Фіаско - Сторінка 19

Допомогла йому написана не так давно праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеги і Нейссла. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у Космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок того напряму припадав на ранній технологічний вік. У часовому вимірі він недовгий: від нього не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних й інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, досить вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напрямку є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи.

Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: їй належить не травмуючи пристосувати техносферу до біосфери.

Це завдання може бути виконане, хоча й необов'язково; в той час цивілізація демографічне коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватись безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.

Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно. Біотично неконсервативних рішень існує багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків. Ортега, Нейссл і Амікар запровадили поняття "вікна контакту". Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо в своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. "Вікно контакту" є космічною миттю.

Від скіпки до гасової лампи минуло 16000 років, од лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку "скіпка — лазер" подібний до часу для кроку, що відділяє відкриття спадкового коду од його впровадження в післяатом ну промисловість. Накопичення знань у фазі "вікна контакту" експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально — від 1800 до 2500. Поза "вікном" для всіх цивілізацій — чи недозрілих, чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв'язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють агрегати, які здійснюють між собою комунікацію на надсвітловому рівні.

Навколо проблеми надсвітлового зв'язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар'єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем несеться зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола навколо осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар'єром, відкритим Ейнштейном. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника "пульсар — спостерігач А — спостерігач В", а також обертову швидкість ".морського ліхтаря".

Ось що дізнався воскреслий на "Еврідіці" астронавт про космічні цивілізації в рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар'єра, якого не міг подолати.

Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв'язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. "Еврідіка" мала обминути цей Лантух, увійти до "темпоральної пристані" колапсара, охрещеного Гадесом, вислати один із своїх сегментів на розвідку до планети, що звалася Квінта Дзети Гарпії, почекати повернення розвідника і для того, щоб повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою "пасаж крізь ретрохрональний період". Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього "пасажу" повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.

Розвідувальний сегмент "Еврідіки" мав самостійно подолати цілий парсек З екіпажем, що перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених.

Астронавт прадавніх ракет почував себе під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Крім того, він усвідомив, що зробився відлюдником і не бажав довше бути Робінзоном біля електронного П'ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті "Еврідіки"; хотів побачити зірки. Велетенський зал блимав індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двох'ярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з'єднані колонами якихось апаратів.

Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку з запискою від Герберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок з фантастики і віддавав їм перевагу перед яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя.

Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не міг наблизитись до людей, які подарували йому цю нову подорож, подарувавши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали під каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це не було місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут висіла навіть двоповерхова койка. На верхню він, роздягаючись, клав одяг, а над узголів'ям нижньої повісив лампочку.

Вкривши ноги ковдрою, подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоч, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, позначеному Гербертом. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим і віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем літератури. Однак тепер у самому процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби автор, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод йому довелося здолати, справдив її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

"...Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Бангала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

— Ви знаєте, що це означає — "джунглі"? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Все тремтить, причаено ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики, завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настає слабість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене була сироватка, хійін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного ліку часу там немає — починаєш відчувати, що поділ на тижні й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. В селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається. Вищі і набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витяг з нотатника аркуш паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалися поплутані лінії.

— Важко зорієнтуватися... Тут кінчаються джунглі, наче відрізані ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви собі не уявляєте, яка там задуха...