Фаворит - Сторінка 30

Але на всіх пасовиськах є ворота, і ми одшукали їх у протилежному кінці. Я відчинив, вивів Адмірала й знову причинив.

Нове поле було обгороджене стовпами й таким же дротом. Я вирішив поспішити; бо коли дозволю таксистам переганяти себе з поля на поле, то можу опинитися перед несподіваною перепоною, яку навіть Адмірал не подолає.

Радів, що світить сонце,—хоч можна було визначити напрямок. Оскільки рухався на схід, а кружляти далі не було сенсу, то вирішив одвести Адмірала до стайні Піта, яка була десь по дорозі.

Я прикинув, що мені доведеться зробити миль дванадцять, і щосили намагався уявити собі місцевість попереду. Приблизно знав поля, якими пробирався; трохи далі вони мають перейти в лісосмугу. Потім з'явиться невеличка долина, поки досягну вибалка й невеличкого хутора, де містилася стайня Піта. Що ж стосується дороги, то я не мав про неї жодного уявлення, отож мене будь-де могли застукати.

Пойнятий цими невеселими думками, непомітно виїхав крізь ворота на шлях і риссю перетнув його, шукаючи галявину в заростях навпроти. Приземкувата чорна машина вискочила з-за повороту й погнала на пагорб неподалік. Я рвучко повернув Адмірала й спрямував до густого живоплоту, перш ніж вони помітили.

Перепона була надто висока, до того ж несподівана, проте кінь спритно подолав плутанину з колючого дроту и кучерявих берізок, пропхався крізь хащі й майже на колінах видряпався крутим схилом на сусіднє поле. Воно було зоране й засаджене кормовими буряками, отож важко стало рухатись, хоч я примусив слухняного друга перейти в галоп. Зачувши позаду скрегіт гальм, озирнувся й побачив водія. Він дерся машиною крізь живопліт, але їхати далі не наважився, і я з радістю зауважив, що в руці у нього не було пістолета.

Зате в машині була рація. Через хвилину всі переслідувачі знатимуть, де я.

Я проскочив ще одне поле, перш ніж зупинився й оглянув рани Адмірала. На мою радість, він відбувся лише подряпинами та здер коліно, звідки юшила кров.

Поплескавши його по шиї й дивуючись такій витримці в складних обставинах, я вхопився за шкіряний валок, яким кінь був оперезаний навкруг корпуса, й знову всівся йому на спину. Попона геть подерлася, з одного боку вирвало величезний клапоть, та я не став знімати її,— все ж таки хоч якась підстилка,— адже я втік на неосідланому коні.

Ми подолали ще три-чотири поля, й орна земля поступилася місцем густим заростям папороті, а далі виднівся масив заповідного лісництва.

Дерева переважно хвойні, росли акуратними квадратами з просіками поміж ділянками. Вони слугували стежками лісникам, а також заїздами на випадок пожежі. Траплялися через кожні півмилі, і весь заповідник нагадував шахову дошку.

Я мав рухатися на південний схід, та, коли глянув на годинник і на сонце, з'ясував, що просіки ведуть з півночі на південь і зі сходу на захід. Отож спрямував Адмірала на схід, потім звернув праворуч на південь, знову на схід і, отак заплутуючи слід, вибрався з лісу.

На півдні ділянки були недавно засаджені, й деревця сягали по коліна Адміралові. Це не лякало мене, поки раптом не побачив червоно-білу машину ярдів за сто; спершу здавалося, що вона женеться посадкою.

Я зупинив коня. Роздивившись, побачив стовп і високу загорожу із колючого дроту, що одмежовувала посадку від дороги. Якби я їхав на схід, то неодмінно вигнався б на шлях.

По той бік були інші посадки — так само по-хазяйському впорядковані. Я мусив десь перескочити, бо інакше довелося б вертатися ночувати в лісі. I все ж подумав, спрямовуючи Адмірала то на південь, то на схід, мені не завадило б мати якесь надійніше прикриття.

Попереду з'явилися відчинені ворота, та, перш ніж виїхати, я зупинився й оглянув посадки навпроти. Не весь заповідник було тепер обгороджено. До того ж там тьмяно вилискував звичайний дріт, у три ряди прибитий до залізо-бетонних стовпів.

Дорогу треба було перетнути швидко, бо я відчував себе беззахисним, як той фазан на засніженому полі. Мимо мчали автомобілі. Люди здивовано дивилися на мене. Я не бачив чогось схожого на таксі "Марконі" і, дочекавшись прогалини в потоці машин, пустив Адмірала через дротяну огорожу навпроти. Підкови зацокотіли по асфальту, відбилися луною, і кінь птахом звився над дротом. Ні стежки, ні просіки тут не було, лише ряди височенних сосен, і, коли Адмірал приземлився під одною з них, я пустив його риссю.

Та ось ми надибали стежку, я звірив годинник за сонцем, щоб пересвідчитись, де схід, а де захід, і підігнав коня. Грунт під ногами був доволі міцний — суха й злежала глина, посипана глицею. Адмірал, хоч і проскакав три милі та подолав чималий шлях виярками й чагарями, не виказував жодних ознак утоми.

Ми зробили ще два повороти, і небо почало хмаритись, псуючи чудовий вечір. Та не це турбувало мене. Без сонця не можна орієнтуватися за годинником. Треба пильнувати, щоб не заблудитися.

Праворуч попереду височів густо порослий травою горб, а сосни оточили його, наче сторожа. Я вже виїхав з пралісу й долав молоденьку посадку, коли побачив мужчину, що стовбичив на вершечку горба й розмахував руками.

Я навіть не подумав, що це стосується мене, бо вважав, що таки обдурив переслідувачів, тому, коли несподівано назріла катастрофа, це мало не зломило мене.

Із стежки, якої я ще не бачив, викотилася чорна потвора й загородила мені дорогу. То був клятий "вулзі". Посадки з обох боків надто густі, щоб можна було повернути туди Адмірала. Я зиркнув через плече. Чорна машина наздоганяла мене ззаду.

Я опинився так близько до "вулзі", що бачив типа, який, виглядаючи крізь шибу, скалив зуби. Проте вирішив, Що, навіть коли доведеться зламати шию Адміралові, я їм не здамся без опору.

Коліна стисли боки рисака.

Я навіть не сподівався, що Адмірал здатен на таке. Кінь може ризикувати тільки до якоїсь певної межі. До того ж після такого важкого дня — хай він навіть перший плигун Англії. Проте... Думки наринули й одлетіли. Я весь зосередився на тому, щоб примусити Адмірала скочити.

Він майже не вагався. Зробив короткий кидок уперед, а потім довгий, напружив усю неймовірну міць своїх задніх ніг і злетів. Його не злякали навіть дверцята, що раптом розчинилися, і лютий галас пасажирів "вулзі"; він шулікою перелетів машину, навіть не здерши фарби.

Я ледве вдержався, коли приземлився. Кінь спіткнувся, і я, зсунувшись з попони, з останніх сил ухопився одною рукою за валок, а другою — за гриву. Повід волочився, і він міг наступити та впасти. Я майже сповз, однією ногою тримаючись за круп та все намагаючись знову вилізти на спину. Різкий біль у плечі свідчив, що на розбиту ключицю ще не можна покладатися. I все ж якось підібрав повід і навіть стишив скажений галоп наляканого коня.

Коли обернувся й перевів дух, "вулзі" був уже так далеко, що годі було встановити, їде він чи стоїть. До того ж я не мав часу зволікати.

Я недооцінив наполегливість фірми "Марконі" і, мабуть, досі був живий лиш завдяки чудовому коневі. Вони мали ту перевагу, що добре знали місцевість і використовували отой горб як спостережний пункт. Очевидно, з його вершечка видно було всю округу, і щойно я з'явився в молоденькій посадці, то виявився у них мов на долоні.

Судячи з цього, вони розгадали мій задум і ввесь час обганяли мене. Можливо, навіть здогадувалися, що я прямую до стайні Піта. Коли поїду далі в тому ж напрямку, то неодмінно зустрінуся з ними, й цього разу вже, мабуть, без жодної надії на порятунок.

Отож, зоставивши позаду горб, я звернув праворуч до гайка високих дерев. Адмірал бадьоро йшов уперед, але ж і його сили не безконечні. Потрібно було шукати сховок, і то якнайшвидше, щоб мене не могли бачити з горба чи застукати зненацька десь у просіці.

"Як тільки заховаємося серед великих дерев, ти відпочинеш",— пообіцяв я Адміралові.

Під високими соснами були сутінки. Дерева тулились одне до одного, тягнучись угору, до сонця, і крони, переплітаючись та буяючи, утворювали густу запону, що застилала світло. Я радів цьому.

Зупинив Адмірала й скочив на землю, потім одвів його в гущавину щонайдалі. Здавалося, ми потрапили в густе плетиво телеграфних стовпів, якими колись і стануть ці дерева, подумав я.

У лісі почував себе, як дома, хоч це не був праліс мого дитинства. Аж надто тихо й темно. Жодного птаха або звіра. Ми рухалися без найменшого шурхоту по м'якій глиці й керувалися інтуїцією, щоб визначити напрям.

Я не втрачав обережності. Адже, куди б ми не йшли, однаково, зрештою, потрапимо на дорогу, а в радіусі трьох-чотирьох квадратних миль мої переслідувачі добре знали, де я. Їм досить лише оточити мене, мов зграї гончаків, котра вперто чекає, поки лис облишить сховок і цькування продовжиться.

Попереду була стежка. Зовсім вузька. Я прив'язав Адмірала до дерева й пішов роздивитися. Ось вона скінчилася, і я пильно глянув навкруги. Тут було видніше завдяки просвітові між деревами. Я ще раз оглянув місцину — ані душі.

Тоді повернувся до Адмірала й повів його за собою. Ми безшумно просувалися вперед. Адмірал давно вже почав потіти, а після нашої сутички з "вулзі" весь укрився піною, аж попона змокріла. Тепер, коли він холонув, її слід було змінити. Але де візьмеш зараз іншу? Підсохне, подумалось мені, і ми рушили далі.

Ось знову долинув шум моторів і почулися гудки. Я припнув коня й підійшов майже до самої дороги.

Посадка кінчилась огорожею із двох рядів грубезного дроту. Мабуть, для того, щоб туристи не ставили машини в лісі. Я вибрав поблизу найтовще дерево, ліг на живіт і поповз, поки не відкрилася вся дорога. Час від часу по ній пролітали машини.

По той бік посадки не було, лиш мішаний гайок із кущами азалії та шипшини. Чудовий сховок, якби туди дістатися!

Великий ваговоз прохурчав за п'ять футів від мене й обдав смердючим димом. Я ткнувся лицем у землю, в колючу глицю, щоб стримати кашель. Дві легкові машини промчали наввипередки в зворотному напрямку, за ними — одноповерховий сільський автобус, повний безжурних пасажирів, що поверталися додому з базару. Дві учениці в зеленій формі прошмигнули на велосипедах, не помітивши мене, і, коли їх щебетання завмерло в долині й дорога спустіла, я піднявся на ліктях, щоб іти вже по Адмірала.

Та раптом з-за повороту виринули два чорні жуки.