Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 65

Тоді я вдаюся до костей і таке доповнення робиться мною не без причини і не без перевіреного вже досвіду.

Пригадується, як у стокгольмському таборі ґасконець, на ім'я Грасіяно, родом з Сен-Севера, спустив усі свої гроші і вельми тим журився, ви ж бо знаєте, що ресипіа est alter sanguis, ut ait Anto. de Butrio. in c. accedens. II extra ut. lit. non contest, et Bald, in l. si tuis. C. de op. Ii per no. et l. advocati C. de advo, diu. jud. Ресипіа est vita hominis et optimus fidejussor in necessitatibus[369], і ось, як гра завершилась, він голосно сказав, звертаючись до приятелів: "Pao cap de bious, hillotz, que таи de pipe bous tresbyre, ares que pergudes sont les mies bingt et quouatte buguettes, ta pla donnerien picz, trucz et potacz. Sey degun de bous aulx qui boille truquar ambe iou a belz embiz[370]?"

Охочих не було: тоді він рушив до табору Стопудовиків і звернувся до них з тими самими словами. Проте ландскнехти сказали: "Der guascongner thut schich usz mitt eim jeden ze schlagen, aber er is geneigter zu staelen; darumb, lieben, frauen, hend serg zu inuerm hausraut".[371]

Тоді ґасконець подався до табору французьких найманців, звернувся до них з такою самою мовою і сміливо викликав їх на герць, витворяючи при цьому всякі ґасконські витворки. Анітелень.

Після чого ґасконець ліг край поля, біля наметів опеця Кристияна, лицаря де Крісе, і заснув.

Під ту пору певен наймит-вояк, що теж усі кишені видмухав, вийшов надвір зі шпагою, з думкою пофехтувати з ґасконцем, оскільки і той промантачився:

Ploratur lachrymis amissa pecunia veris,

Гроші пробухавши, тепер умиваються слізьми,

мовить glos. de paenitent. dist. 3, с. sunt plures[372]. Шукав його, шукав у полі, аж бачить — спить. От він йому й каже: "Гей, ти, дідько б тебе мордував, вставай! Ми з тобою обидва програлись. Зведімо бій по-чоловіцьки, розтрусимо своє сало. Ось мій верден, від твого клинка не куціший".

А ґасконець, геть заспаний, йому на те: "Cap de Sainct Arnault, quau seystu, qui me rebeillez? Que таи de taoverne te gyre! Ho sainct Siobe, cap de Guascoigne, ta pla dormie iou, quand aquoest taquain me bingut estee".[373]

Наймит-вояк знов закликає його битися, а ґасконець відповідає: "Не paouret, iou te esquinerie ares que son pla reposat. Vayne un pauc qui te posar comme iou, puesse truqueren".[374]

Про свою втрату ґасконець уже встиг забути, і йому розхотілося битися. Словом, замість битися та ще й, гляди, порішити одне одного, вони надумали закласти свої шпаги і разом випити. Ось вам доброчинна дія сну: вояки лихим духом дихали, а сон їх утишив.

При цій нагоді вельми доречні золоті слова Джованні Андреа in с. ult. de sent, et rejudic. libro sexto:[375]

Sedendo et quiescendo fît anima prudens.

В тиші й сумирі мудрішає наша душа.

Розділ XLIII

Як Пантаґрюель виправдував Брідуа за його присуди киданням костей

Тут Брідуа замовк. Тринда попросив його покинути судову залу, і той пішов собі. Тоді Тринда звернувся до Пантагрюеля:

— Найясніший принце! Не лише на віддяку за многі щедроти, якими ви наш парламент і весь Мирлензький маркізат ущедрили, а й з огляду на ваш ясний розум, розважливість і велику вченість, що ними обдарував вас усемогутній Господь, усіх благ обмислитель, ми передаємо на ваш розсуд цю дивовижну, парадоксальну і химерну справу Брідуа, який перед вами, і ви це бачили і чули, признався, що він ухвалює вироки, кидаючи кості. От ми і просимо вас цю справу справедливим і правним робом розсудити.

На це відповів Пантагрюель так:

— Панове! Становище моє не вповажнює мене творити якийсь суд, і ви це знаєте. Та оскільки ви робите мені таку честь, то я ладен виступити не суддею, а судовим захисником.

Я бачу у Брідуа чимало таких прикмет, завдяки яким він заслуговує оправдання. По-перше, я враховую його старість, по-друге, його простакуватість, а ви знаєте не згірш за мене, що наші права і наші закони поблажливі до гріхів стариків і простаків; по-третє, правосилою наших законів є ще дві обставини, що промовляють на руч Брідуа: цей його єдиний промах має бути скасований, забутий і втоплений у безкрайому морі тих справедливих вироків, які він ухвалив у минулому, а потім, як ми вже бачили, за сорок років служби він не допустився жодного вартого догани вчинку. Адже як я впущу в русло Луари краплю морської води, то ця крапля розчиниться безслідно, і від цього річка не стане солоною.

Як на мене, у тім, що верховний суд схвалив усі його колишні присуди, винесені киданням костей, видно перст Божий, а Бог, як ви знаєте, нерідко хоче, щоб його слава виявлялася в осоромленні премудрих, у поваленні сильних і в піднесенні простих і смиренних.

Проте я б'ю навіть не на це. Я прошу вас цього разу, не з удячности до нашого дому, менше з цим, а в ім'я тої щирої прихильности, яку ми, луарчани і залуарчани, ваше звання і гонор шануючи, здавна почуваємо до вас, дати йому прощення, і то під двома умовами: по-перше, хай він задовольнить чи пообіцяє задовольнити покривджену ним сторону, а я вже подбаю, щоб ця клаузула була виконана, а по-друге, дайте йому на підмогу якогось молодого, обачного, досвідченого і честивого радцю, на чию думку він у юридичних процедурах віднині зважатиме.

Якщо ж ви захочете зняти його з посади, то я прошу вас віддати його під мою руку. В моєму царстві знайдеться чимало місць і посад, щоб його затруднити. Відтак я благаю Бога, нашого Творця, Промислителя і давця усякого добра, щоб ласка Духа Святого не обминала вас.

З цим словом Пантагрюель віддав чолом суддям і покинув залу засідань. На ґанку його чекали Панурґ, Епістемон, брат Жан та інші. Вони посідали на коней і поскакали до Ґарґантюа.

Дорогою Пантагрюель розповів усе до цяти, як судили Брідуа.

Брат Жан пригадав, що знав Перена Дандена в ту пору, як той мешкав у Фонтен-ле-Конті, за ігуменування зацного абата Ардійона.

Гімнаст сказав, що він був у наметі опеця Кристияна, лицаря де Крісе, коли ґасконець сперечався з шукай-бідою.

Панурґ не вірив, щоб справи можна було розв'язувати жеребом та ще тривалий час.

А Епістемон сказав Пантагрюелю:

— Щось подейкують у такому дусі і про монлерійського судовика. Але ж кості — це все на галай-балай, це не могло не вилізти судді боком. Судити там раз чи два навмання ще можна, та й то як справа заплутана, складна і темна.

Розділ XLIV

Як Пантаґрюель розповідав химерну історію про хиткість людських суджень

— Так само було (сказав Пантагрюель) і з суперечкою, веденою у Гнея Долабелли, проконсула в Азії. Справа була така.

Одна жінка у Смирі мала від першого чоловіка дитину на ім'я Абеве. Овдовівши, невдовзі вона знов одружилась і від другого чоловіка народила сина на ім'я Геде. Сталося так (а ви знаєте, як рідко вітчими, свекри, свекрухи і мачухи люблять дітей від перших батьків і матерів), що другий чоловік і його син Геде нишком, по-зраднецьки, з-за рогу вбили Абеде.

Жінка, дізнавшись про їхню підступність і лиходійство, постановила не залишати цього злочину безкарним і отруїла чоловіка і сина, помщаючись за убивство свого первістка, її схопили і привели до Гнея Долабелли. Вона йому призналася у злодійстві, лише наполягала, що мала право і підстави убити їх обох. Така суть процесу.

У цій обосічній справі суддя не знав, на чий бік стати. Злочин жінки був великий: вона отруїла свого другого чоловіка і сина. Але мотив убивства здавався йому природний і ніби підкріплений правом народів (обидва вони убили її первістка, убили з таємної змови, підступно, з-за рогу, не бувши скривджені чи зневажені, а тільки з хоті прибрати до рук його спадщину), і Долабелла, перш ніж ухвалити рішення, вирядив до атенського аеропагу посланця, щоб довідатися, як там це сприймуть і що присудять.

Аеропаг постановив позвати до суду суперечників через сто років, щоб потім вони відповіли на певні запитання, поза протоколом. Отже, аеропаг не знав, на яку ступити, не знав, як вибратися на якусь стежку в цьому темному лісі.

А от якби він згадав про гральні кості, то ні за що б не вклепався. Засудив би жінку, вона такої кари заслужила б, бо стала месником сама, підміняючи собою правосуддя. Досить поважний мотив мав аеропаг і для оправдального присуду: важке горе цієї жінки.

— Але ж цей Брідуа, просто в голові не вкладається, як він міг судити навмання стільки років.

— Навряд (мовив Епістемон), чи здатний я категорично відповісти вам на цей запит. Наважусь висловити лише здогад. Гіпотетично я приписую цей талан до присудів сприятливому розташуванню світил і прихильності верховних духів. Духи ці, зважаючи на наївність і простодушність судді Брідуа, зважаючи на те, що він перестав довіряти своєму досвіду і компетенції, визнав антиномію і суперечність законів, едиктів, указів та ордонансів, збагнув і хитрощі інфернального Клепача — бачте, демон часто маскується під посланця світла з допомогою своїх клевретів, куплених адвокатів, радців, прокурорів та інших посіпак такого штибу, які кажуть на чорне біле і переконують кожну сторону в її правоті (а вам добре відомо, що навіть для нечесного діла оборона знайдеться, а то б не позивалися люди). Отож-бо Брідуа смиренно уповав на Бога, цього праведного судію, покладався на Божу ласку і, свідомий випадковости й хиткости остаточних присудів, кидав жереб, вручаючи себе Духу Святому, вгадуючи його веління і волевияв, звані у нас вироками суду; духи ці рушали й перекидали кості так, щоб вони випадали щасливо для того, хто домагався від правосуддя задоволення його справедливої скарги, а ми знаємо думку талмудистів, що в киданні жеребу нема нічого поганого і що воля Божа, зглянувшись на неспокій і непевність людей, проявляється саме в жеребі.

Я не хотів би думати чи говорити (а втім, я і не вірю, за страшенного лицемірства й очевидної корупції тих, хто творить суд у цьому мирлензькому парламенті Мирленга), що розв'язувати справу метанням костей навмання гірше, ніж віддавати її до кривавих і загребущих рук цих людей. Надто як зважити, що весь їхній кримінальний кодекс запустив такий собі Трибоніана, нехрист, невіра, варвар, людина лиха, підступна, брутальна і несправедлива, він гендлював законами, едиктами, статутами та ордонансами, нумо, хто переб'є ціну, і для цього покраяв їх на шматочки, і це і є ті клаптики й зразки законів, що у нас в узанції, а всю решту, те, що надавало законові цілости, скасував і позносив, боячись, що як закон, книги старожитніх правників, а також Дванадцять Таблиць та едикти преторів уціліють, то всі побачать його підлоту.

Ось чому для сутяжників було б краще попасти в капкан (принаймні, це завдало б їм менше лиха), ніж опинитися похованими під купою судових висновків і присудів, недарма Катон хотів колись і радив мостити судове подвір'я капканами.

Розділ XLV

Як Панурґ радився з Трібуле

Через шість днів Панурґ повернувся додому о тій годині, коли з Блуа прибув водою Трібуле.

Панурґ подарував йому туго надутий свинячий пузир, у нутрі якого дзвеніли горошинки, гарно золочену шпагу дерев'яну, ягдташ, зроблений з келепянового черепка, оплетену балцанку, повну бретонського вина, і квартерон яблук бландюро.

— А що (сказав Карпалим), він справді дурний, як оця затичка?

Трібуле надів шпагу і ягдташ, узяв пузир, з'їв частину яблук і випив усе вино.

Панурґ, який пас його поглядом, сказав так:

— Зроду не бачив дурня, а надивився я їх більше ніж на десять тисяч франків, який пив би неохоче і не до дна.

Потім пояснив йому суть своєї справи, високомовно і квітчасто.

Він ще до кінця не добалакав, як Трібуле добре впарив його кулаком межи плечі, тицьнув у руку йому балцанку, дав по носюрі пузирем і замість відповіді сказав, мотнувши головою:

— Цур тобі, цур, дурню, ума тронутий! Начувайся, чернушечко, дудцю на бюзансейську козу!

З цим словом Трібуле відвихнувся і почав гратися з пузирем, звеселяючи слух приємним дзвоном горошин.