Гамбіт конем (збірка) - Сторінка 14

Нарешті ми побачили поштову скриньку, а на ній карлючками виведено: "Г. А. Фентрі"; а далі двокімнатний рублений дім з < відкритими сіньми, і навіть я, дванадцятирічний хлопець, завважив, що тут уже багато літ ні до чого не торкалася жіноча рука. Ми ввійшли в хвіртку.

Тут почувся чийсь голос:

— Стійте! Не руште з місця!

А ми його навіть не помітили — старий дід, босий, з наїжаченою сивою щетиною вусів, у полатаній одежині, вили-нялій майже до кольору збираного молока, ще менший і худіший, ніж його син, стояв на краю благенької веранди, тримаючи проти живота рушницю, і трясся від люті чи, може, старечої немочі.

— Містере Фентрі...— почав дядько Гевін.

— Доста вже ви йому крові попсували!— закричав дід. Він лютував; голос у старого враз піднісся, мовби щось дике,, непогамовне розсаджувало йому груди:

— Геть звідси! Геть з моєї землі! Геть!..

— Ходім,— спокійно промовив дядько Гевін.

Очі в нього все ще ясніли, все ще були зосереджені й поважні. Тепер ми їхали поволі. Дальша поштова скринька показалася майже за милю,— і цим разом будинок був навіть пофарбований, мав квітник із петуній обіч східців, і земля довкруги була краща, і цим разом чоловік на веранді підвівся й підійшов до хвіртки.

— Добридень, містере Стівенсе,— привітався він.— Отже, Джексон Фентрі зірвав вам ухвалу присяжних.

— Добридень, містере Пруйте,— відказав дядько Гевін.— Начебто таки зірвав. Розкажітьнно мені.

І Пруйт розказав, дарма що дядько Гевін під ту пору раз по раз забувався і тоді у нього вихоплювалися мовні звороти, набуті в Гарварді і навіть ще в Гейдельберзі. Здавалося, люди, глянувши йому в обличчя, відразу впевнялися, що він запитує зовсім не з цікавості і не задля власних егоїстичних цілей.

— Тільки матуся про це знає більше від мене,— сказав Пруйт.— Ходімо на веранду.

Ми зійшли з ним на веранду, де пухка сива стара жінка в чистому картатому капелюшку, в сукні й чистому білому фартушку сиділа в кріслі-гойдалці і лущила горох у дерев'яну миску.

— Це адвокат Стівенс,— мовив Пруйт.— Син капітана Стівенса з міста. Він хоче знати про Джексона Фентрі.

Отож ми посідали, і вони обоє — то син, то матір — почали розповідати по черзі.

— Онто їхня земля,— сказав Пруйт.—'Шмат її видно з дороги. А чого не видно, виглядає не ліпше. Але його татусь і дідусь порали її і добували з неї собі на прожиття, і тримали родину, і сплачували податки, і не заборгували ані живій душі. Не збагну, як вони це робили, однак робили. І Джексон став до помочі, заледве підріс настільки, щоб дотягтися до чепіги плуга. Він так майже й не виріс вищий. Жоден з них не виростав. З того, мабуть, усе й пішло. Отже, Джексон і собі почав її порати свого часу, аж поки не став на порозі двадцяти п'яти літ, а виглядав уже на сорокалітнього; ні в кого ласки не питаючи, сам неодружений і взагалі ніякий, він жив удвох із татом, і самі вони собі прали й варили, бо як же чоловікові женитися, коли на двох з батьком у них одна пара черевиків. Та й взагалі, чи був сенс брати жінку на цю землю, що вже звела зі світу його бабу й матір, ще й сорока обом їм не було. Аж це якось увечері...

— Дурниці,— урвала його місіс Пруйт.— Як твій тато побрався зі мною, ми не мали навіть даху над головою. Ми оселилися в орендованій хаті на орендованій землі...

— Ну гаразд,— погодився Пруйт.— Аж це якось увечері приходить він до мене та й каже, що напитав роботу на тартаку у Французовому Закруті.

— У Французовому Закруті? — насторожився дядько Гевін, і очі йому ще дужче заясніли, вже не стільки уважні, як передусім жваві.

— На поденщину,— пояснив— Пруйт.— Не щоб забагатіти, а доробитися, може, якогось гроша,— аби не мусити жи-> вотіти, як животіли його дідусь, доки не помер одного дня між чепігами плуга, і його тато, чекаючи смерті десь у кукурудзяній борозні, і як мусив би він і сам животіти, та ще й не маючи сина, що хоч підібрав би його, неживого, з землі. Мовляв, він підрядив негра, щоб помагав порати землю татові, поки його там не буде, і він був би дуже вдячний, якби я туди навідувався вряди-годи взнати, чи добре почувається його тато.

— А ти й навідувався,— мовила місіс Пруйт.

— Та підходив таки близенько,—погодився Пруйт.—Підходив до самого поля, тож чув, як старий клене негра за повільність, і бачив, як той негр силкується не відставати від нього, і думав: "Оце добре, що Джексон не взяв двох негрів обробляти землю, поки його самого там не буде, бо якби цей старий — йому вже було під шістдесят — прожив хоч один день, відсиджуючись у холодку і не маючи чого рубати чи копати, то він і до захід сонця не протяг би". Так ото Джексон . подався геть. Пішов пішки. Бо вони мали тільки одного мула. Другого в них і зроду не бувало. Ну, та це всього яких миль за тридцять. Не було його так років два з половиною. Коли це одного дня...

— Він вернувся додому на перше різдво,— озвалася місіс Пруйт.

— Еге ж,— погодився Пруйт.— Він пройшов ті тридцять миль пішки й перебув різдво вдома, а назавтра знову пройшов ті самі тридцять миль назад до тартака.

— Чийого тартака? — запитав дядько Гевін.

— Квікового,— відказав Пруйт.— Старого Бена Квіка. Але на друге різдво він уже додому не приходив. Аж десь на початку березня, десь тоді, як річка на Французовому Закруті починає так пересихати, що й колоди через неї можна волочити, і вже скидалося, ніби він зібрався не в жарт одробити третій рік на тартаку, він раптом кинув роботу й повернувся додому. Але цим разом не пішки. Приїхав найнятою бричкою. Бо мав при собі козу й дитя.

— Заждіть,— озвався дядько Гевін.

— Ми так гаразд і не знали, як він приїхав додому,— докинула місіс Пруйт.— Бо він пробув удома вже більше тижня, коли ми довідалися, що в нього дитя.

— Заждіть,— повторив дядько Гевін.

Вони ждали, дивлячись на нього,— Пруйт сидів на поруччі веранди, а місіс Пруйт усе лущила горох із довгих ламких стручків, і обоє дивились на нього. Радості у його очах тепер було анітрохи не більше, ніж перше непевності чи навіть задуми; вони лиш заясніли ще дужче, так, ніби оте щось, причаєне в них, спалахнуло шалено, хоч очі й далі були спокійні,— так наче випереджували розповідь.

— Гаразд,— промовив він.— Розповідайте далі.

— І коли я нарешті довідалася й пішла туди,— сказала місіс Пруйт,— то немовляті не було ще й двох тижнів. І як тільки він його виходжував на самому козячому молоці...

— Коли ти не знаєш, то де вже мені знати,— сказав Пруйт.— Коза не те, що корова. Козу треба доїти кожних дві години чи десь так. Тобто й цілу ніч.

— Атож,— погодилася місіс Пруйт.— Він не мав навіть пелюшок. Кілька розпоротих торбин з-під борошна, та й годі, а повивати його навчила повитуха. От я накраяла трохи пелюшок і віднесла йому; він тримав і далі того негра до помочі татові в полі, а сам варив, і прав, і дитя бавив, і козу доїв, щоб його нагодувати; і я казала йому^ не раз: "Давай я візьму його. Бодай поки ссе. І ти теж можеш у нас у домі поселитись, коли хочеш". А він тільки дивився на мене — маленький, худий, вже виснажений,— зроду ж бо за столом не наїдався досхочу, і казав: "Дякую, місіс. Я сам дам собі раду".

— І вийшло на його,— сказав Друйт.— Не знаю, який із нього був робітник на тартаку, а що він ніколи не мав ніякої ферми, то хто зна, який із нього був би й фермер. Але хлопця він таки виходив.

— Атож,— притакнула місіс Пруйт.— А я все напосіда-лася на нього: "Ми навіть і не чули, що ти одружився",— кажу йому якось. А він: "Так, мем, ми побралися торік. Коли найшлося дитя, вона померла".—"Що вона була за одна? — питаю.— Якась дівчина з Французового Закруту?"—"Ні, мем,— каже він на те,— вона була з центру штату".— "А звалася як?"—питаю. "Міс Сміт",— каже.

— А за тяжкою працею йому навіть не було коли навчитися брехати,— сказав Пруйт.— Але хлопця він таки виходив. Коли вони вже зібрали осінній врожай, він відпустив негра і навесні знову працював укупі зі старим, як і перше. Він зробив собі щось ніби торбу-заплічника, (як ото, кажуть, роблять індіяни, і тягав у ній хлопця. Я час від часу туди навідувався, поки ще земля не вгрілася, і бачив, як Джексон з батьком вирубують чагарі й орють, а торба висить на плоті, і хлопець спить у ній навсторч, і так солодко, ніби в пуховому ліжку. Тої весни він навчився ходити, І я не раз дивився, стоячи біля плоту, як те мале нещастячко десь посеред борозни щосили налягає на ноги, щоб устигнути, за Джексоном, аж поки Джексон затримає плуга на повороті, і повернеться до нього, і посадовить собі на шию, а потім зюв ухопиться за чепіги, щоб орати далі. Наприкінці літа воно вже дибало досить справно. Джексон змайстрував йому з палички й шматочка ґонту маленьку сапку, і тепер, коли Джексон рубав бавовник, вище колін заввишки, то хлоп'яти не видко було зовсім, хіба лиш бавовник хилитався, де воно вовтузилося.

— Джексон шив йому одежу,— сказала місіс Пруйт.— Сам шив, руками. От я насправляла трохи одягу і віднесла туди. Тільки раз так і зробила. Він узяв ті речі, подякував. Але А то й сліпому було видно! Здавалося, він заздрить навіть самій землі, що годувала цю дитину, не даючи їй померти голодною смертю. А ще я пробувала його намовити, щоб одніс малого до церкви й охрестив. "Він уже має ім'я,— сказав Джексон.— Його звати Джексон і Лонгстріт Фентрі *. Тато воював під командою обох їх".

— Він ніколи нікуди не ходив,— сказав містер Пруйт.— Бо де бачать Джексона, там і хлопець. Коли б навіть він був украв те дитя на Французовім Закруті, то й тоді б краще з ним не заховався. Навіть до крамниці в Гейвен Гілі їздив старий, і лиш єдиний раз на рік Джексон розлучався з малим та й то ненадовго, як мусив їздити до Джеф-ферсона сплачувати податки. Коли я побачив хлопця вперше, він нагадав мені щеня сетера, аж раз, коли Джексон вибрався платити податки, я навідався туди до них, і бачу — хлопець сидить під ліжком, ані тобі шелесь, увіпхався в самий кут і лиш світить відтіля очицями. Хоч би тобі блимнув. Був достоту як свіжовпіймане лисиченя чи вовченя.

Пруйт добув із кишені бляшанку з тютюном, і ми дивились, як він витрусив трохи жуйки на покришку, а з неї собі на нижню губу, обережно зістукнувши з покришки все до крихти.

— Гаразд,— озвався дядько Гевін.— А що далі?

— Це й усе,— відказав Пруйт.— На друге літо він зник разом з хлопцем.

— Зник? — перепитав дядько Гевін.

— Саме так.