Фермер Джайлз із Гема - Сторінка 3

Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

Такі-бо були звичаї, коли це знову раптом об'явився справжній дракон. І винуватим у цьому був насамперед велетень. Після тієї пригоди він унадився ходити верховинами, відвідуючи своїх розпорошених у горах родичів частіше, ніж до того, і значно частіше, ніж хотіли вони самі. Бо він завжди мав один і той самий привід: хотів позичити мідного казанка. Та позичали йому чи ні, велетень однаково сидів і по-своєму — водночас і пишномовно, й неоковирно — оповідав про чудову країну в пониззі, ген на Сході, та про всілякі дива Широкого Світу. Він узяв собі в голову, нібито є великим і відважним мандрівником.

— Гарна то земля, — казав він, — переважно рівнинна, м'яка для стіп; о, там є що попоїсти: корови, наприклад, і вівці геть усюди, їх легко вистежити, якщо уважно приглядатись.

— А як щодо людей? — запитували його.

— Їх я ніколи не бачив, — відповідав велетень. — Там не видно й не чути жодного лицаря, любі мої друзяки. Там узагалі немає нікого страшнішого за кількох кусючих мух біля річки.

— Чому ж ти не повернешся й не оселишся там? — знову питали інші.

— Ой, ну мовлять же, що вдома — найкраще, — відповідав він. — Але, можливо, я й повернуся туди одного дня, коли прийму таке рішення. Проте хай там що, а я одного разу вже побував у тій місцині, й це важить більше, ніж слова будь-кого з вас. То як щодо казанка?

— А ті багаті землі, — хутенько запитували інші, — ті прекрасні краї, де повно беззахисної худоби, — в якому керунку вони, власне? Чи далеко до них?

— Ох, — відказував велетень, — десь на сході чи південному сході. Та дорога туди не близька.

І тоді він, страшенно перебільшуючи, оповідав про те, які неймовірні відстані довелося йому подолати, скільки лісів, пагорбів і рівнин перейти, — тому жоден куцоногий велетень ніколи не наважився рушити в таку путь. Одначе чутка поширилась округою.

Перегодом слідом за теплим літом, як завжди, прийшла сувора зима. У горах лютували морози, їжі було мало. Тоді чутка зазвучала гучніше. Про низинних овець і корів точилися жваві дискусії. Нашорошили вуха дракони. Вони були голодні, а поголос звучав принадно.

— Отож: лицарі — це вигадка! — казали молоді й не дуже досвідчені дракони. — Ми завжди так і думали.

"Принаймні лицарі стають рідкістю, — міркували старші й мудріші черви. — Вони далеко, їх мало, і чи варто вже їх боятися?"

Одного дракона все це глибоко вразило. Звали його Хризофілакс Крез, адже походив він із давньої імператорської династії та був дуже багатим. То був хитрий, допитливий, жадібний і добре вишколений дракон, але не вельми сміливий. Одначе, звичайно, він аж ніяк не боявся ні мух, ані комах жодного виду чи розміру взагалі; а ще — був смертельно голодний.

Відтак одного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розправив крила і злетів у повітря. А потому тихо приземлився посеред ночі просто в серці віддаленого від моря володіння Авґустуса Боніфаціуса, "rex et basileus". За короткий час він наробив неабиякої шкоди, трощачи й палячи, пожираючи овець, корів і коней.

Трапилося це у віддаленій від Гема стороні тієї землі, та Ґарм натерпівся тоді найбільшого в житті страху. Він вирушив у далеку експедицію і, скориставшись ласкою господаря, наважився провести нічку-дві вдалині від дому. Пес ішов за манливими пахощами понад краєм лісу, коли, повернувши на закруті, раптом натрапив на новий тривожний запах; правду кажучи, він просто налетів із розбігу на хвіст Хризофілакса Креза, який щойно приземлився. Ніколи ще собака не розвертав свого хвоста і не мчав додому так швидко, як тоді Ґарм. Дракон, почувши його дзявкотіння, обернувся і зашипів; але наздогнати Ґарма було вже годі. Він біг решту ночі й дістався до рідної оселі десь у пору сніданку.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес із-за чорного входу.

Джайлз почув лемент, і йому не сподобався той гавкіт. Він нагадав фермерові, що несподіванки можуть траплятись і тоді, коли все, здається, цілком добре.

— Жінко, а впусти-но того клятого пса, — мовив він, — і візьми до нього палицю!

Ґарм ускочив до кухні з наполоханими очима та висолопленим язиком.

— Ґвалт! — скрикнув він.

— Що ти витворив цього разу? — запитав Джайлз, кидаючи в нього ковбасою.

— Нічого, — проказав, сапаючи, Ґарм, надто схвильований, аби навіть завважити ковбасу.

— Тоді припини це, бо я з тебе шкіру спущу, — мовив фермер.

— Я не зробив нічого поганого. Я не хотів нашкодити, — сказав пес. — Але я випадково натрапив на дракона, й він налякав мене.

Фермер ледь не вдавився пивом.

— Дракона? — перепитав він. — Чорти би тебе взяли, незугарний псяко, котрий усюди пхає свого носа! Навіщо тобі було кудись пертись і шукати дракона саме зараз, коли в мене повно справ? Де він був?

— Ох! На півночі за пагорбами, аж ген далеко, по той бік Стоячих Каменів, отак-о, — відказав пес.

— О, аж там! — видихнув Джайлз із невимовним полегшенням. — Я чував, ніби вони чудні, ті тамтешні мешканці, й у їхнім краю щось-таки могло трапитися. Нехай вони самі й дають собі з ним раду! Припхавсь ото і тривожиш мене різними байками. Пішов геть!

Ґарм і пішов геть. І розніс новину по цілому селу. Пес не забув наголосити, що його господар анітрохи не злякався:

— Він був цілком спокійний і знай собі снідав.

Люди весело теревенили про це біля дверей власних домівок.

— Як у старі добрі часи! — казали вони. — Ще й саме перед Різдвом. Якраз доречно. Ото Король зрадіє! Цього Різдва він їстиме Справжнього Хвоста.

Проте наступного дня надійшли нові вісті. Дракон, як виявилося, був винятково великим і жорстоким. І завдавав жахливих збитків.

— А як щодо лицарів Короля? — почали запитувати люди.

Те саме вже цікавило й інших. Правду кажучи, на ту пору до Короля почали прибувати гінці з найбільш постраждалих од Хризофілакса сіл, і вони — так голосно й так часто, як тільки могли наважитися, — повторювали йому:

— Володарю, що з твоїми лицарями?

Лицарі-бо не робили нічогісінько; їхнє знайомство з драконами, як і раніше, було вельми неофіційним. Отож, Король поставив їх до відома, цілком поважно й офіційно, наказавши вжити необхідних заходів, щойно випаде змога. І йому було дуже неприємно дізнатися, що змога все ніяк не випадала, а натомість її щоденно відкладали.

Проте резони лицарів були, без сумніву, логічні. По-перше, Королівський Кухар уже приготував Драконячий Хвіст на Різдво, адже знав, що все треба робити в належний час. Тому геть не пасувало образити його, принісши в останню хвилину справжнього хвоста. Кухар був дуже цінним слугою.

— Не зважайте на Хвіст! Відітніть йому голову — й усе! — закричали гінці з найбільш понищених сіл.

Але настало Різдво, і, на превелике нещастя, до дня святого Івана влаштовували грандіозний турнір: запрошено було лицарів із багатьох королівств, і вони прибували, щоби позмагатися за цінний приз. Не годилося, звичайно, применшувати шанси на перемогу лицарів центральної частини острова, виряджаючи найкращих із-поміж них на драконяче полювання, коли саме мав розпочатися турнір.

Потому треба було відсвяткувати Новий рік.

Але дракон просувався кожної ночі; й кожен крок наближав його до Гема. Уночі перед Новоріччям люди побачили вдалині спалахи. Дракон облаштувався в лісі за якихось десять миль звідтіля, й ліс той яскраво палав. Коли Хризофілакс був у доброму гуморі, то ставав палким драконом.

Тоді люди почали ззиратися на Фермера Джайлза та шепотітися в нього за спиною. Він почувався через те геть незручно, проте вдавав, ніби нічого не помічає. Наступного дня дракон наблизився ще на кілька миль. Тоді Фермер Джайлз і сам почав голосно ганити лицарів Короля.

— Хотів би я знати, що вони зробили, щоби заслужити на своє утримання, — мовив він.

— І ми також хотіли би! — потвердили всі мешканці Гема.

А мірошник докинув:

— Мені розповідали, наче й сьогодні титул лицаря можна отримати лише за справжні заслуги. Зрештою, нашого доброго Еґідіуса вже можна вважати майже лицарем. Хіба ж Король не надіслав йому червоного листа й меча?

— Титул лицаря — то більше, ніж меч, — відказав Джайлз. — Є ще й посвята й різні інші речі, — принаймні я так гадаю. Хай там що, а мені не бракує власних справ, про які належить дбати.

— Ох! Але ж Король, якщо його попросять, без сумніву, посвятить тебе в лицарі, — сказав мірошник. — Ну ж бо, попросімо його, доки не пізно!

— Е, ні! — мовив Джайлз. — Посвята — не для таких, як я. Я фермер і пишаюся цим: простий чесний чоловік. А простому чоловікові, кажуть, погано ведеться при дворі. Це радше у твоїй компетенції. Пане Мірошнику.

Парафіяльний священик усміхнувся: не через влучну відповідь, бо Джайлз і мірошник завжди віддячували один одному рівною монетою і були — за приказкою, що побутувала в Гемі — сердечними ворогами. Парафіяльного священика раптом осяяла думка, від якої йому стало радісно, та на той час він не сказав про це ні слова. Мірошникові ж було не так радісно, тому він спохмурнів.

— Простий — безперечно. І чесний, можливо, — мовив мірошник. — Але хіба ж обов'язково їхати до двору і ставати лицарем, перш ніж убити дракона? Для цього, як ото вчора стверджував Пан Еґідіус, потрібна лише мужність. А йому ж, незгірш од будь-якого лицаря, мужності не бракує, чи не так?

Увесь присутній люд закричав:

— Звісно, що ні!

А ще:

— Так, авжеж! Тричі слава Героєві Гема!

Словом, коли Фермер Джайлз подався додому, то почувався вже вкрай незручно. Як виявилося, місцеву славу треба підтримувати, а це може бути складно. Він ударив ногою пса й заховав меча до кухонної шафи. До тієї миті меч висів над каміном.

Наступного дня дракон перебрався до сусіднього села Кверкетума (Овклі — простацькою мовою). Він зів не лише овець, корів і кількох осіб ніжного віку, але й парафіяльного священика. Той священик дуже необачно спробував віднадити його від лихого шляху.