Галапагос - Сторінка 20

Та знайти туристів чомусь — збагнути цього дівчатка не могли — ставало дедалі важче, а незабаром, здавалося, вже не лишилось і чого їсти. Тепер вони голодували по-справжньому й, щоб показати, як довго не мали ріски в роті, широко роззявляли перед кожним перехожим роти й закочували очі.

І ось якось пополудні їхню увагу привернув натовп довкола готелю "Ельдорадо". Дівчатка побачили розчахнуті задні двері зачиненого кіоска, з яких вибіг Херальдо Дельгадо одразу після того, як застрелив Ендрю Макінтоша та Дзендзі Хірогуті. Тож вони ступили до кіоска й вийшли через передні двері. Тепер дівчатка опинилися за влаштованою солдатами загорожею, і ніхто не міг перешкодити їм увійти до "Ельдорадо" й здатися на ласку Джеймса Уейта, який усе ще сидів у коктейль-холі.

29

Тим часом Мері Хепберн лежала на ліжку в своєму номері нагорі й, обгорнувши голову поліетиленовим чохлом від своєї сукні "а ля Джекі", намагалася позбавити себе життя. Чохол зсередини весь уже запітнів, і їй ввижалося, ніби вона — гігантська сухопутна черепаха, що лежить на спині в гарячому й вологому трюмі якогось стародавнього вітрильника. І раз у раз марно хапала ротом повітря — так само, як робила б черепаха, перевернута на спину.

Мері не раз розповідала учням, як вітрильники, перетинаючи Тихий океан, причалювали до Галапагоських островів і ловили беззахисних черепах, які були здатні ще місяцями жити на спині без води та їжі. Вони були на диво неквапні, покірні, величезні й численні. Моряки перекидали черепах на спину, не боячись, що ті їх покусають чи подряпають. Потім тягли черепах, використовуючи їхні ж таки непотрібні панцери як санчата, до баркасів, що чекали на березі.

Моряки складали черепах на спинах у темних трюмах, не приділяючи їм більше уваги, аж доки настав час їх їсти. Черепахи вигідні тим, що м'ясо в них завжди свіже, його не треба зберігати в холодному місці чи їсти одразу.

Кожного навчального року в Іліумі Мері чекала, що хтось із учнів обуриться такою жорстокою поведінкою людських істот щодо цих довірливих створінь. Це давало їй привід сказати, що задовго до появи тварини під назвою "людина" черепахи дуже потерпіли від природного розвитку подій.

їх були мільйони, і вони тулилися на кожному клаптику суші з помірним кліматом, розповідала вона. Та ось деякі крихітні тваринки в процесі еволюції перетворились на гризунів, які легко знаходили й поїдали черепашачі яйця — всі до решти.

Така доля дуже швидко спіткала черепах повсюди, крім кількох островів, яким пощастило уникнути гризунів.

Було якесь ніби пророцтво в тому, що Мері, задихаючись, уявила себе гігантською черепахою. Адже щось дуже схоже на те, що скоїлося давним-давно з більшістю черепах, тепер починало коїтись і з більшістю людства.

Якесь нове, для голого ока невидиме створіння поїдало всі яйцеклітини в людському яєчнику. Почалося це на щорічному книжковому ярмарку у Франкфурті в Німеччині. Жінки на тому ярмарку відчували день чи два якийсь легкий жар, що його іноді супроводжувала полуда перед очима. Після цього всі вони поставали такими, як Мері Хепберн,— не могли більше мати дітей. Способів боротьби з цією хворобою так і не знайдуть. Вона поширюватиметься, по суті, скрізь.

Майже цілковите винищення могутніх гігантських черепах маленькими гризунами було, безперечно, одним із варіантів історії про Давида та Голіафа. Тепер трапився ще один її варіант.

Атож, Мері теж була дуже близька до смерті й уже навіть бачила голубий тунель до потойбічного життя. І раптом вона збунтувалася проти свого великого мозку, що завів її так далеко. Вона скинула з голови чохол від сукні й, замість померти, зійшла собі сходами вниз. І там побачила, як Джеймс Уейт годує арахісом, маслинами, мараскіновими вишнями та поїть коктейлем із бару шістьох дівчаток з племені канка-боно.

Ця мальовнича картина незграбного милосердя залишить у її мозку незгладимий слід на все життя. Відтепер і завжди Мері віритиме, що Уейт — безкорислива, співчутлива, люб'язна людина. Скоро цей огидний-чоловік зазнає фатального серцевого приступу, тож ніщо й ніколи не похитне її високої думки про нього.

Передусім він був убивця. Ось як відбувалося це вбивство,

Уейт був тоді гомосексуалістом-повією на острові Манхеттен, і в одному барі на нього клюнув представник гордовитої плутократії, спитавши, чи знає він, що на рубці його гарної нової велюрової сорочки ще висить ярличок із ціною. То був чоловік із справді королівською кров'ю у жилах. Його звали Річард, принц Хорватсько-Славонський, він був прямий нащадок короля Англії Джеймса Першого, імператора Німеччини Фрідріха Третього, австрійського імператора Франца Йосифа та французького короля Людовіка П'ятнадцятого. Він володів антикварним магазином угорі на Медісон-авеню й не був гомосексуалістом. Просто хотів, щоб юний Уейт трохи придушив його шовковим поясом від халата, а потім, ледь-ледь не довівши до смерті, послабив пояс.

Принц Річард мав дружину й двоє дітей, які тоді відпочивали на лижному курорті в Швейцарії, і дружина була ще в дітородному віці, тож Уейт, можливо, став на заваді народженню ще одного носія благородних генів.

Тут іще така річ: якби принц Річард не загинув, то Боббі Кінг цілком міг би запросити його з дружиною у "Круїз віку до витоків природи".

Його вдові судилося стати дуже вдатною модельєркою краваток. При цьому вона називала себе "принцеса Шарлотта", хоч була дочка простолюдина, покрівельника зі Стейтен-Айленда, і не мала геть ніякого права ні на цей титул, ні на використання герба. І все ж він прикрашав усі краватки, які вона створювала.

Покійний Ендрю Макінтош мав кілька краваток від "принцеси Шарлотти".

Уейт уклав це жирне, без підборіддя, голубокрове обличчя на ліжко з пологом на чотирьох стовпчиках, яке, за словами принца, належало Елеонорі з Палатінат-Нойбургів, матері короля Угорщини Иосифа Першого. Потім прив'язав Річарда до досить товстих стовпчиків заздалегідь нарізаними нейлоновими вірьовками, що їх принц тримав у потаємній шухляді під оборками в ногах ліжка. Це була старовинна шухляда, яка ховала колись секрети сексуального життя Елеонори з Палатінат-Нойбургів.

— Прив'яжи мене міцненько, щоб я й не поворухнувся,-— наказав принц Річард молодому Уейтові. — Але так, щоб кров циркулювала. Я не хотів би дістати гангрену.

Протягом останніх трьох років великий мозок примушував принца робити таке принаймні щомісяця: наймати незнайомців, щоб вони прив'язували його і трохи придушували. Яка чудова схема виживання!

Річард, принц Хорватсько-Славонський, інструктував юного Джеймса Уейта,— очевидно, під наглядом духів своїх прабатьків і праматерів,— щоб той душив його доти, доки він знепритомніє. Після цього Уейт, що його принц знав тільки як Джіммі, мав повільно лічити до двадцяти в такий спосіб: "Одна тисяча один, одна тисяча два..." і так далі.

Під можливим потойбічним впливом короля Джеймса, імператора Фрідріха, імператора Франца Иосифа та короля Людовіка принц, один із кількох претендентів на трон Югославії, попереджав "Джіммі", щоб той не торкався нічого — ні його тіла, ні одягу,— крім зашморгу навколо шиї. Він, мовляв, зазнаватиме оргазму, але "Джіммі" нехай не намагається посилити його за допомогою своїх рук чи вуст.

— Я не гомосек,— заявив Річард,— і найняв тебе скоріше як слугу, а не як повію... Тобі, може, важко повірити, Джіммі,— додав він,— коли ти живеш таким життям, яким, на мою думку, живеш, але для мене це — суто духовне перечування, тож не заважай йому бути таким. А то не одержиш ста доларів чайових. Я зрозуміло висловлююсь? Бо я людина незвичайна.

Уейтові принц цього не розповідав, але його великий мозок у непритомному стані показував йому цілий кінофільм. Він бачив вхід до якогось понівеченого голубого трубопроводу діаметром метрів п'ять — досить широкого, щоб заїхати туди вантажною машиною, і цей трубопровід зсередини світився, наче смерчовий розтруб. Він, однак, не ревів, як смерч. Зате від дальшого кінця трубопроводу, завдовжки, здавалося, метрів п'ятдесят, лилася неземна музика, створювана ніби скляною гармонією. Залежно від того, як труба поверталася, принцові Річарду щастило на мить побачити на дальшому кінці отвір — золотисту пляму з натяками на зелень.

Звісна річ, це був тунель до потойбічного життя.

Отже, Уейт, згідно з одержаними вказівками, поклав маленького гумового м'ячика в рот цьому претендентові на роль визволителя югославів і заліпив йому губи заздалегідь відрізаним шматком липкого пластиру, приклеєним до одного із стовпчиків ліжка.

Потім він задушив принца, припинивши доступ крові до великого мозку й доступ повітря до легенів. Замість лічити повільно до двадцяти після того, як принц знепритомніє, зазнає оргазму й побачить тунельні звиви, він лічив — таки повільно, але до трьохсот. На це пішло п'ять хвилин.

То була ідея Уейтового великого мозку. Сам він зовсім не хотів цього чинити.

Якби його притягли коли-небудь до суду за вбивство — вмисне, невмисне чи ще як там власті кваліфікували б цей злочин,— то він, найпевніше, послався б на раптове потьмарення розуму. Заявив би, що його великий мозок тимчасово відмовився працювати. І мільйон років тому не було людини, яка цього не збагнула б.

Вибачення за раптові потьмарення розуму тільки й чулися тоді в повсякденних розмовах: "Чорт забирай"... "Перепрошую"... "Сподіваюсь, я не завдав вам шкоди"... "Не можу повірити, що скоїв таке"... "Це трапилось так блискавично, що я не встиг і подумати"... "Я маю страховий поліс проти таких речей"... "Я картатиму себе довіку"... "Я не знав, що вона заряджена"... і таке інше.

Поки юний Уейт виходив із розкішної квартири на Саттон-плейс, на прикрашених принцевими гербами атласних простирадлах ще виднілися краплини й згустки людської сперми, і в ній було повно королівських пуголовків, що неслися наввипередки в нікуди. Уейт нічого не вкрав і не залишив відбитків пальців. Портьє в будинку бачив, як він входив і виходив, але зміг потім розповісти поліції дуже мало—хіба що то був білявий, стрункий молодик у голубій велюровій сорочці, на якій ще теліпався ярличок із ціною.

У тих мільйонах королівських пуголовків на атласному простирадлі, позбавлених великої мети, теж було щось пророче.