Фіаско - Сторінка 23

Через те, що частота техногенних народжень для звичайної спіральної галактики здебільшого постійна, цивілізації народжуються, достигають і йдуть у небуття в однаковому ритмі. І хоча безперестанку виникають нові, вони зникають після певного проміжку порозуміння, —інакше кажучи, "вікна контакту", —швидше ніж можна обмінятися з ними сигналами.

Німота істот примітивних зрозуміла. Але поясненню мовчання високорозвинених істот присвячено безліч гіпотез. З тих припущень можна було б укласти цілу бібліотеку, та Марк лишив ці праці без уваги. Читав далі: для даної миті, чи для даного століття (з астрономічної точки зору це рівнозначно) Землю можна вважати єдиною цивілізацією ВЖЕ технічною й ЩЕ біологічною, що існує в межах Молочного Шляху. І тому надії СЕТІ здавалися назавжди похованими. Минуло півтора століття, поки з'ясувалося, що це не так. Подолати простір, що відділяє одну зірку від іншої, щоб одні Живі й Розумні могли зустріти Інших і повернутися додому, — завдання нездійсненне для прямого польоту. Коли б навіть астронавти летіли зі швидкістю, близькою до швидкості світла, вони б не побачили ні тих, до кого вирушили, ані тих, хто лишився на Землі. І тут і там за кілька років бортового часу мине щонайменше ціле століття.

Це категоричне твердження науки дало Церкві привід для такої рефлексії: Той, Хто створив світ, зробив міжзоряну зустріч створених Ним істот химерою.

Він поставив перед ними перепону абсолютно порожню й невидиму, здолати яку неможливо: безодню свою, а не людську.

Так чи так, людські діяння йдуть завжди інакше, ніж думка, скерована до їхніх пророцтв. Розтулена безодня виявилася нездоланною перепоною. Проте, хоча її не можна було здолати, але можна було обминути серією спеціальних маневрів.

Усереднений час галактики єдиний — вона сама є годинником, який показує свій вік, а отже і час. Там, однак, де панує найвища напруга гравітації, галактичний час піддається раптовим змінам. Він має межі, біля яких спиняється. Це сфери Шварцшільда — чорні оболонки запалих у себе зірок. Ці оболонки є горизонтом подій. Предмет, який наближається до них, починає розпливатися в очах віддаленого спостерігача і зникає ще раніше, ніж торкнеться поверхні Чорної Діри, бо час, що його розтягає гравітація, пересуває світло відразу до інфрачервоного спектра, а потім до щораз довших електромагнітних хвиль, аж поки жоден відбитий фотон не повернеться до очей того, хто спостерігає, бо Чорна Діра всмоктує своїм горизонтом кожну частку і кожен промінь світла назавжди.

Зрештою, наближаючись до Чорної Діри, мандрівник буде розірваний разом зі своїм кораблем зростаючою гравітацією. Припливи і відпливи тяжіння розтягають там будь-який матеріальний об'єкт, перетворюючи його на справжню нитку, продовженням якої є промінь Чорної Кулі, і безповоротно поглинає того, хто в неї пірнув.

Зірку, яка запала в себе, колапсар, навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб'ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найгустіший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу, — це однаково нічого не дасть. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немов веретено, вмить роздере і проковтне, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання в космічний простір.

Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, кількакрат важчих за Сонце. Однак, якщо маса Чорної Діри виявиться й тисячосонячна, тяжіння біля її горизонту може бути не дужче від земного. Тому попервах нічого не загрожуватиме кораблеві, що туди потрапить, і екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) зануриться до її центру.

Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже кожна Чорна Діра випромінює то слабше, що більшою вона є. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоч їхнє "квантове випаровування" триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої пишноти зоряного Космосу.

Дальші підрахунки й моделювання виявили нові відмінності Чорних Дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, нрче крапля, то розплескуючись диском, то розтягаючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводить себе наче гонг, що б'є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й Чорну Кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва.

Щоб змусити Чорну Кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в своєму розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ергів, випромінювану в потрібному напрямку і з потрібною силою. Для чого це потрібно? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву "темпоральна цибулина". Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м'якоті, які на зрізі здаються кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а вірніше — заплутаним прошарком часопростору. Для далеких спостерігачів Чорна Діра вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у горизонталі видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення.

Отож, якщо корабель досягне Чорної Діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу пробути цілі роки.

На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши Чорної Діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, прибираючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою в себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.

Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитися. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м'яч, а скоріше, як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це — через посилення квантових ефектів. Тому поряд з брадихронами можуть з'являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ані друге. Аби скористатися з цього завмирання й повертання часу, треба увійти в середину Чорної Діри.

Програмою передбачалося, що "Еврідіка" використає як порт самотній колапсар над сузір'ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, що перебуває на рівні можливого порозуміння, а з подібною до метелика, який випурхує з вікна, — вже тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоб земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеги-Нейссла.

З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого "Еврідіка" мала досягти колапсара в сузір'ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду "Еврідіки" летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання "Орфей". Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи grаcer (gravitation amplification by collimated excitation of resonance) . За сигналом "Еврідіки" він мав змусити Чорну Діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.

Хоча "Орфей" був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, він був порошинкою. Але "Орфей" міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував його стиснутись і розслабитись, і тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б "Еврідіці" вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій.

Перед цією операцією належало пересвідчитись, чи Квінта, віддалена на п'ять світлових років, уже перебуває у розповні технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу "Еврідіка" мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням "Орфея". Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо.

Коли б цього не пощастило зробити з першого разу, — через навігаційну помилку серед темпоральних бур, через помилкові висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або через будь-яку іншу причину, — експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто ввійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалік пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки, Розум воскреслого астронавта ніяк не міг осягти всього того — тут було повно суперечностей, головна з них така:

"Еврідіка" має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, вірніше, в часі, інакшому, ніж загальносвітовий. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами грасера, набуваючи то форми диска, то веретена, — так це видаватиметься далеким спостерігачам.