Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 15

З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.

І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.

Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, — врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув.

Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:

— Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.

Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.

— Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!

Він і справді думав, що гарматна куля — то бубочка виноградна.

Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:

— Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.

Він думав, що гарматний свинець і камінь — це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.

Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:

— Біси перейшли, перейду і я.

— Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.

— Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!

— Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!

І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, — причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, — тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, — ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.

Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії[97]!) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.

Розділ XXXVII

Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.

Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:

— Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?

Аж це обізветься Понократ:

— Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, — таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.

І, одне ядро піднявши:

— Це гарматні кулі, — провадив він, — якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.

— Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо!

Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев'яносто п'ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок.

Усі ці страви і потрави — обсмокчи, обгризи, оближи — зготував гранґузійський кухар.

Жано, Мікель і Вернет були за чашників.

Розділ XXVIII

Як Ґарґантюа вмаламурив із салатою шістьох прочан

Згадаймо також, і що спіткало шістьох прочан, прибульців із Сен-Себастьєна, що під Нантом, які зі страху перед ворогом заночували на городі під горохвинням, акурат між капустою і латуком.

Ґарґантюа, знесилений спрагою, поспитав, чи нема латука і чи не можна зробити салату; почувши, що тут латук найдобірніший і найрясніший у цілім краю, завбільшки як сливина чи вільшина, він пішов по це добро сам і нарвав, скільки йому заманулося. Укупі з листям прихопив він і шістьох прочан, а ті не сміли і белькнути з переляку.

Салату спершу прополоскали у криниці, і тут прочани зашушукали:

— Що ж його робити? Ми потонемо у цьому листі. Хіба озватися? А озвешся, він ще повбиває нас як вивідачів.

Поки вони отак перемовлялися, Ґарґантюа поклав їх укупі з латуком до салатниці, з ситойську бодню завбільшки, полив олією та оцтом, посолив і, заходившись усе наминати на підвечірок, глимнув п'ятьох прочан. Шостий із них зостався в тарелі, сховавшись під листком, тільки ковінька його витикалася. Помітивши це, Ґранґузьє звернувся до Ґарґантюа:

— Здається, це ріжок равлика, гляди не вкинь його до рота.

— Чому? (сказав Ґарґантюа). Равлики о цій порі така смакота.

І, підчепивши ковіньку, підняв разом з нею прочанина і стеребив його усмак; потім запив страхітливим ковтком піно і вкупі з усіма чекав на вечерю.

Прочани, ось отак живцем поглинені, тільки те й робили, що ухилялися від жорен його зубів, їм здавалося, ніби їх укинули в якусь глибку, а як Ґарґантюа добряче відсьорбнув, то подумали, що втонуть у нього в роті; справді-бо, винний потік мало не потяг їх у безодню його шлунка; а все ж, перескакуючи зі своїми ковіньками з місця на місце, не кажи ти святомихайлівські прочани, вони вибралися до зубної огради. На лихо, один із них, ковінькою наосліп тицяючи, влучив у зуба-дупляка і вразив щелепний нерв так, що Ґарґантюа з пекельного болю зарепетував, як на пуп. Аби полегшити біль, Ґарґантюа звелів подати йому копирсалку і, підступивши до ліщини, видлубав панів прочан. Одного дістав за ноги, другого за плечі, третього за бесаги, четвертого за сакви, п'ятого за черезплічник, а того сіромаху, який ковінькою його поцілив, за матню; хай би там що, а Ґарґантюа від того виграв, бо прочанин продірявив йому гнійний капшук, що наривав відтоді, як вони минули Ансені.

Видлубані прочани у собачу ристь пустилися тікати через виноградник, а біль у Ґарґантюа одразу вщух.

Саме тоді Евдемон і покликав його вечеряти, бо вечеря була на столі.

— Я тільки (сказав Ґарґантюа) посцю, ачей мені полегшає.

І тут він так циркнув, що урина відрізала шлях прочанам, і вони мусили перехоплюватися через щедрий водоплив. Пробираючись узліссям, усі вони, окрім Фурнільє, попалися на вовчий самолов і виплуталися тільки завдяки приумілості цього останнього, який порвав усе мотуззя та шворки. Ніч зночували вони в халупчині під Кульдре, і тут один із їхнього гурту, на прізвисько Вайло, потішив їх у нещасті добрим словом, доводячи, що їхня пригода передбачена у псальмі Давидовій:

— Коли люди проти нас устали, то живцем проковтнули б нас, — як нас із просоленою салатою з'їли; як запалав гнів їх проти нас, затопили би нас води, — коли він добряче смикнув; рвучі потоки залили б душу нашу, — коли ми перебирались через багатоводний потік; з шумом пронесли б ся буйні води понад душею нашою, як урина перепинила нам путь. Благословен Господь, що не дав нас зубам їх на здобич. Душа наша спаслась, як пташина із сельця птахоловця, — тут треба розуміти вовчий самолов; сельце розірвалось від руки Фернільє, і ми спаслися. Поміч наша… тощо.

Розділ XXXIX

Як Ґарґантюа шанував ченчика і як гарно глаголав ченчик за вечерею

Щойно Ґарґантюа сів до столу і всі трохи під'їли, Ґранґузьє завів мову про початок та причину війни між ним і Пикрохолем і, дійшовши до того моменту, як брат Жан Зубарь узяв гору при обороні монастирського виноградника, предпоклав його подвиг над усі вичини Камілла, Сципіона, Помпея, Цезаря і Темістокла.