Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Сторінка 27

Кухарі заходилися варити обід. Коли всі помились і перевдяг-лися, брат Жан ударив у дзвін, слуги розсіавкли й понакривали столи. Всі сіли обідати.

По недовгім часі Пантагрюель побачив, що недалечко від них пробігло кілька звіряток, схожих чи то на білок, чи то на куниць, чи то на горностаїв. Звірятка підскочили до дерева, під яким мандрівники поставили посуд, і спритно видерлись на нього.

— Що це за звірятка?— спитав Пантагрюель.

— Це Ковбаси ,— відповів Ксеноман.— Коли я сьогодні розповідав вам про Безскоромця, то згадував про них. Між Ковбасами та Безскоромцем із давнього давна точиться запекла боротьба. Тож я певен: почувши стрілянину, Ковбаси подумали, що на острів суне Безскоромець із військом — він-бо вже не раз ходив на них війною. Щоправда, Ковбаси завжди його перемагали.

— Друже, а чи не можна якось їх помирити? — спитав Пантагрюель.— Я не хочу, щоб дійшлося до кривавої січі, і ладен зробити все, що в моїх силах, аби запобігти їй.

— На жаль, це неможливо,— зітхнувши, сказав Ксеноман.— Роки чотири тому я, подорожуючи, завернув на цей острів і хотів був помирити Ковбас із Безскоромцем. Я вмовляв їх бути друзями чи принаймні добрими сусідами. Та де там! Безскоромець не схотів записати в мирну угоду Кров'янок та Гірських Ковбасок — давніх друзів і спільників цих Ковбас. Крім того, Ковбаси вимагали, щоб їм оддаж фортецю Ковбик і замок Лівер, вигнавши звідти Безскоромце-вих підданців. Безскоромець, ясна річ, і слухати про це не схотів. Так вони й не підписали угоди. Проте після цього Ковбаси і Безскоромець трохи пом'якшали, ворогували вже не так запекло. Але сталося так, що Кисільський собор засудив і затаврував Ковбас, а Безскоромцеві пригрозив, що відлучить його, коли той осквернить сеое хоч якоюсь угодою з Ковбасами. Отож відтоді Безскоромець і Ковбаси люто зненавиділи одне одного. І нічим уже тому не зарадиш... Легше помирити котів і щурів, собак і зайців, аніж їх!

Тут розмову Пантагрюеля та Ксеномана перебив брат Жан. Він сказав, що легіон молодих і струнких Ковбас іде з гавані в напрямку фортеці та замку.

— Ковбаси, безперечно, прийняли нас за Безско-ромцеве військо, дарма що ми на підданців його анітрохи не схожі,— додав брат Жан.— Буде баталія, сутаною своєю присягаюся! Треба готуватися до битви. Годі відпочивати!

Пантагрюель устав із-за столу й пішов оглядати місцину. Повернувшись, він сказав, що бачив по ліву руч засідку — загін тлустих Ковбас,— а по праву руч — лави Ковбас-велетів, які спускаються з горба. З ними йдуть музики і грають на дудках, волинках та ріжках, сурмлять у сурми і б'ють у барабани. Вони несуть сімдесят вісім бойових знамен. Ті Ковбаси, що попереду, обвішані зброєю і несуть горстрющі списи. З флангів їх прикривають Кров'янки та Телячі ковбаски, всі як одна показні, дужі, войовничі та люті. В цьому війську не менш як сорок тисяч душ.

Пантагрюель зібрав друзів на раду. Він сказав, що вважає становище небезпечним, і навів кілька прикладів з давньої історії та з історії їхньої рідної Франції.

Вони вирішили: підготуватися до битви з Ковбасами.

Пантагрюель доручив Гімнастові та Карпаліму піти на корабель з вазою на кормі й покликати на берег усіх вояків, якими командував воєвода Ковбасоріз. Потім покликати вояків з корабля, де на кормі стояла корзина для винограду. Ними командував Кров'ян-коруб.

— Хай краще я піду на ці кораблі! — зненацька вихопився Панург.— Гімнаст вам, либонь, тут знадобиться.

— Присягаюсь сутаною — на тобі вже, мабуть, і шкура зі страху отерпла! — вигукнув брат Жан.— Це ж ти хочеш дременути з бойовища! Ну, то і йди собі під три вирви! Однаково користі від тебе катма! Тільки й умієш, що бекати, скиглити, ревти та лементувати. Нашим воякам це снйги не додасть.

— Ні, ні, я повернуся! — відповів Панург.— Тільки скажіть тим паскудним Ковбасам, щоб вони не лізли на кораблі. А я, поки ви будете битися, молитимусь, просячи в господа вам перемоги.

— Ушивайся мерщій! — обізвався Епістемон. — Я певен: ми виграємо битву. З такими воєводами, як Ковбасоріз і Кров'янкоруб, нам немає чого бойтися. Хто-хто, а вже вони завдадуть Ковбасам гарту!

РОЗДІЛ XXVII

Про те, як брат Жан пристав до кухарів, щоб гуртом громити Ковбас

Побачивши грізне Ковбасяче військо, брат Жан мовив до Пантагрюеля:

— Бачу я, велика буде січа! Та ми неодмінно переможемо. На нас чекає слава й шана. Проте вам би я радив повернутися на корабель і звідти спостерігати за битвою. Я зі своїми людьми впораюсь і без вас.

— З якими людьми? — здивовано спитав Пантагрюель.

— Нагадаю вам одну давню бувальщину. Коли цар Навуходоносор обложив Єрусалим, він наставив воєначальником свого старшого кухаря Навузарда-на 125.

— О, це цікаво! Розказуйте далі!

— Що там розказувати Це я до того, що гадаю: не кому іншому як кухарям належить розправитися з Ковбасами! Вони впораються з ними краще, ніж усі кіннотники, страдисти 126 й піхотинці світу. А кухарями буду верховодити я. Покладіться на мене.

— Гаразд, брате Жан! Вірю в вашу відвагу та спритність.

Брат Жан тої ж миті побіг до кухарів.

Кухарів на Пантагрюелевих кораблях було понад двісті чоловік, поміж них і такі знамениті, як Архіже-рун, Подавай, Підливай, Смаженю, Вареню, Сало-жер, Саловар, Присолиньє, Доїде, Досмокче, Догризе, Жувай, Наминай, Глитай, М'ясоруб та інші. Був і Робер — той самий, що винайшов підливу "Робер", смачнющу й поживну. Нею присмачують печеню із свинини, смажених качок та кролів, солону тріску, яйця, зварені нам'яко, і ще багато інших страв.

Шанобливо вклонившися кухарям, брат Жан сказав:

— Друзі, станьмо разом до бою з лютими Ковбасами! Я певен — ви покажете чудеса хоробрості, ви звершите подвиг, про який у світі ще й не чувано! І після цього купатиметесь у славі! Друзі, я поведу вас! Уперед! Вип'ємо за це!

Кухарі, браві та дужі хлопці — на гербах у них красувалися шпигувальні голки зеленого кольору у срібну смужку,— дружно відповіли:

— Ми готові змагатися з Ковбасами! Ми їх переможемо! Залюбки станемо під вашу оруду! Будемо битися не на життя, а на смерть!

— На життя — ласкаво прошу, а на смерть хай Ковбаси б'ються! — відповів брат Жан.— Кухарі, шикуйсь! Наш бойовий клич — "Навузардан*!

Не гаючи часу, брат Жан скликав будівничих і загадав їм спорудити з дерев'яних колод свиню — таку завбільшки, щоб у неї влізло двісті чоловік.

Коли її змайстрували — на взірець ларіольської свині, з допомогою якої англійці за царювання юного французького короля Карла Шостого захопили Бер-жерак 127,— на спину їй поставили важкі гармати; які стріляли кам'яними ядрами та товстими сталевими списами.

Кухарі залізли в черево свині, як троянці — в черево коня. Брат Жан заліз останній і замкнув за собою дверцята.

Після цього свиню викотили на узлісся.

Тим часом лави Ковбас, ощирені гострими списами та дротиками, підходили ближче й ближче.

Пантагрюель вислав до них Гімнаста. Гімнаст спитав, чого це Ковбаси розгнівались на своїх давніх друзів, які не заподіяли їм ні зла, ні кривди.

— Ми всі — вапгі однодумці! — мовив під кінець Гімнаст.— Ми вашу руку тягнемо; ми — проти Без-скоромця; ми — спільники найближчої вашої приятельки — Масниці.

Тут якась товстелезна Ковбаса підскочила до Гімнаста й хотіла схопити його за горло.

— Он ти як! — обурено вигукнув Гімнаст.— Ні, ти попадеш у моє горло тільки після того, як я покраю тебе на шматочки!

Він витяг із піхов меча, махнув ним і розрубав Ковбасу навпіл.

Лишенько, яка ж вона була жирнюща! На череві у неї наросло сала в чотири пальці завтовшки.

Ковбаси кинулись до Гімнаста й повалили його на землю.

Побачивши це, Пантагрюель, Ковбасоріз та Кро-в'янкоруб побігли на виручку відважному конюшому.

Пантагрюель лупцював Ковбас палицею, Ковбасоріз різав їх величезною ножакою, Кров'янкоруб рубав мечем.

Брат Жан, 'сидячи в череві свині, споглядав бойовище.

Аж тут із засідки вихопився легіон Телячих ковбасок. Вимахуючи списами й мечами, вони кинулись до Пантагрюеля, Ковбасоріза та Кров'янкоруба.

Брат Жан одімкнув дверцята і вискочив із свині, а слідом за ним — усе його славне кухарське військо, хто з рожном, хто із жаровнею, хто із сковородою, хто з кочергою, хто з дечком, хто з чавунним казанком, хто з олив'яною каструлею, хто з мідною ступкою.

На знак брата Жана кухарі закричали:

— НавузарданІ Навузардан! Навузардан!

І, як круки, як шуліки, налетіли на Ковбас.

Ковбаси, уздрівши могутню підмогу, полякалися так, наче побачили Люцифера, й дременули хто куди.

Брат Жан погнався за ними й на ходу гамселив кого влучить.

Кухарі, певна річ, теж посиденьок не справляли. Вони пустили в хід свою зброю — кухарське начиння,— тільки дзвін та брязкіт кругом розлігся! Чухрали, катали, періщили, репіжили Ковбас...

Незабаром усе узлісся було всіяне мертвими й пораненими Ковбасами.

Я певен, що в січі цій полягло б усе Ковбасяче поріддя — та милосердна доля зглянулась над ним.

Хочете — вірте, хочете — не вірте, але те, що я вам повідаю,— щира правда. Все я бачив на власні очі, чув на власні вуха.

У небі звідкіля не взявся велетенський кабаняка з довгими й широкими, мов у вітряка, крилами. Він летів із північного боку. Щетина в нього була яро-чер-вона, наче пір'я у птаха фламінго, очі — вогненно-червоні, наче карбункули, вуха — зелені, наче смарагди, зуби — жовті, наче топази, хвіст — чорний, мов Лукуллів мармур, а ноги — прозорі, наче діаманти, й лапчасті, як у гуски або в королеви Гусячої Лапки 128. На шиї в кабаняки висіло золоте намисто; на ньому було щось написано по-грецыси. Я розібрав фразу: "Кабан, що повчає Мінерну" 129.

Коли з'явився цей химерний кабаняка, вдарив грім — такий гучний, що всі ми, оглушені, присіли й затулили вуха.

Ковбаси, вгледівши кабаняку, відразу кинули зброю, впали навколішки й простягли до нього руки.

А брат Жан і кухарі знай лупцювали Ковбас та насаджували їх на рожна.

Пантагрюель звелів припинити бій.

Кабаняка, двічі пролетівши над узліссям, скинув двадцять сім бочок гірчиці, шугнув угору й зник у високості, без упину гукаючи:

— Масниця! Масниця! Масниця!

РОЗДІЛ XXVIII

Про те, як Пантагрюель познайомився з королевою Ковбас

Обидва війська — і Ковбасяче, і Пантагрюелеве — стояли мовчки. Потім Пантагрюель попросив дозволу поговорити з королевою Ковбас — вона сиді'ла* неподалік у кареті.

Королева вийшла з карети, ґречно привіталася до Пантагрюеля й спитала, про що він хоче з нею говорити.

Пантагрюель відповів, що він дивується й сумує через те, що Ковбаси отак із доброго дива на них напали.

— Слово честі, ми їх не ображали, не кривдили!— мовив він.— Слова лихого не сказали, пальцем не зачепили.

— Прошу нас вибачити!— тяжко зітхнувши, мовила королева.— Сталося прикре непорозуміння.