Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 99

Правда, додаєте, що було його мало і що вам не подобається відома приказка: мало, зате добре; а от приказка добряги Евіспанда Веррона вам подобається більше: багато і добре. Тим паче, що ви запросили мене тягти далі нитку пантаґрюельських перебенд, посилаючись на здобуту при їх читанні користь і поживу для добрих людей, перепрошуючи за те, що не зважили на моє прохання до сімдесят восьмої книги не сміятися. Охоче вам це прощаю. Не такий я злюка й упертюх, як ви могли б подумати. А проте я це сказав вам не на зло і відповідаю вам словами Невія, Гектору приписаними: як гарно, коли тебе хвалять люди хвалені! Тепер для взаємности я говорю і стверджую, навіть на кострищі і вище, що ви люди дуже добрі, всі нащадки добрих отців і добрих матерів; присягаю вам честю маленького солдата: якби я здибав вас у Месопотамії, я б діяв так, як маленький граф Георгій з Нижнього Єгипту, який підніс би кожному з вас по гарному нільському крокодильчикові і по євфратському вугрику.

А ще ви судите. Як і кого? Всі старі чверті місяця з святохами, отченашниками, панахидниками, лжеправедниками, лицемірами, дурисвітами, христопродавцями, спідницелапцями: досить цих людей лише назвати, як вони наводять страх; називаючи їх, я бачу, як волосся на голові вашого шляхетного посла стає дуба. Мені відомі ці люди не більше, ніж верхньонімецька, і я не знаю, які тварюки уявляються вам при їх називанні. Провівши старанні пошуки у різних країнах, я не знайшов живої душі, яка б, почувши ці слова, погодилася б, щоб і її отак величали чи іменували. По-моєму, це була страшелезна порода варварських тварюк у ті часи, коли носили високі ковпаки. Тепер вона перевелася у природі, як усі підмісячні елементи, досягнувши кінця і завершивши свій цикл, і ми не відаємо, як їх називати, бо ви ж самі здорові знаєте: коли хтось мертвий, то й легко вмирає і те ім'я, яке він носив.

Якщо під цими словами ви розумієте тих, хто паплюжить мої писання, то називайте їх дияволами, так буде справедливіше, бо по-грецькому паплюження перекладається діаболе. Бачите, настільки цей порок, званий паплюженням, ненависний Богу і янголам, оскільки назвою цього, а не іншого якогось, пороку, хоть інші і більшими здаються, називають і кличуть пекельників. А ці ж, власне, не пекельники, а тільки виконавці і службовці. Я їх називаю чорними і білими дияволами, дияволами потаємними, дияволами хатніми; те, як вони до моїх книг ставляться, так ставитимуться вони (як дати їм попуст) і до всіх інших. Але в цьому вони не оригінальні. Я можу сказати, що відтоді вони не надто прославили це ім'я, запозичене у старого Катона Цензора.

Чули ви коли-небудь, що означає плювати у криницю? Колись попередники цих потаємних дияволів, спідницелапців, безчесників, таких як Філоксен, Ґнатон та інших такого тіста книшів, коли у шинках і тавернах, а вони тримали свої школи саме в таких місцях, бачачи, як гостям подавали смаковиті страви або кращі шматки, брутально плювали в тарілки, аби гості, з жахом сахнувшись від їхніх огидних плювків і шмарків, відмовилися їсти подані страви, і все дісталося цим зловорожим плювачам і шмаркачам.

Історію майже подібну, як не таку огидну, чули ми про прісноводного лікаря, небожа блаженної пам'яти адвоката Амера, який казав, що крильце жирного каплуна погане, а куприк страшний, а шия буде добра, як тільки шкірку зняти, з тим, щоб хворі їх не їли і все дісталося для його рота.

Ось ці новонасталі дияволи у спідницях і діяли, побачивши, як усі люди цікавляться і запоєм читають написане мною у попередніх книгах; вони плюють у криницю, тобто перекручуючи їхній зміст, поганили їх, принижували і чорнили, домагаючись, щоб ніхто їх не мав, щоб ніхто не читав, окрім їхнього ледацтва. Я сам бачив своїми очима (а не ушима), як вони дійшли до того, що побожно їх зберігали при узголів'ї і користувалися ними як щоденними служебниками. Вони видирають ці книги з рук хворих, подагриків, стражденників, тоді як я писав і компонував їх для полегшення їхніх болячок. Якщо я взявся гоїти тих, кого депресія і недуга спіткала, то значить витягати такі книги на світло Боже і пускати друком це істинне благо.

Гіппократ написав окрему книгу під назвою Про вигляд зразкового лікаря (Ґалієн додав до неї учений коментар), в якій радив лікареві (навіть згадавши в ній про нігті) нічим не ображати свого пацієнта, усе в лікарі — жести, обличчя, одяг, слова, погляди, манера обстеження — повинне подобатися і бути приємним недужому. Щодо мене особисто, то я саме так і роблю і трактую так тих, кого я лікую. Мої колеги теж роблять так само, ось чому, мабуть, за це нас називають шарлатанами з довгими руками і великими ліктями, якщо вірити йолопським доказам і несвітській логіці цих двох шукачів нужі у соломі.

Ба більше. Ми сидимо маком над уривком із шостої книги Про епідемії нашого батька Гіппократа і досі думаємо й гадаємо, чи справді лікар з міною похмурою, понуркуватою, брезклою, неприємною, невдоволеною засмучує хворого, а лікар з міною веселою, безжурною, погідною, щирою, усміхненою радує його. Проте все це доведено і цілком безперечне. Але звідки береться така журба чи радість: від враження хворого, який бачить поводження лікаря, чи від світлих або каламутних, веселих чи меланхолійних токів, які передаються від особи лікаря до особи хворого, як це вчать філософи школи Платона і Аверроеса.

А оскільки викликати мене до всіх хворих, доглядати мені всіх хворих неможливо, то які чорні думки можна було б у людей зболених і стражденних прогнати, якої б утіхи зазнали б вони у мою відсутність, не ображаючи при цьому ні Бога, ні короля, ні іншого кого, якби ці веселі книги читали?

Тепер, коли на ваш суд і наказ ці обмовники і наклепники схоплені і полонені старими кватирами місяця, я прощаю їх. А проте нам не до сміху, коли ми бачимо цих старих сноходів-місячників, чи то прокажених, чи то содомлян, а то й заразом і прокажених і содомлян, як вони гасають полями, трощать лавки, скрегочуть зубами, розбивають шибки, б'ють брук, вішаються, топляться, кидаються і віються, не озираючись, до всіх чортів, скоряючись силі, потузі і моці місячних кватир, які в їхніх довбешках панують: першій (новаку), другій (підповні), третій (гнилій або гнилуші) і четвертій (темній). Стосовно ж їхньої зловорожости й самозванства, я вчиню так, як учинив Тимон Мізантроп невдячним атенцям.

Тимон, обурений невдячністю атенського народу щодо себе, явився одного дня на міську агору, вимагаючи прийняти його у справі, пов'язаній з громадським майном. У відповідь запала мовчанка, всі чекали, що він скаже щось дуже важливе, бо вже багато років він не приходив на раду, цурався всякого спілкування і жив відлюдьком. Він заявив їм так: "По той бік мого потаємного саду, під муром, росте велика, гарна і рясна смоковниця, до якої ви, панове атенці, коли вас, чоловіків, жінок, молодиків і правичок, охоплює розпач, занадилася приходити, щоб на відлюдді вішатися і вдавлюватися. Отож попереджаю вас: для впорядкування свого дому я поклав собі за тиждень зрубати цю смоковницю; ось чому, якщо комусь із вас у всьому місті захочеться вішатися, то хай він поквапиться: потому як цей призначений рішенець мине, вам більше не трапиться ні місця такого затишного, ні дерева такого зручного". І ось за його прикладом я закликаю цих диявольських клепачів, щоб вони всі вішалися в останню кватиру нинішнього місяця: я їх забезпечу саванами. Призначаю їм і місце для вішання: між півднем і Фаверолем. На молодику вони вже такого гарного прийняття не дістануть, і доведеться їм купувати самим на свої гроші вірьовку і вибирати дерево для вішання, як вибирала його куртизанка Леонтія, оклепана таким ученим і красномовним Теофрастом.

Книга п'ята і остання геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля

Фрагмент прологу

Великі недурні випити, і ви, преславні ходячі пранці! Поки ви вільні і вас важливіші справи не покликали, хочу вас запитати, чому в наші дні з'явилося таке прислів'я: світ перестав бути дурним — fat?

Fat — слово ланґеґотське, означає: без соли, прісний, ніякий, а в переносному значенні: дурний, безверхий, нетямущий, безглуздий. Ви, певне, мені відповісте (та й логіка з цього така випливає), що досі світ був дурний, а тепер він розуму набрався? Так, а за яких околичностей і чи багато околичностей, через які він був дурний? Чому був він дурний? Чому набрався розуму? В чому саме бачите ви його колишню глупоту? В чому саме бачите нинішню його мудрість? Хто причиною тому, що він був дурний? Кому завдячує він тим, що набрався розуму? Кого більше — тих, що любили його за глупоту, чи тих, що люблять його за розум? Довго він зоставався дурним? Довго йому бути розумним? Чому саме тепер, а не пізніше, покладено край його минулій глупоті? Чому саме тепер, а не раніше, почалася нинішня його мудрість? Чим загрожує його колишня глупота? Яким добром обернеться теперішня його мудрість? Що станеться з його давньою зжитою глупотою? Що станеться з його теперішньою відродженою мудрістю?

Відповідайте, будьте ласкаві! Я нічим ваші превелебности не заклинатиму, з побоювання потурбувати ваших домочадців. Не бентежтесь, осоромте гера Тейфеля[465], ворога Раю, ворога істини. Сміливіше, діти мої! Якщо ви з наших, то замість клястися линіть у горло разів десь п'ять, а потім на моє прохання відгукніться, якщо ж ви поклоняєтесь комусь іншому, то — геть, Сатано! Великим урлюберлю[466] свідчусь, як ви не підсобите мені це завдання розв'язати, то я пошкодую, та вже й зараз починаю шкодувати, що запропонував його вам. А проте вив'язатися з цього завдання самотужки — для мене морока не менша, ніж тримати за вуха вовчисько.

Ну то як же? А, розумію: відповісти мені ви не зважитесь. Бородою свідчусь — я теж. Я тільки наведу вам, що в натхненні сказав такий собі шанований доктор, автор книги Прелатська козиця. Що ж він, стерво, мовить? Послухайте, ослячі живчики, послухайте!

Той ювілейний рік, коли голиться

Захочуть всі, на одиницю тридцять

Він перевищить. О, ця неповага!

Дурним здавався світ. Але відвага

Йому поможе вставити ума.

Так квітка приморожена сама

У дні весни зуміє розповиться.

Чули, докумекали? Доктор давезний, слова його лаконічні, вислови скотинські й темні.