Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 72

Навіть кулявий Вулкан і той, своїй любці на забаву, скрутив два-три колінця.

— Ось що (сказав Юпітер Меркурію), спустіться притьмом униз і киньте до ніг Шиндокорі три сокири: його ж таки власну, іншу золоту і третю срібну, замашні і всі однакового розміру. Запропонуйте на вибір, і як він візьме свою і цим здобріє, дайте йому і дві інші. А як візьме не свою сокиру, здійміть йому голову його власною. І віднині робіть так з усіма сокирогубителями.

З цим словом Юпітер закрутив головою, не кажи ти мавпій, пігулки ковтаючи, а потім почав такі грізні міни виробляти, аж увесь великий Олімп затрепетав.

Меркурій, як був, у шпичастій шапочці, у шоломі, у сандалях з задками і з кадуцеєм, через небесну ляду шугнув на воздусі, легко приземлився, кинув до ніг Шиндокорі три сокири і сказав:

— Годі тобі горлянку дерти! Юпітер на твої благання зглянувся. Подивись, яка з цих трьох сокир твоя, і бери її собі.

Шиндокора підняв золоту сокиру, оглянув, виважив у руці — ого, важезна, і сказав Меркурію:

— Хай мені всячина, сокира не моя! Не треба мені її.

Те саме він зробив і з срібною сокирою і сказав:

– І це не моя. Нате.

Потім узяв сокиру з дерев'яним сокирищем, угледів на краю свою ознаку, затремтів увесь на радощах, немов лис, заблудлих курей здибавши, і, посміхнувшись, промовив:

— Нехай за мною заклекоче, як ця сокира не моя! Якщо ви мені її віддасте, я вам в майські іди (себто п'ятнадцятого числа) величезний горщик суниць піднесу.

— Чоловіче добрий (сказав Меркурій), маєш сокиру, бери її. А за те, що ти, сокиру вибираючи, виявив помірність бажання, я тобі, така воля Юпітерова, віддаю і дві інші сокири. Це цілий скарб. Гляди тільки, шануйся.

Шиндокора чемненько подякував Меркурію, просив віддати великому Юпітерові поклін од нього, прив'язав стару свою сокиру до шкіряного паса, як у дзвонаря на дзвіниці, а дві інші, важчі, собі на плече завдав. І так собі посунув радо краєм родимим, бровою накивуючи землякам і сусідам і з Патленовою приказкою до них обертаючись: "А ось, що я маю!" Назавтра, білим хвартухом підперезаний, узяв він на рамена дві сокири коштовні і подався до Шінона, города славетного, города зацного, города старезного, коротко, первого у світі, ведлуг суду і висновку найученіших масоретів. У Шіноні за срібну сокиру йому заплатили дзвінкими тестонами та іншою срібною монетою, а за золоту — дзвінкими салю, дзвінкими довгорунними баранами, дзвінкими риддами, дзвінкими руайо і дзвінкими екю з сонцем. На ці гроші він накупив силу ферм, силу фільварків, силу хутірців, силу обійсть, силу маєтків, силу окономій, силу підварків, силу садиб, силу миз, силу масів, силу загумінків, силу застянків, сіножатей, виноградників, лісів, орної землі, пасовищ, ставків, млинів, садів, вербняку, биків, корів, овець, баранів, кіз, свиней, кнурів, ослів, коней, курей, півнів, каплунів, курчат, гусок, гусаків, качок, селезнів та іншого дробу. І невдовзі на першого в усій окрузі богатиря вискочив, за кульгавого Молевріє ще багатшого.

Земляцтво і ріжнеє там простацтво, про щасливу Шиндокорову знахідку дізнавшись, з дива не могло вийти, і спожаління і спочуття, що колись неборака Шиндокора у них викликав, змінилося в завидки до його величезного і несподіваного багатства. От вони забігали, закуйовдились, загадались, зацікавились, яким робом, в якому місці, якого дня, якої пори, як саме і з якої нетечі таке щастя йому накотило. Їм розтлумачено, що щастя Шиндокору присунуло тому, що він сокиру свою згубив.

— Еге-ге! (сказали вони). То це, як ми загубимо сокиру, то й ми забагатіємо? Оце так просто і так легкобитом? Виходить, таке нині зволення небес, розташування світил і парад планет: хтось там загубить сокиру, і він уже багатій? Хе-хе-хе! Присяй-богу, топірці, хоч-не-хоч, а ми вас десь та посіємо.

І тут усі свої сокири порозгублювали. Жодного сокирника! К бісу тих, хто сокирою дорожить! Не знайшлося такого доброго батька сина, який би сокири не позбувся. Через цей упадок жодного дерева під сокиру не лягло.

Далі в Езоповій байці мовиться, як деякі панки, підпанки і полупанки, що продали Шиндокору сіножать і млинок, аби на параді похизуватися, дізнавшись, як і яким ярмісом він забагатів, продали шпаги, аби купити, а потім загубити сокири, як їх загубили хлопи, і через цю утрату лопатою греби золото й срібло. Можна було подумати, що ці бідолашні прочани тут щось продають, а там у когось позичають, аби лиш якнайбільше індульгенцій у новообраного папи накупити. А скільки галасу, голосінь, волань і звернень до Юпітера:

— Юпітере, мою сокиру, мою сокиру! Де ж вона, моя сокира? Де моя сокира? Ох-ох! ух-ух! Юпітере! Сокиру мою, сокиру!

Від зойків і лементу сокирогубителів кругом повітря бриніло.

Меркурій зараз же приносив сокири і кожному на вибір давав: одна його власна, загублена, друга золота, а третя срібна. Усі вибирали золоту і зносили дяку до Юпітера, великого обмислителя; але тієї самої миті, коли вони нахилялись і нагинались, щоб її підняти, Меркурій, за вказівкою Юпітеровою, здіймав їм голови з плечей. Отож кількість здійнятих голів дорівнювала і відповідала кількості загублених сокир. От як справа стояла. От як винагороджують тих, хто і в бажанні своєму, і в виборі помірність виявляє.

Взоруйтеся на цього рубача і ви, загумінкові ланці, которі запевняєте, що й за десять тисяч франків ренти ви зі своїми бажаннями не розлучитесь, і щоб я більше не чув від вас таких нахабних слів: "Ех, послав би мені Господь сто сімдесят вісім мільйонів золотом! От би я зрадів!" А, щоб вам п'яти відморозити! А що тоді залишається бажати королю, цісареві, папі?

Ви на своїй шкурі мали б, як-не-як, знати, що за такі от домагання вам чухачка і пранці посилаються, а в калитку — ні ламаного шеляга. І таку саму віддяку дістали ті двоє дурисвітів, що кохалися з-паризька у мріях. Один марив, щоб у нього не менше тих брязкучих з сонцем екю завелося, ніж у Парижі було витрачено, продано й куплено відтоді, як місто тіль-тіль закладалося, і до сьогодні, та щоб неодмінно за найвищим курсом і номіналом, який лиш за всі ці роки панував. Може ж таке прибандюриться! Бач як запишався, як закозирився! З розкошів, сказати б, навісніє! Другий цілий собор Паризької Богоматері від плит і до найвищого склепіння завалити гострими голочками заповзявся, а щоб у нього водилося екю з зображенням сонця не менше, ніж могло б уміститися у стількох мішках, скільки можна було б усіма цими голками нашити, поки вони не зламаються і не притупляться. Оце бажаннячко! Як вам це подобається? Що з цього всього витанцювалося? Увечері того самого дня в обох з'явились виразки на п'ятах,

болячка на губах,

нариви на руках,

ломота у грудях,

зади — всі у чиряках, і бодай макова росинка в роті!

Отож, хай будуть ваші бажання помірні, і помірність вам віддячиться, надто як будете трудитись, а не байдикувати. "Воно то так, — скажете ви. — Але Бог завиграшки міг би послати мені сімдесят вісім тисяч, як і тринадцяту частку півшага. Адже він такий всемогутній! Для нього все одно: що мільйон золотом, що обол". Еге-ге! Хто ж це вас, нужденники, навчив про потугу й управу Божу так губи розпускати? Цитьте! Чш! Чш! Чш! Схиліться перед його святим ликом і визнайте свою недосконалість.

Ось на що, подагрики, я уповаю, і я твердо вірю: як Пан-Біг захоче, він пошле вам здоров'я, якщо тільки, окрім здоров'я, ви нічого в нього не просите. Почекайте ще трішечки, ще лишень на півунції терпцю! Генуезці, ті чинять інакше: вранці у своїх бюрах і конторах, обговоривши, обміркувавши й ухваливши про того чи тих, у кого збираються кишеню витрусити, на кому хочуть нагріти руки, з чужого воза брати, а на свій ховати, виходять потім надвір і, вітаючись, примовляють: Sanita etguandain, messer[393]. Їм мало лишень здоров'я, вони зичать одне одному Геденіного баришу й багатства. І часто при цьому втрачають і те, і те. Отож-бо, на добре здоровля, кахикніть гарненько, випийте за трьох, наставте, як вам охота, вуха, і ви почуєте дива про лицарського і доброго Пантаґрюеля.

Розділ І

Як виплив Пантаґрюель у море, щоб боговитої Бакбук[394] оракула одвідати

У червці, на храм Весталок, того самого дня, як Брут Гишпанію підбив і гишпанців поневолив і як каптій Крас був партянами переможений і розбитий, Пантаґрюель попрощався з добрим отцем своїм Ґарґантюа, після молебства, похвальним звичаєм первих християн відправленого за щасливу плавбу сина з усім його почтом, вийшов з Таласького порту в супроводі Панурґа, брата Жана Зубаря, Епістемона, Гімнаста, Евстена, Ризотома, Карпалима та іншої челяді і домівників, а також і Ксеномана, великого мандрівника і дослідника небезпечних виправ, за Панурґовим розпорядженням прибулого за кілька днів до відплиття. Ксеномон, добрими намірами спонукуваний, накреслив на морській ґарґантюйській мапі їхню майбутню путь до оракула боговитої сулії Бакбук.

Скільки пливло суден, я вам уже у третій книзі говорив, з ескортом трирем, раубардж[395], галліонів і лібурн[396], добре наряджених, добре прошпакльованих, добре обмислених, у тім числі й пантаґрюеліоном. Уся старшина, драгомани, лоцмани, капітани, стерники, юнги, веслярі і матроси зібралися на борту Таламеги. Так називалося найбільше і найголовніше Пантаґрюелеве судно, на кормі якого замість стяга красувався великий і місткий бутель, наполовину з гладенького полірованого срібла, наполовину з золота з густочервоною емаллю, натяк на те, що поєднання білі з шарлатом — то барви наших мореплавців і що пливуть вони до Пляшки її ворожбу послухати.

На кормі другого корабля був піднятий старовинний ліхтар, штудерно з прозорого каменю зроблений, — знак того, що їм доведеться Ліхтарію проходити.

На корму третього був виставлений гарний і вбирущий порцеляновий кубок.

На кормі четвертого — золотий глечик із двома ручками, схожий на урну античну.

На кормі п'ятого — чудова ваза, жемчугом обсипана.

На кормі шостого — чернецький кухоль, зі стопу чотирьох металів зроблений.

На кормі сьомого — ебенова лійка з золотою інкрустацією.

На кормі восьмого — многоцінний золотий келих дамаського карбу.

На кормі дев'ятого — жбан найщирісінького золота, на вогні гартованого.

На кормі десятого — чаша з ароматного райського дерева (званого ще й алое) в оправі з кипрського золота перської роботи.

На кормі одинадцятого — золотий, з мозаїчною оздобою, кіш на виноград.

На кормі дванадцятого — барилко матового злота з віньєткою буйних індійських перел.

Отож-бо, жодна душа, як би не була вона хмура, зниділа, заклопотана, сумовита, хай вона навіть сам квисля Геракліт, не могла не зрадіти, не усмішкуватися широкою усмішкою, побачивши цю славну флотилію з такими гаслами, і не сказати, що морехідці всі гульвіси наголо, молодці хоч куди, і не передбачити напевне, що їхнє плавання в обидва кінці пройде весело і щасливо.

Отож на Таламезі зібрались усі.