Перша частина хору
В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,
томний трепет,
Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;
І листками, і квітками рясно й красно закосичим
Кучерявії дерева на багатий урожай.
Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;
Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,
Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.
Друга частина хору
Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,
Колихатимемось любо, приголублюючи їх;
Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів,
шепіт плавнів
Чи страшливий окрик Пана, — й тут же відгук свій
шлемо.
Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,
Стосоткротною луною кожен голос оддамо.
Третя частина хору
Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,
Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;
Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,
Все лугами-морогами до садів та до осель,
Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися
Понад берег, понад води, понад весь той круговид.
Четверта частина хору
Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм
Горб, де лози виноградні повилися по тичках;
Там щоднини й щогодини видно працю винороба,
Клопотання ревне й щире за непевний урожай.
Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,
Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.
Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,
Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.
Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,
Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,
Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…
Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,
Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;
Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,
Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,
Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:
Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,
Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;
З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.
Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —
Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:
З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,
А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…
Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,
Заморочується розум, вуха ревнява глушить.
Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,
А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;
Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!
Заслона спадає.
Форкіада випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.[103]
Дія четверта
Верхогір'я
Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.
Фауст
Вбачаючи внизу пустельні урвища,
Ступаю я на верхогір'я бережно,
Пустивши хмару-птицю, що так лагідно
Несла мене широкими просторами.
Вона від мене звільна відділяється
І на схід сонця лине в даль, клубочучись,
За нею вслід мій зір біжить захоплено.
Пливе вона, хвилюється, міняється,
Формується, стає чудовим видивом:
На сонячній перині спочиваючи,
Жона якась ввижається божественна;
Юнона то, чи Леда, чи Гелена там
Чарує око вродою величною?
Ой леле! Образ тане, розпливається,
Зливається з верхів'ями далекими,
Великий смисл минущих днів нагадує.
А вколо мене віє світле марево,
Леліє, прохолодою голублячи,
І легко, й плавно вгору підіймається
І там стає новим знадливим образом
Великого, святого блага юності…
Скарби мойого серця прокидаються,
Любов Аврори згадую окрилено
І перший милий погляд, ледве вловлений,
Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,
Душевною красою любо сяючи,
Видіння те в ефір ясний здіймається
Й несе з собою краще все, що є в мені.
На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.
Мефістофель
Оце махнули те, що треба!
Але скажи, навіщо ти
Якраз сюди спустився з неба,
В ці звори, повні жахоти?
Я добре знаю урвище це скельне —
Було тут спервовіку дно пекельне.
Фауст
Тобі казок ніколи не бракує,
Але мені безглуздя не смакує.
Мефістофель
(поважно)
Коли Господь — за віщо, не питай —
Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,
Де, з центру розогнівши, з краю в край
Розбурхано палає вічна ватра, —
Жилося нам не дуже зручно, звісно:
І гаряче, і боляче, і тісно.
Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,
Хропти, сопти, з усеї сили пукать,
Аж сіркою все пекло засмерділо;
Ото був газ! Несосвітенне діло!
З усіх усюдів так і напира, —
Потріскалась гладка земна кора,
Все обернулось догори ногами,
Спід верхом став, горами стали ями.
Так деякі учені — круть і верть —
В теоріях все ставлять шкереберть.
Як ми звільнились з темного затвору
І вирвались на свіжий дух, нагору —
Все це була велика таїна,
Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)
Фауст
Вдивляючись в громаду гір німу,
Я не питаю: звідки? і чому?
Природа, що сама себе створила,
І землю всім, що є на ній, укрила,
Звела шпилі і вирила яри,
Поставила тут гору до гори,
Там пагорби, вже лагідніші схили,
А там долини тихі їх змінили…
Радіє мати всім — і все то те
Без вибухів собі росте й цвіте.
Мефістофель
Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!
Мене не вчи, я був при тому сам.
Я бачив сам той полох і той колот,
Коли вогонь з безодні плив, як плав,
Коли Молоха невловимий молот,
Куючи гори, скелі роздробляв.[104]
Ще й досі видно всюди каменюки,
А поспитай — хто кинув їх туди?
Хоч як учені бралися на штуки,
Але, на стид і сором для науки,
Не довели нічого їх труди.
І тільки прості темні люди
Збагнули істину давно;
Ті твердо знають: все це чудо,
І чортом зроблене воно.
Покаже всякий вам скиталець
Тут чортів міст і чортів палець.
Фауст
Цікаво справді нам постерегти,
Як на природу дивляться чорти.
Мефістофель
А як би ми на неї ще дивились?
Тут головне, що ми їй прислужились.
Чорти — народ, на все велике здібний,
їм скрізь давай розгардіяш подібний.
Але невже на обширі земному
Ти не знайшов принадності ні в чому?
Відкрили ж бо тобі оці висоти
"Земні царства і їхні всі пишноти". (Матв. 4)[105]
Але тебе нелегко вдовольнить,
Либонь, тобі нічого й не кортить?
Фауст
О, маю я велику мрію!
Вгадай, яку.
Мефістофель
Та це я вмію.
Побудувать собі столицю,
Міщанам клітку-годівницю;
Тісні в ній вулички й домки,
Базар, капуста, буряки,
Різниці й ятки, сало й м'ясо,
Де мухи в'ються роєм ласо,
І скрізь по городу всі дні
Багато смороду й крутні.
Там площі й вулиці широкі,
Будинки пишні та високі,
А там, де брама запада, —
За слободою слобода…
Поглянуть любо: скрізь коляси,
І пішоходи, й тарантаси,
Гармидер, галас, метушня,
Кишать людці, як комашня;
А ти покажешся між ними,
І натовп криками гучними
Тебе захоплено віта.
Фауст
Е, ні, то витівка пуста!
Годуй народ, учи, виховуй,
Держи його в теплі, в добрі,
На дяку все ж не розраховуй;
Ледь що — бунтар на бунтарі.
Мефістофель
А потім би, препишний і розкішний,
Побудував собі дворець потішний;
Серед полів, лугів, горбів
Я б сад небачений розбив,
А в ньому бархатні альтани,
Прехитро вряджені фонтани,
Алеї тіняві прямі
І гроти в лагідній півтьмі.
Між скель криштальні водоспади,
Перлисто-піняві каскади…
У затишку там не один домок
Ховав би найпрекрасніших жінок;
Я б насолоджувався грою
То із одною, то з другою,
Не знаю, як кому — мені
Жінки любіш у множині.
Фауст
Модерна гидь, Сарданапале!
Мефістофель
Та хто ж їх може осягти,
Твої величні ідеали?
Чи не на місяць часом ти
Тепер скеруєш літ зухвалий?
Фауст
Ізнов не те! І на землі
Для діл великих місця стане,
Звершиться диво несказанне;
Чи в мене сили замалі?
Мефістофель
То слави ти бажаєш нині…
Недарма був при героїні!
Фауст
Я влади прагну, володінь.
Діла — це суть, а слава — тінь.
Мефістофель
І все ж — де візьмуться піїти
Твої діла вікам явити
І дуром в інших дур живити.
Фауст
Де знать тобі, ницак лихий,
Чого бажає дух людський?
Не зрозуміть тобі ні в вік,
До чого прагне чоловік.
Мефістофель
Гаразд, як хочеш, так і буде!
Одкрий мені свої причуди!
Фауст
Дивився я на море неозоре,
Що ненастанним виром вирувало,
Розгойдувало круто хвилі-гори
І плоский берег рвійно штурмувало.
Тоді мене досада узяла,
Бо вільний дух, що цінить всі права,
Обурюється щиро проти зла,
Не терплячи сваволі торжества.
Гадав я перш — то просто гра випадку;
Дивлюсь — вода назуспіт геть пішла,
Покинувши все те, що здобула;
А прийде час, то почина з початку.
Мефістофель
(до глядачів)
Подумаєш — велика новина!
Наш брат це сотні тисяч років зна.
Фауст
(провадить запально далі)
Отак вода, безплідна, як безвіддя,
На береги поширює непліддя,
Здіймає хвилю раз у раз страшну
Й затоплює пустельну мілину;
Пограються вали ті шаленисті
І йдуть назад без жодної користі.
До розпачу доводить розум мій
Безцільна сила яросних стихій…
І рветься вже туди мій дух крилатий:
От з чим боротись, от що подолати!
І це можливо! Хай хоч як буя
Свавільна й дика водна течія,
А є й на неї греблі та загати:
Найменший горбик мусить оббігати,
В найменшу ямку мусить уступать…
Отож і став я думать і гадать,
Як осягти рідкої насолоди,
Як одвести від узбережжя води,
Як побороти непокірний вир
І звузити вологи тої шир.
Обміркував я зріло це завдання,
Ти ж поможи здійснить моє жадання.
Праворуч, позаду глядачів, здалека чути звуки барабанів і військової музики.
Мефістофель
Це річ легка! Ти чуєш, що за гам?
Фауст
Ізнов війна! Це прикро мудрецям.
Мефістофель
Війна чи мир — розумним треба бути
І все собі на вжиток повернути.
Хто скористав нагоду — той і прав;
Сприяє доля — Фаусте, не проґав!
Фауст
Ти загадки мудровані облиш,
Висловлюйся простіше і ясніш.
Мефістофель
Дізнався я, як був іще в дорозі,
Що добрий цісар нині у тривозі…
Його колись удвох ми веселили,
Йому скарбів облудних уділили,
І він гадав — його ввесь світ.
Він трон обняв за юних літ
І з того виснував фальшиво,
Що нібито цілком можливо
Великим царством правувать
І водночас розкошувать.
Фауст
Яка помилка! Хто тримає владу,
її саму хай має за відраду,
Хай у собі високий дух плека,
Що не збагне ані душа людська;
Наближчим тільки задум свій з'ясує, —
Звершилося, і цілий світ дивує.
Так буде він найвищий над всіма,
Розкошування ж гідність одніма.
Мефістофель
Розкошував незгірше цісар наш!
А в царстві тут постав розгардіяш;
Старе й мале бунтує; свари, чвари,
Гризня, різня, грабунки і пожари,
Міста повстали на міста,
А на дворянство чернь проста,
В мирян з попами ворожнеча,
Усюди розбрат, колотнеча,
Розбій, убивство, бешкет у церквах,
Купці й мандрівці гинуть по шляхах.
Усяке тут за зброю узялося,
Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.
Фауст
Ішлось, кульгало, падало, вставало,
Аж поки врешті покотом упало.
Мефістофель
Нікого перше не вражав цей стан,
Бо кожен думав: сам собі я пан.
Найменші й ті поводились зухвало,
І от найкращим тут терпцю не стало.
Розумні встали й кажуть: "Де та власть,
Що нам життя спокійне, мирне дасть?"
Не може цісар чи не хоче того,
То оберімо іншого якого,
Нехай сваволю усмирить
І буде нами володіть,
Спокою гледючи святого!
Фауст
Попівщина!
Мефістофель
Попи й зробили це,
Щоб убезпечить повне черевце;
Вони поспільство сколотили
І ворохобню освятили.
От цісар той, наш приятель старий,
Іде сюди чи не в останній бій.
Фауст
А жаль його: він добрий був і щирий.
Мефістофель
Покіль живий, не трать у щастя віри.
Ходім сердегу визволим з біди,
Врятуймо раз, а може, й назавжди;
Хтозна, що в небі зорі написали?
Всміхнеться доля — знайдуться й васали.
Виходять на середгір'я і оглядають військо, розташоване в долині.
Гелена
(до Фауста)
Немов про мене древнє слово сказано:
З красою щастя довго не вживається.
Життя й кохання ниті розриваються,
І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.
Востаннє, друже, міцно обнімімося…
Прийми мене, о Персефоно, з отроком!
(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).
Форкіада
(до Фауста)
Держи хоч, що лишилося тобі,
Не випускай одіння! Бо, гляди,
Ще демони розшарпають його
І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!
Це не богиня вже, що ти втеряв,
А все ж божественне. Візьми собі
Коштовний дар і вгору підіймись!
Знесе тебе він над усе земне
В ефірну вись, — ширяй там досхочу.
Побачимось пізніше — вже не тут.
Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.
Форкіада
(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)
Так часом найдеш не шукавши!
Щоправда, полум'я нема вже,
Та нам не жаль таких утрат.
Є чим і так поетів наставляти,
Під'юджувать до розбрату і звад.
Не можу я талантів наділяти —
Даватиму хоч одяг напрокат.
(Сідає на передньому коні під колоною).
Панталіда
Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми
Від чар страшної відьми фессалійської;
Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,
Що різав слух і розум заморочував.
Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже
Сама цариця — випадає й челяді
Вступити вірно й щиро у сліди її.
Вона вже там, край трону Незглибимої.
Хор
Добре царицям, добре їм скрізь,
Навіть в Аїді зверху вони,
З рівними рівні сходяться там
І з Персефоною в дружбі живуть;
Нам же йти в глушінь, у нетрі,
В оболоні асфоделей;
Між сумними тополями
Та посохлими вербами
Невеликі нам радощі —
Кажанами шарудіти
Смутно, безживно, примарно…
Панталіда
Хто імені не має й благородності,
Належить той стихіям — розпливіться в них!
А я піти бажаю за царицею,
Бо вірність може стать безсмертним подвигом.
Іде геть.
Всі разом
Знову прийшли ми до світлого світу,
Хоч не істоти ми —
Чуємо, знаємо,
А до Аїду не вернемо більш.
Вічно живуща природа
Право над нами взяла;
Ми знов, як духи, над нею.
Перша частина хору
В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,
томний трепет,
Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;
І листками, і квітками рясно й красно закосичим
Кучерявії дерева на багатий урожай.
Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;
Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,
Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.
Друга частина хору
Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,
Колихатимемось любо, приголублюючи їх;
Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів,
шепіт плавнів
Чи страшливий окрик Пана, — й тут же відгук свій
шлемо.
Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,
Стосоткротною луною кожен голос оддамо.
Третя частина хору
Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,
Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;
Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,
Все лугами-морогами до садів та до осель,
Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися
Понад берег, понад води, понад весь той круговид.
Четверта частина хору
Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм
Горб, де лози виноградні повилися по тичках;
Там щоднини й щогодини видно працю винороба,
Клопотання ревне й щире за непевний урожай.
Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,
Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.
Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,
Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.
Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,
Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,
Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…
Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,
Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;
Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,
Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,
Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:
Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,
Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;
З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.
Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —
Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:
З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,
А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…
Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,
Заморочується розум, вуха ревнява глушить.
Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,
А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;
Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!
Заслона спадає.
Форкіада випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.[103]
Дія четверта
Верхогір'я
Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.
Фауст
Вбачаючи внизу пустельні урвища,
Ступаю я на верхогір'я бережно,
Пустивши хмару-птицю, що так лагідно
Несла мене широкими просторами.
Вона від мене звільна відділяється
І на схід сонця лине в даль, клубочучись,
За нею вслід мій зір біжить захоплено.
Пливе вона, хвилюється, міняється,
Формується, стає чудовим видивом:
На сонячній перині спочиваючи,
Жона якась ввижається божественна;
Юнона то, чи Леда, чи Гелена там
Чарує око вродою величною?
Ой леле! Образ тане, розпливається,
Зливається з верхів'ями далекими,
Великий смисл минущих днів нагадує.
А вколо мене віє світле марево,
Леліє, прохолодою голублячи,
І легко, й плавно вгору підіймається
І там стає новим знадливим образом
Великого, святого блага юності…
Скарби мойого серця прокидаються,
Любов Аврори згадую окрилено
І перший милий погляд, ледве вловлений,
Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,
Душевною красою любо сяючи,
Видіння те в ефір ясний здіймається
Й несе з собою краще все, що є в мені.
На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.
Мефістофель
Оце махнули те, що треба!
Але скажи, навіщо ти
Якраз сюди спустився з неба,
В ці звори, повні жахоти?
Я добре знаю урвище це скельне —
Було тут спервовіку дно пекельне.
Фауст
Тобі казок ніколи не бракує,
Але мені безглуздя не смакує.
Мефістофель
(поважно)
Коли Господь — за віщо, не питай —
Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,
Де, з центру розогнівши, з краю в край
Розбурхано палає вічна ватра, —
Жилося нам не дуже зручно, звісно:
І гаряче, і боляче, і тісно.
Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,
Хропти, сопти, з усеї сили пукать,
Аж сіркою все пекло засмерділо;
Ото був газ! Несосвітенне діло!
З усіх усюдів так і напира, —
Потріскалась гладка земна кора,
Все обернулось догори ногами,
Спід верхом став, горами стали ями.
Так деякі учені — круть і верть —
В теоріях все ставлять шкереберть.
Як ми звільнились з темного затвору
І вирвались на свіжий дух, нагору —
Все це була велика таїна,
Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)
Фауст
Вдивляючись в громаду гір німу,
Я не питаю: звідки? і чому?
Природа, що сама себе створила,
І землю всім, що є на ній, укрила,
Звела шпилі і вирила яри,
Поставила тут гору до гори,
Там пагорби, вже лагідніші схили,
А там долини тихі їх змінили…
Радіє мати всім — і все то те
Без вибухів собі росте й цвіте.
Мефістофель
Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!
Мене не вчи, я був при тому сам.
Я бачив сам той полох і той колот,
Коли вогонь з безодні плив, як плав,
Коли Молоха невловимий молот,
Куючи гори, скелі роздробляв.[104]
Ще й досі видно всюди каменюки,
А поспитай — хто кинув їх туди?
Хоч як учені бралися на штуки,
Але, на стид і сором для науки,
Не довели нічого їх труди.
І тільки прості темні люди
Збагнули істину давно;
Ті твердо знають: все це чудо,
І чортом зроблене воно.
Покаже всякий вам скиталець
Тут чортів міст і чортів палець.
Фауст
Цікаво справді нам постерегти,
Як на природу дивляться чорти.
Мефістофель
А як би ми на неї ще дивились?
Тут головне, що ми їй прислужились.
Чорти — народ, на все велике здібний,
їм скрізь давай розгардіяш подібний.
Але невже на обширі земному
Ти не знайшов принадності ні в чому?
Відкрили ж бо тобі оці висоти
"Земні царства і їхні всі пишноти". (Матв. 4)[105]
Але тебе нелегко вдовольнить,
Либонь, тобі нічого й не кортить?
Фауст
О, маю я велику мрію!
Вгадай, яку.
Мефістофель
Та це я вмію.
Побудувать собі столицю,
Міщанам клітку-годівницю;
Тісні в ній вулички й домки,
Базар, капуста, буряки,
Різниці й ятки, сало й м'ясо,
Де мухи в'ються роєм ласо,
І скрізь по городу всі дні
Багато смороду й крутні.
Там площі й вулиці широкі,
Будинки пишні та високі,
А там, де брама запада, —
За слободою слобода…
Поглянуть любо: скрізь коляси,
І пішоходи, й тарантаси,
Гармидер, галас, метушня,
Кишать людці, як комашня;
А ти покажешся між ними,
І натовп криками гучними
Тебе захоплено віта.
Фауст
Е, ні, то витівка пуста!
Годуй народ, учи, виховуй,
Держи його в теплі, в добрі,
На дяку все ж не розраховуй;
Ледь що — бунтар на бунтарі.
Мефістофель
А потім би, препишний і розкішний,
Побудував собі дворець потішний;
Серед полів, лугів, горбів
Я б сад небачений розбив,
А в ньому бархатні альтани,
Прехитро вряджені фонтани,
Алеї тіняві прямі
І гроти в лагідній півтьмі.
Між скель криштальні водоспади,
Перлисто-піняві каскади…
У затишку там не один домок
Ховав би найпрекрасніших жінок;
Я б насолоджувався грою
То із одною, то з другою,
Не знаю, як кому — мені
Жінки любіш у множині.
Фауст
Модерна гидь, Сарданапале!
Мефістофель
Та хто ж їх може осягти,
Твої величні ідеали?
Чи не на місяць часом ти
Тепер скеруєш літ зухвалий?
Фауст
Ізнов не те! І на землі
Для діл великих місця стане,
Звершиться диво несказанне;
Чи в мене сили замалі?
Мефістофель
То слави ти бажаєш нині…
Недарма був при героїні!
Фауст
Я влади прагну, володінь.
Діла — це суть, а слава — тінь.
Мефістофель
І все ж — де візьмуться піїти
Твої діла вікам явити
І дуром в інших дур живити.
Фауст
Де знать тобі, ницак лихий,
Чого бажає дух людський?
Не зрозуміть тобі ні в вік,
До чого прагне чоловік.
Мефістофель
Гаразд, як хочеш, так і буде!
Одкрий мені свої причуди!
Фауст
Дивився я на море неозоре,
Що ненастанним виром вирувало,
Розгойдувало круто хвилі-гори
І плоский берег рвійно штурмувало.
Тоді мене досада узяла,
Бо вільний дух, що цінить всі права,
Обурюється щиро проти зла,
Не терплячи сваволі торжества.
Гадав я перш — то просто гра випадку;
Дивлюсь — вода назуспіт геть пішла,
Покинувши все те, що здобула;
А прийде час, то почина з початку.
Мефістофель
(до глядачів)
Подумаєш — велика новина!
Наш брат це сотні тисяч років зна.
Фауст
(провадить запально далі)
Отак вода, безплідна, як безвіддя,
На береги поширює непліддя,
Здіймає хвилю раз у раз страшну
Й затоплює пустельну мілину;
Пограються вали ті шаленисті
І йдуть назад без жодної користі.
До розпачу доводить розум мій
Безцільна сила яросних стихій…
І рветься вже туди мій дух крилатий:
От з чим боротись, от що подолати!
І це можливо! Хай хоч як буя
Свавільна й дика водна течія,
А є й на неї греблі та загати:
Найменший горбик мусить оббігати,
В найменшу ямку мусить уступать…
Отож і став я думать і гадать,
Як осягти рідкої насолоди,
Як одвести від узбережжя води,
Як побороти непокірний вир
І звузити вологи тої шир.
Обміркував я зріло це завдання,
Ти ж поможи здійснить моє жадання.
Праворуч, позаду глядачів, здалека чути звуки барабанів і військової музики.
Мефістофель
Це річ легка! Ти чуєш, що за гам?
Фауст
Ізнов війна! Це прикро мудрецям.
Мефістофель
Війна чи мир — розумним треба бути
І все собі на вжиток повернути.
Хто скористав нагоду — той і прав;
Сприяє доля — Фаусте, не проґав!
Фауст
Ти загадки мудровані облиш,
Висловлюйся простіше і ясніш.
Мефістофель
Дізнався я, як був іще в дорозі,
Що добрий цісар нині у тривозі…
Його колись удвох ми веселили,
Йому скарбів облудних уділили,
І він гадав — його ввесь світ.
Він трон обняв за юних літ
І з того виснував фальшиво,
Що нібито цілком можливо
Великим царством правувать
І водночас розкошувать.
Фауст
Яка помилка! Хто тримає владу,
її саму хай має за відраду,
Хай у собі високий дух плека,
Що не збагне ані душа людська;
Наближчим тільки задум свій з'ясує, —
Звершилося, і цілий світ дивує.
Так буде він найвищий над всіма,
Розкошування ж гідність одніма.
Мефістофель
Розкошував незгірше цісар наш!
А в царстві тут постав розгардіяш;
Старе й мале бунтує; свари, чвари,
Гризня, різня, грабунки і пожари,
Міста повстали на міста,
А на дворянство чернь проста,
В мирян з попами ворожнеча,
Усюди розбрат, колотнеча,
Розбій, убивство, бешкет у церквах,
Купці й мандрівці гинуть по шляхах.
Усяке тут за зброю узялося,
Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.
Фауст
Ішлось, кульгало, падало, вставало,
Аж поки врешті покотом упало.
Мефістофель
Нікого перше не вражав цей стан,
Бо кожен думав: сам собі я пан.
Найменші й ті поводились зухвало,
І от найкращим тут терпцю не стало.
Розумні встали й кажуть: "Де та власть,
Що нам життя спокійне, мирне дасть?"
Не може цісар чи не хоче того,
То оберімо іншого якого,
Нехай сваволю усмирить
І буде нами володіть,
Спокою гледючи святого!
Фауст
Попівщина!
Мефістофель
Попи й зробили це,
Щоб убезпечить повне черевце;
Вони поспільство сколотили
І ворохобню освятили.
От цісар той, наш приятель старий,
Іде сюди чи не в останній бій.
Фауст
А жаль його: він добрий був і щирий.
Мефістофель
Покіль живий, не трать у щастя віри.
Ходім сердегу визволим з біди,
Врятуймо раз, а може, й назавжди;
Хтозна, що в небі зорі написали?
Всміхнеться доля — знайдуться й васали.
Виходять на середгір'я і оглядають військо, розташоване в долині.