Галапагос - Сторінка 34

Вони приходили до джерела по воду тільки пізно вночі, коли він звичайно спав, щоб не зустрічатися з ним. Вони й далі, аж поки капітан і помре, ненавидитимуть його так само люто, незважаючи на те, що він був батьком угіх їхніх вельми улюблених дітей.

Та одної ночі, за місяць до народження Камікадзе, капітан ніяк не міг заснути на пір'яній постелі, яку ділив з Мері. Великий мозок підкинув йому план, через який він, замість спати, весь час чухався та перевертався з боку на бік. План полягав у тому, щоб докопатися зсередини кратера до місця, звідки вода потрапляє в джерело, й так узяти під контроль те, на що ніхто не мав підстав нарікати,— кількість води у джерелі.

До речі, за скромністю цей інженерний задум цілком можна було б порівняти з величезною пірамідою фараона Хуфу чи з Панамським каналом.

Отже, серед ночі капітан підвівся з ліжка й вирушив на прогулянку. Місяць уповні світив просто над головою. Коли капітан підійшов до джерела, там було шестеро дівчат канка-боно; вони плескалися в повній чаші, оббризкували одна одну і взагалі бавилися з водою, наче з лагідним звіреням. Вони були дуже веселі й щасливі — особливо через те, що невдовзі всі мали народити дітей.

Та коли дівчата побачили капітана, їм стало вже не до сміху. Вони подумали, що це сам диявол у плоті. Капітан також був збентежений, бо не мав на собі ніякого одягу. Він не сподівався, що когось зустріне, і не подбав, іцоб прикрити хоча б сідниці шматками ігуанячої шкіри. І ось тепер, через десять років на Санта-Росалії, дівчата канка-боно вперше дістали нагоду побачити його статеві органи. їм стало смішно, і вони вже не могли стримати регіт.

Капітан відступив назад, до свого житла, де міцно спала Мері. На дівочий регіт він не звернув уваги — то була, як на нього, просто легковажність. На думці в капітана було зовсім інше: в однієї з дівчат здувся живіт — чи то від якоїсь інфекції, чи від глистів, чи від пухлини,— і вона, попри свої веселощі, мабуть, невдовзі мала померти.

Коли настав ранок, він поділився цими спостереженнями з Мері, але та у відповідь тільки якось дивно всміхнулася.

— Хіба тут є чого сміятися? — запитав він.

— Невже я сміялася? — відказала вона. — Господи, ну звичайно, тут нема чого сміятись.

— Такий великий опух! — промовив він. — Це не жарт.

— Авжеж, тут я з тобою згодна. Нам лишається тільки спостерігати й чекати. Хіба тут щось удісш?

— А вона така бадьора! — дивувався капітан. — Навіть, здається, зовсім не помічає цієї жахливої пухлини.

— Ти ж сам часто казав,— зауважила Мері,— що вони не схожі на нас. У них дуже примітивне мислення. Що б не скоїлось, вони все обертають на жарт. Розуміють, що не можуть нічого змінити, тож приймають життя таким, яким воно є.

У ліжку з нею був "Мандаракс". Вона, а також пухнаста Акіко, якій тоді сповнилося лише десять років, були єдині з усіх колоністів, кого цей прилад ще забавляв. Коли б не вони, то капітан, Селіна чи Хісако, які відчували себе обдуреними нездійсненними порадами "Мандаракса", його пустими мудрощами та безглуздими намаганнями бути дотепним, давно вже викинули б цей прилад в океан.

Зокрема, капітан почував себе особисто ображеним після того, як "Мандаракс" видав віршика про кумедного капітана "Скреготу віконниць".

Отже, Мері мала змогу видобути з "Мандаракса" реакцію на гадану необізнаність тієї дівчини канка-боно, яка, попри свій живіт, була щаслива. Ось ця реакція:

Життя найщасливішс, коли ти необічн^ніііт, Як іце не навчився гумувати й тішитись.

Софокл (496-406 до н.е.)

Мері поводилася з капітаном у спосіб, який я, колишній його приятель, не міг не визнати негідним і самочинним. Можливо, якби за'життя я був жінкою, то відчував би це інакше. В такому разі я, мабуть, тріумфував би разом із Мері Хепберн, коли вона потай глузувала з тієї обмеженої ролі, яку тоді — як, до речі, й тепер — грали чоловіки у справі розмноження. Тут ніщо не змінилось. І нині є досить отих здоровезних бовдурів, на яких можна розраховувати, щоб упорснути собі, коли настане сезон, життєдайної сперми.

Потайне глузування Мері, однак, швидко стане для капітана явним і водночас огидним. Коли народиться Камікадзе і капітан дізнається, що то — його рідний син, він заїкнеться, що слід було б із ним хоч порадитись.

На це Мері відповість:

— Тобі не треба було виношувати дев'ять місяців плід, а потім терпіти, коли він вибиватиметься з-поміж твоїх ніг. Ти б не годував його груддю, навіть коли б цього забажав, у чому я, до речі, маю сумнів. І ніхто від тебе не чекає, що ти допомагатимеш виховувати його. Навпаки, всі сподіваються, що ти не матимеш до цього ніякого стосунку!

— Навіть у такому разі... —спробував був заперечити капітан.

— О Боже! — мовила Мері. — Та якби ми могли зачати дитину за допомогою слини морської ігуани, невже ти думаєш, що ми цього не зробили б, замість порушувати спокій твоєї величності?

13

Ота мілина мала справді лиховісну історію! Я дивувався, чому "капітанові так кортить щодня дивитися на неї. Саме звідси, з оцього напівзатопленого пагорба, пішли вбрід "Хісако Хірогуті та сліпа "Селіна Макінтош, щоб разом знайти голубий тунель до потойбічного життя. "Селіна мала тоді сорок вісім років і могла ще народити дитину. "Хісако було п'ятдесят шість, цю здатність вона давненько вже втратила.

Акіко засмучувалася щоразу, коли бачила цю мілину. Вона не могла не відчувати своєї відповідальності за самогубство двох жінок, що виростили її, хоч, як упевнено пояснив '"Мандаракс", обох їх звела зі світу невиліковна й, мабуть, успадкована депресія, на яку страждала "Хісако.

Але при цьому Акіко не могла не відзначити, що "Хісако й "Селіна вбили себе невдовзі після того, як Акіко почала господарювати самостійно.

Вона мала тоді двадцять два роки. Камікадзе на ту пору ще не досяг зрілості, тож він тут був ні до чого. Просто вона почала жити самотньо, зазнаючи від цього втіхи. Акіко вже давненько переросла той вік, коли діти звичайно випурхують з батьківського гнізда, і я всією душею виправдував її усамітнення. Бачив-бо, як журилась вона, коли 'Хісако та 'Селіна й далі звертались до неї, як до дитини — ще довго й після того, як вона стала міцною, самостійною жінкою. І все ж Акіко терпіла це, бо була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, коли вона була ще справді безпорадною дитиною.

Того дня, коли Акіко їх покинула, вони все одно готували для неї страву з олушів — хоч вірте, хоч ні.

І ще цілий місяць вони щоразу, як сідали їсти, лаштували місце й для неї, нарізали шматками м'ясо й надокучливо воркували в той бік, хоч там уже нікого й не було.

І тоді, одного нещасливого дня, життя втратило для них сенс.

Що ж до 'Мері Хепберн, то вона, коли пішла провідати "капітана на його смертнім одрі, була ще, попри всі свої болячки, цілком здатна до самостійного життя. Як і раніше, вона збирала й готувала собі їжу, а житло тримала чистим, охайним. Цим вона пишалася й не даремно. Коли "капітан був для общини чи, правильніше сказати, для Акіко тягарем, то "Мері — аж ніяк. Вона нерідко заявляла, що, тільки-но відчує себе для когось тягарем, відразу вирушить шляхом Хісако та Селіни вниз, на мілину й далі, щоб з'єднатися на дні океану зі своїм другим чоловіком.

Разючий контраст являли собою їхні ступні — її і розпещеного капітана, які, певно, могли б розповісти про себе зовсім різні історії. Він мав ступні білі й м'які, а вона — тверді й засмаглі, наче ті альпіністські чоботи, в яких колись, бозна й коли, прибула до Гуаякіля.

І ось Мері звернулась до цього чоловіка, з яким не розмовляла двадцять років:

— Кажуть, ти тяжко захворів.

Хоч як дивно, але на вигляд він усе ще був досить гарний, доглянутий дідуган. Чистоту й охайність він зберігав завдяки Акіко, яка щодня купала його з милом, розчісувала йому волосся й бороду. Милом вона користувалася тим, що виготовляли жінки канка-боно з подрібнених кісток та пінгвінячого жиру.

Одна з дратівливих рис капітанової хвороби полягала в тому, що його тіло все ще цілком могло обслуговувати себе. Воно було набагато сильніше, ніж у "Мері. А от стан його великого мозку значно погіршав, і "капітан змушений був переважно лежати, потребував, щоб його годували, та ще й відмовлявся їсти, завдаючи цим багато клопоту.

І все ж таки його стан не був пов'язаний з умовами на Санта-Росалії. Адже за тих часів і на материку мільйони старих людей були безпорадні, наче малі діти, і співчутливим молодим людям — таким, як Акіко,— доводилося їх доглядати. За нинішніх часів, проте, завдяки акулам та дельфінам-косаткам проблеми, зумовлені старінням, не виникають.

— Що це за карга?—спитав 'капітан в Акіко.—Я ненавиджу бридких жінок. А ця—найбридкіша з усіх, яких я будь-коли бачив!

— Та це ж 'Мері Хепберн, місіс Флемінг, дідусю,— пояснила Акіко. По її пухнастій щоці скотилася сльоза. — Це ж бабуся,— додала вона.

— Ніколи в житті я її не бачив,— відказав "капітан. — Прошу тебе, вижени її звідси. Зараз я заплющу очі. А коли розплющу їх, то щоб вона вже зникла. — Він заплющив очі й почав півголосом лічити.

Акіко підійшла до Мері й узяла її кволу праву руку.

— Ой, бабусю,— мовила вона,— я ж не знала, що він отак поведеться. Але 'Мері голосно сказала їй:

— Він не гірший, ніж був завжди.

А 'капітан лічив далі.

Від джерела, за півкілометра від капітанового житла, долинув тріумфальний клич самця впереміж із вибухами жіночого сміху. Цей клич був добре знаний на острові. Так звичайно сповіщав усіх і кожного Камікадзе, коли ловив ту чи ту самицю й вони от-от мали спаруватися. Йому було тоді дев'ятнадцять років, у нього ледве почалася пора сексуального розквіту, і як єдиний справжній чоловік на острові, Камікадзе ладен був злягатися коли завгодно і з ким завгодно. І це було ще одне, що так засмучувало Акіко: жахлива невірність її партнера. Ні, вона була таки справді свята жінка.

Жінка, яку Камікадзе спіймав біля джерела, була його рідною тіткою Дірно, що на той час уже вийшла з дітородного віку. А втім, його це не обходило. Все одно вони мусять злягтися. Раніше, коли Камікадзе тільки досяг зрілості, він спаровувався навіть з морськими левицями та котиками, поки Акіко переконала його, що як не задля себе, то хоч заради неї, він міг би припинити бодай це.

Жодна морська левиця й жодна самиця котика не понесла від Камікадзе, і з приводу цього можна, мабуть, пошкодувати.