Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 7

Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти!

— Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!

Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.

Розділ XVI

Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.

І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!

Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.

Ґранґузьє, тільки-но побачив:

— Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!

Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.

Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.

Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:

— Ач, як воно стало голо-босо!

Відтоді той край так і зветься: Бос.

Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується.

Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п'ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають.

Розділ XVII

Як Ґарґантюа віддячився парижанам за їхнє вітання і як він познімав із церкви Нотр-Дам старші дзвони

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що перший-ліпший мартопляс, торгівець реліквіями, мул із цимбалами або ж який музиченько збіговисько збирає більше, ніж добрий речник євангельський.

Вони так наступали йому на п'яти, що мусив він присісти на вежі церкви Нотр-Дам. Отак під небесами сидячи і на гурмою стовплений унизу люд позираючи, він вирік так, щоб усі почули:

— Очевидно, ці хамлюги чекають, аби я сплатив їм в'їзне і віншувальне. Гаразд! Я обчастую всіх, ось вам на ваш дрібний спориш!

Після чого, хихочучи, розстебнув своє красовите крісло, вивалив надвір мантулу і сциконув так хвисько, що потопив двісті шістдесят тисяч чотириста вісімнадцять душ, поминаючи жінок і маленьких діток.

Від таких сциклин утечею врятувалася лише жменька прудконогих; до горішньої частини Університетського містечка відкотившись, вони, пріючи, відкахикуючись, відпльовуючись, відсапуючись, божкалися і кляли, хто люто, хто шуткома:

— Кари єгипетські! Бий тебе сила Божа! Трясця твоїй матері! Гівно! Po cab de bious! Das dich Gots leiden schend! Pote de Christo![43] Черевом святого Кене присягаю! Далебі! Святим Фіакром Брійським присягаю! Святим Треньяном! Святий Тібо — мені свідком! Різдвом свідчуся! Великоднем! Щоб я пішов к нечистому! Слово шляхтича! Святою Ковбасою клянусь! Святим Шкваркою, якого укаменовано печеними яблуками! Святим апостолом Паплюгою! Святим Стегном! Святою угодницею Любусею! Чи ба, який дощик окропив наш дрібний спориш!

Відтоді й названо це місто — Париж, хоча колись, як запевняє у кн. IV Страбон, він називався Левкецією[44], що грекою означає Білявка, бо місцеві дами білоклубі. А що ті, хто при перейменуванні міста був, божкалися святими своєї парафії, бо парижани, люд строкатий і розмаїтий, на вдачу не лише добрі законники, а й добрі божкарі і навіть зазнайки, то Йоаніус де Барранко мав цілковиту підставу у книзі De copiositate reverentiarum[45] доводити, що назва паризійці пішла від грецького паразіяни, тобто лепетуни.

Тоді Ґарґантюа оглянув старші дзвони, почеплені на дзвіницях, і вельми мелодійно забамкав у них. Тут спало йому на думку, що їх можна повісити як балабончики на шию його кобиляки, яку він збирався вернути додому батькові з доброю кладдю сиру брі та свіжих оселедців. От він і забрав ці дзвони до себе.

Аж це до міста прибув запасати свинину шинковий командор закону святого Антонія. І йому теж, аби здалеку було чути про появу командора і щоб сало в салницях загодя трепетало, закортіло нишком забрати дзвони, але чесність узяла в ньому гору, правда, не тим, що вони пекли йому руки, а тим, що були таки важкенькі, аби їх нести.

Вважайте, не переплутайте цього командора з буржцем, теж командором і щирим моїм друзякою.

Усе місто зворохобилося, а ви ж знаєте, які французи баламути, як люблять вони зривати бунти, недарма чужинці дивуються довгому терпцю, чи то пак, дурнині французьких королів: щоб це не вкрутити хвоста ворохобникам, бачачи, як вони щодня збивають бучу! Ех, аби ж то знаття, де лихо кують і схизма зріє, я б вивів цих лиходіїв і схизматиків на чисту воду перед усіма братствами моєї парафії!

Отож уся ця збурена й обісцяна тичба кинулася до Сорбонни, де пробував тоді (нині його вже нема) оракул Левкеції. Йому виклали всю справу і пояснили, чим загрожує переміщення дзвонів. Потому як зважено всі pro і contra[46], за фігурою Baralipton[47], було ухвалено вирядити до Ґарґантюа найстарішого і найшанованішого факультетника, аби на очі йому звести, яку страшенну недогоду спричинила втрата дзвонів. І хоча деякі університетчики доводили, що таке доручення більше пристало риторові, ніж софістові, вибір припав на нашого достойного магістра Янотуса де Браґмардо.

Розділ XVIII

Як Янотуса де Браґмардо до Ґарґантюа послали вимагати дзвони назад

Майстер Янотус, з-цезарська стрижений, у рогачці богословській, заправившись пиріжками з варенням і святою водичкою з льоху, вирядився до Ґарґантюа, пустивши перед собою трьох червонопиких возних, людей дуже везючих, і тягнучи ззаду п'ятьох чи шістьох не дуже бистрих магістрів, затьоп і задрип.

Сприходу зустрів їх Понократ і вжахнувся, побачивши їх, але подумав, що вони масковані, і запитав одного з не бистрих магістрів, чому вони взяли на себе личину. Той відповів, що вони просять вернути дзвони.

Почувши такі речі, Понократ побіг до Ґарґантюа з новиною, щоб той знав, що відповісти, й ухвалив негайну постанову. Ґарґантюа спершу відкликав набік Понократа, свого вихователя, Філотомія[48], свого маршалка, Гімнаста, свого стаєнного, а також Евдемона, та й давай з ними раду радити, що його робити і що його відповідати. Всі пристали на те, що відвідників слід привести до трапезної і пригостити, а щоб цей шкарбун Янотус не приписав слави повернення дзвонів собі, постановили післати, поки він тут чаркуватиме, по бурмістра, ректора факультету і церковного вікарія та й передати їм дзвони, перш ніж софіст устигне заявити про свою вимогу. А вже потім гість виголосить свою блискучу промову в їхній присутності. Отож-бо, коли всі зібралися, софіста введено до повної зали людей, і він, кахи-кахи, почав так.

Розділ XIX

Промова магістра Янотуса де Браґмардо, до Ґарґантюа звернута, із проханням віддати дзвони

— Кахи, кахи, кха! Мпа dies[49], шановний пане, тпа dies, et vobis[50], шановне панство! Як було б добре, якби ви повернули нам дзвони, бо вони нам до скруту потрібні! Кахи, кахи, кха! Колись давно ми не відпродали їх за великі гроші кагорським лондонцям, так само як і брійським бордосцям: цих покупців підкупила була субстанційна якість їхньої елементарної комплекції, закорінена в земнородності їхньої квідитативної натури і наділена здатністю відводити всякі ґало і напасті від наших виноградників, чи то пак, не зовсім наших, а навколишніх, бо як ми позбудемося п'янких трунків, то втратимо все, і предківщину, і тямку.

Як ви моє прохання виконаєте, я зроблю шість п'ядей сосисок і добрі ногавиці, в яких буде рай моїм ногам, інакше ті, хто послав мене, пошиються в дурилюдки. О, далебі, Domine[51] ногавиці — річ незамінна. Et sapiens поп abhorrebit earn.[52]

Xa! Xa! Ногавиці має не кожен, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я вісімнадцять днів вигопцьовував цей виступ-приступ.