Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 22

На кринолін надівалася спідниця зі срібної тафти, гаптована щирим золотом і шита низзю, або ж як на погоду і хіть, з саєти, з єдвабу, з бархату, жовтожара, брунатна, зелена, попеляста, блакитна, солом'яна, кармазинова, пурпурова, біла, а про свято — спідниця зі златоглаву, зі срібного краму, у кого канетілою, у кого хрещиком оздоблена.

Плащі носили як до сезону: з золотого краму зі срібним гафтом, з червоної саєти, золотою канетілою вкритої, з білої, блакитної, чорної, брунатної тафти, шовкової саржі, срібної парчі, срібної тканини, золотих ниток, саєти чи оксамиту, розцяцькованого щедро золотом.

Улітку замість плащів часом надівали прегарні марлоти з такого самого краму чи мавританські безрукавки з лілового оксамиту зі срібною канетілою, золотом завлікані, а то ще з золотими шнурами, оздоблені по шву дрібними індійськими перлами. І завжди султан кольору закарвашів, з безліччю золотих дармовисиків красувався на капелюхах. Узимку носили киреї з тафти згаданих кольорів, на рисях, на чорних генеттах, на калабрійських куницях, на соболях та на інших дорогих хутрах.

Рожанці, наручні, ланцюжки, намисто були з самоцвітів, іскриків, рубінів, баласів, діямантів, шафірів, смарагдів, туркусів, гранатів, агатів, берилів, перел і дрібного жемчугу.

Голову вкривали як на пору року, взимку з-французька, навесні з-еспанська, влітку з-тосканська, про дні святкові й вихідні носили французькі капелюхи, скромніші й зручніші за всі інші.

Чоловіки завели свою моду: панчохи, вовняні чи сукняні, шарлатові, рожеві, білі або чорні; оксамитові плюндри тих самих барв чи дуже близьких до них, із гаптуванням і прорізами на смак кожного; жупани зі златоглаву, срібної парчі, оксамиту, отласу, шовку, тафти, такої самої барви, із прорізами, занизуванням і цяцькованням — просто очі вбирає; шнури шовкові тих самих барв, застібки золоті, з поливою; камізельки і жупани-лудани зі златоглаву, золотої тканини, срібної парчі, оксамиту, прикрашені по своїй волі; плащі, такі самі пишні, як у паній; паси шовкові під колір купини; у кожного при боці шпада, з руків'ям золоченим, ув оксамитових піхвах під колір плюндрів, а вістря філігранної роботи і золоте; такі самі були й запоясники; кресані з чорного оксамиту, заліплені роєм золотих ягід і ґузів; на кресанях стриміла всипана золотими лелітками біла пір'їна, з якої звисали гарні рубіни, смарагди тощо.

Проте між чоловіками і жінками панувала така згода, що і ті і ті красувалися в одежі з одного й того самого краму, однакової барви, а щоб не дати хука, молодики мали щоранку сповіщати чоловіків, в чому вийдуть сьогодні панії, бо всі в пустині догоджали дамам.

Але на те, щоб одягатися так гожо і пишно, чоловіки і жінки не гаяли багато часу. Річ у тім, що вранці уже тримали будь-який одяг напоготові гардеробники, а жінок притьмом уміли вдягти і прибрати з ніг до голови покоївки. А щоб телеміти хороше прибиралися, під Телемським лісом звели велику світлу кам'яницю з півмилі завдовжки і з усіма пристроями, там мешкали ювеліри, гранярі, гаптарі, шевці, золотошвачки, кармазинники, килимники, ткачі, і кожен правив своє ремесло і працював на телемських братів і сестер. Тканини і крам їм постачав сеньйор Навсіклет, відряджаючи щороку до кляштора з Перлових і Канібальських островів сім кораблів із вантажем золотих леліток, шовку-сирцю, перел та самоцвітів. Як перли втрачали із часом свою природну біло-ту, тут відновлювали їхній первісний колір, частуючи ними півнів, на яких це діяло як проносне на соколів.

Розділ LVII

Як жили телеміти

Ціле їхнє життя підхилялося не законам, не статутам і правилам, а їхній власній охоті й добрій волі. Вставали як заманеться, пили, їли, працювали, спали як забажається; ніхто не будив їх, ніхто не приневолював їх пити, їсти чи ще щось робити. Такий лад запровадив Ґарґантюа. Їхнє правило зводилося до однієї клаузули:

РОБИ ЩО ХОЧ,

бо людей вільних, високого коліна, одукованих, належних до порядного товариства, сама природа обдаровує інстинктом і спонукою творити добрі діла і долати нецноту, і це зветься у них честю. Але як їх тисне і гнобить підлий примус і неволення, їхня шляхетна любов до чесноти йде на те, аби скинути з себе і звалити ярмо рабства. Бо нас завжди вабить до заказаного і ми прагнемо того, в чому нам відмовлено.

Ця вольна воля породила у телемітів хвальне намагання робити гуртом те, чого, очевидячки, бажалося комусь одному. Як хтось із мужчин чи жінок казав: "Випиймо!" — пили всі; як хтось казав: "Зіграймо!" — грали всі; як хтось казав: "Ходімо гуляти в поле!" — йшли всі. Як хтось забалакував про соколині чи ще які лови, жінки з парадних румаків пересідали на добрих шлапаків і саджали гороб'ятника, сапсана або ж каню собі на ґантовану руку; чоловіки брали з собою інших птахів.

Усі ці люди були вельми обізнані, серед них, як чоловіків, так і жінок, не знаходилося жодного, хто б не вмів читати, писати, музичити, говорити п'ятьма-шістьма мовами і кожною з них компонувати і поезійки і прозу. Ніде, як тут, не було таких хоробрих і ґречних кавалерів, таких ходаків і їздців, моцаків, таких дзиґ, удатних так уміло орудувати всякою зброєю; ніде, як тут, не було таких нарядних і таких гожих, завжди веселих паній, чудових майстрих, до всякого шитва рукомесниць, тімах і знах у всякій жіночій шанованій і дозвільній роботі.

Оь чому, як хтось мусив покинути абатство, чи то на вимогу батьків, чи то з іншої якої причини, він забирав із собою і даму, саме ту, яка платила йому взаємністю, і вони одружувалися; вони і в Телемі жили в мирі та згоді, а побравшись, іще краще; покіль віку кохалися вони так само, як у день весілля.

Наведу вам, на незабудь, загадку, знайдену на мідяній таблиці в підмурку абатства. Ось вона.

Розділ LVIII

Пророча загадка

Усяк, хто лиш на щастя упова,

Підбадьорись і слухай ці слова!

Як віриш ти, що можна зрозуміть,

Куди схиля світил небесних хід,

І передбачить здатен чоловік,

Що випаде на куций його вік,

І що іноді з Божої помоги

Грядущі відкриває він дороги

І, як доводять мудреців трактати,

Уміє у майбутнє проникати, —

Послухай і до відома візьми,

Що ще цієї ранньої зими

До нас приб'ється плем'я невідоме,

Якому набиватимуть оскому

Веселощі, розваги і гульня,

І от вони відверто, серед дня,

Таку серед людей заварять кашу,

Що зладу геть усю підірвуть нашу.

І як комусь умерле закортить

Ступити у недобрий їхній слід,

Ще більше зло посіє він між нами,

Зіткнувши друзів і братів лобами.

І сина не злякає думка ця:

Ножем зарізать рідного отця.

І навіть на всесилого магната

Його ж підданці стануть нападати.

І вирішать, що там про честь і шану,

Як хто згадає, то хіба востаннє,

Що випада усім, як не крутись,

Злітати вгору і котиться вниз.

Це викличе змагання неподобні,

Невпинну колотнечу й ворохобню,

І ужахнеться світ тоді увесь,

Хоч всяких встиг набачитись чудес.

Людей шляхетних у той час багато,

Кого до битви буде поривати

Завзяття легковажне й молоде,

У розквіт свого віку упаде.

І той уже ніяк не вийде з бою,

Хто в його шал поринув з головою,

Нарешті землю аж по самі тучі

Всі сповнять їхні посварки і бучі.

Тоді у нас владатимуть без міри

Не чесні люди, а якісь шальвіри.

І запанує, всім заткавши рота,

Підлота підла і низька низота,

З якої найдурніший правив щоб.

О цей безкраїй і сумний потоп!

Назвать потопом можна колотнечу,

Вона не вщухне, вдовольнившись дечим,

А землю обійме усю, коли

Наринуть торопкі, круті вали

І вояків накриють заодно,

Посеред січі тягнучи на дно,

Так битвою захоплених своєю,

Що не захтять подарувать душею

І німину, чому, бач, цей товар

Більш не богам лягає на вівтар,

А з бебехами йде на те без лишку,

Щоб смертні набивали добре кишку.

Тепер вам видно, як усі ці спори

Ведуть нас непохибно до розору,

Журбу і горе сіючи віднині

На круглім тілі нашої махині.

І навіть ті, кому вона кохана,

Хто не бажа, щоб їй було погано,

Попробують, такі вони неситі,

Уярмити її і підклонити

Так хвацько, що залишиться цій бранці

Аж до Творця звертатись наостанці.

А потім і найбільше лихо буде,

Як небеса замостить тінь усюди,

І сонце не здолає побороти

Глуху, як ніч, як померки, темноту.

І стане тьма між сонцем і землею

І вже не зблисне й іскорки крізь неї,

І в світі запанує пустота,

Та перше, ніж зайде подія та,

Розбурканий він струсом буде знов,

Захитаний ще дужче до основ,

Ніж Етна того дня, як п'ясть Кроніда

Ударом скинула її на титаніда,

І ніж енарського бескеття брили

Тоді, коли повстав Тифон гордливий

І заходивсь швиргать, собі на горе,

Гірські вершини просто в синє море.

Отож земля за лічені хвилини

Зазнає стільки лиха і руїни,

Що ті, хто вже доп'явся до керма,

Віддать його запрагнуть задарма.

Пора тоді перепориться ця:

Привести ці змагання до кінця.

Бо вже тоді наплив морського валу

Примусить всіх давати швидше драла.

Одначе, перш ніж кинутись навтьоки,

Ще всяк устигне вздріти недалеко,

Як полум'я повзе по небозводу,

Щоб висушити цю потопну воду.

Коли ж буремні поминуть ці дні,

Побачать із утіхою одні,

Як обмилує милостями їх

За всі труди подвижницькі Пан-Біг.

А іншому, хто напитав біди,

Ніякого добра уже не жди.

Тепер, коли цей труд дійшов до краю,

Всяк зна, який талан його чекає.

Чи ж нагороди щедрої не варт

Хто силу духу появив і гарт?

Щойно читання цього пергамену дійшло краю, Ґарґантюа глибоко зітхнув і звернувся до присутніх:

— Це ж не від сьогодні гонять людей, вірних вірі євангельській, але щасливий той, хто не поблазниться і йтиме простісінько до мети, що вказав нам Господь устами укоханого свого Сина, йтиме, бажаннями тіла не манячи себе і не ваблячи.

Тоді обізветься чернець:

— Як ви гадаєте, що містить у собі і що означає ця загадка?

— Що? (перепитав Ґарґантюа). Відкриття і утвердження божественної істини.

— Святим Ґодераном свідчуся (сказав монах), я цю загадку тлумачу зовсім не так! Це ж бо пророка Мерліна стиль! Виводьте з неї будь-які алегорії, надавайте їй найглибшого змісту, фантазуйте скільки заманеться — і ви і іже з вами. Я бачу тут лише один сенс, тобто опис гри в опуку, а втім, тумануватий. Зводники людей — це гравці в м'яча, зазвичай вони перебувають у приязних стосунках між собою. Після двох подач один виходить із гри, а другий починає. Вірять першому, хто крикне, як пролетить опука — над чи під мотузкою.