Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Сторінка 3

- Франсуа Рабле -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

День був погідний і сонячний, отож Грангузьє звелів, щоб Гаргантюа взули в жовті сап'янці.

Наші мандрівники анітрохи не нудилися і до самого Орлеана знай під'їдали та попивали. Потім вони в'їхали в ліс — густий і дрімучий, тридцять п'ять миль завдовжки й десь із сімнадцять завширшки. В лісі хмарами літали та гули мухи, сліпні й ґедзі. Кусючі нахаби накинулись на бідолашних коней та мулів і обліпили кожного з голови до хвоста.

Та недовго вони розкошували. Коняка Гаргантюа в зовсім несподіваний спосіб розправилась із зухвальцями. Вона замахала своїм страхітливим хвостом і враз змела всіх ґедзів, а разом з ними й ліс. Косила хвостом дерева, як косар траву.

Незабаром ні від ґедзів, ні від лісу не лишилося й сліду — одне тільки голе рівнісіньке поле.

Гаргантюа був дуже цим утішений і сказав своїм друзям:

— Ну, тепер тут усякій погані тубо-с! 17 Відтоді цей ліс і називається Боським.

Через кілька днів мандрівники щасливо прибули до столиці. Якийсь час Гаргантюа відпочивав, їв, пив і всіх розпитував, чи багато тут учених і чи дуже вони мудрі.

РОЗДІЛ IV

Про те, як Гаргантюа відплатив городянам за зустріч і як він познімав великі дзвони з собору Богоматері

Відпочивши й ще раз підкріпившись, Гаргантюа подався оглянути місто. Всі, кого він тільки зустрічав, витріщали очі — що це, мовляв, за проява заморська? — і йшли за ним слідом. До слова мовити, в столиці тоді жило без ліку бевзів, ледарів та гультяїв. Забачивши якогось вуличного торговця чи штукаря, вони збігалися з усіх усюд, дивилися, тицяли пальцями й реготали.

Юрба наступала Гаргантюа на п'яти, і це йому кінець кінцем набридло. Він побіг куди дивилися очі й, уздрівши собор Богоматері, всівся на його вежі. Зручно там умостившися й дивлячись на людей, що роїлися внизу, на майдані, Гаргантюа голосно мовив:

— Ці пройдисвіти, певен я, сподіваються, що я заплачу їм за в'їзд в місто і за зустріч. Що ж — хай так і буде! На парі йду — заплачу якнайщедріше! Честю своєю присягаюся!

Гаргантюа набрав повні легені повітря і щосили дмухнув униз.

В місті враз знялася страшенна буря. Вітром знесло і змело двісті шістдесят тисяч чотириста душ, не рахуючи жінок та дітей.

Ті, хто лишився живий, накивали п'ятами. Ледве зводячи дух, добігли вони до університету. Там зупинилися й почали лаяти-клясти Гаргантюа на всі заставки:

— Оце так дмухнув, триклятущий! Стонадцять чортів тобі в печінку! Бодай би ти надувся так, щоб луснув!! Отаке парі вигадати!

Отоді й охрестили місто Парижем 18, а доти, як твердить Страбон 19, воно називалося Лютецією 20. А що всі, хто був присутній, коли місту давали нове наймення, не забули спом'янути всіх святих тутешньої парафії,— бо парижани, народ строкатий і різномастий, з натури своєї не тільки запеклі законники, а й вишукані дотепники,— то Іоанніус де Барранко твердить: слово "парижани" походить від грецького "паррезіа-ни", себто "язикаті".

Покаравши надто цікавих городян, Гаргантюа звернув очі на великі дзвони, що висіли на вежах собору, роздивився їх гарненько, а тоді вельми гучно і зграйно задзвонив. І тут йому спало на думку, що ці дзвони слід би повісити на шию його коняці замість бубонців — він намірився відпровадити її до батька з гостинцями: оселедцями та сиром.

Скорий на діло, Гаргантюа познімав дзвони та й відніс їх до заїзду, в якому оселився.

В місті, коли про це довідались, зчинився несусвітний шарварок. Адже ви знаєте, які живуть там баламути. Недарма всі чужоземці дивуються з терплячості, а точніше — з глупства французьких королів, які не карають їх немилосердною карою. Якби-то я знав, де кубло цих єретиків та змовників, то викрив би їх і прокляв страшним прокляттям! Городяни величезною юрбою гунули до університету 21, де сидів за тих часів оракул Левенцін (тепер його вже там немає). Розповівши, якого лиха заподіяв Гаргантюа місту, городяни благали в оракула поради й допомоги.

Левенцін прорік: треба вирядити до Гаргантюа найстарішого та найдостойнішого богослова, хай той розтлумачить прибульцеві, як кепсько буде містові без дзвонів на соборі Богоматері. І хоч деякі універсіали казали, що таке доручення подобає виконати скорше риторові23, ніж богослову,— цією високою честю було вшановано високоповажаного магістра Іоанотуса де Брагмардо.

Іоанотус, нап'явши на голову свою магістерську шапочку, зачесавшися на манір Юлія Цезаря , добряче призволившись до пирогів з варенням та святої водиці з погреба, подався до Гаргантюа. Перед нього крокували троє червонопиких приставів, які коли вже причепляться, то від них не відчепишся, і п'ятеро магістрів — жалюгідних на вигляд, брудних, замурза-них, задрипаних.

Біля воріт заїзду саме стояв Понократ. Глянувши на прибульців, він дивом здивувався, та потім подумав, що це штукарі.

— Ви на людський посміх так повбиралися? — спитав він.

Іоанотус Брагмардо відповів, що вони завжди так убираються, що вони — статечні універсіали-магістри і прийшли до Гаргантюа: за дорученням городян проситимуть його повернути на вежі собору Богоматері великі дзвони. А він, магістр Іоанотус, виголосить з цього приводу натхненну орацію.

Понократ побіг до Гаргантюа й оповістив про нежданих гостей.

Гаргантюа гукнув свого наставника Філотомія 25, свого дворецького — юного пажа Евдемона, свого конюшого Гімнаста й Понократа і почав з ними радити раду. Всі зійшлися на тому, що дзвони слід віддати. Та найперш треба почастувати гостей добрим вином. А щоб старий Іоанотус не запишався з того, ніби дзвони повернуто завдяки невсипущим його турботам і обіцяній промові, вирішили так: поки магістр частуватиметься, послати по префекта, ректора та вікарія й віддати їм дзвони раніше, ніж магістр попросить про це Гаргантюа. А тоді вже хай учений муж виголошує свою орацію.

Як урадили, так і зробили. Іоанотуса щедро почастували, а потім запросили до великої зали. І він почав:

— Кха, кха, кха! Кхе, кхе, кхе! Доброго вам дня, вельмишановані панове! Як було б чудово, коли б ви нам оддали наші дзвони — вони до зарізу нам потрібні! Нам давали за них великі гроші, бо якість їхньої субстанції прегарна й превисока! Вони мають здатність захищати від бур. дощів і граду наші виноградники — себто не наші, а всі довколишні виноградники. Якщо ж у нас не стане наших вин, то ми забудемо не тільки все, що знаємо, а й глузду рішимося.

Уклінно прошу — віддайте наші дзвони!

Ваша вельможносте! Якщо наші дзвони потрібні вашій кобилі, то уявіть собі, як вони потрібні нашому факультетові й усьому місту! Ці дзвони — скарб нашого міста!

Благаю — віддайте дзвони!

Якщо ви зглянетесь на моє благання, то я матиму від того неабияку вигоду. Місто подарує мені десять ліктів ковбас і пару штанів, в яких буде так тепло моїм ногам! А їй-богу, вельможні панове, штани — це дуже гарна штука! І мудрий муж ними не погребує! Кха, кха! Кхе, кхе! Не всякий має штани, це я по собі добре знаю! Зважте, панове, що я вісімнадцять днів готував цю чудову орацію! Тож прошу — хай буде кесарю кесареве, а богові богове!

Честю присягаюся, вельмиповажані добродії, якщо ви хочете повечеряти зі мною, ми побенкетуємо, ми славно побенкетуємо! Я заколов свиню і наготував кухву вина!

Віддайте-бо дзвони! А я вам подарую від імені нашого факультету прегарний збірник церковних проповідей! Хочете дістати відпущення своїх гріхів? Дістанете, небом присягаюся, до того ж задарма. Кха, кха! Кхе, кхе! Ось я вам зараз доведу, навіщо нам наші великі дзвони 1 Коли його високість дзвін, який на дзвіниці дзвонарює, дзвінкасто видзвонює, інші дзвонила, його чуючи, відзвонюють найдзвінчистим дзві-нацтвом!

Чудово сказано, авжеж? Хе-хе, колись я красно вмів говорити, а тепер можу тільки нісенітниці верзти! І нічого мені більше не треба, опріч глека вина та теплої постелі! Спину ближче до вогню, черево — до столу! Та щоб миска була повна! Ваша вельможносте, віддайте-бо дзвони! Адже місто без дзвонів — однаково, що сліпець без костура, осел без пахов, корова без бубонця! Поки ви їх не віддасте, ми будемо благати вас, як сліпець, що загубив свій костур, як осел, що з нього зняли пахви, як корова, що в неї забрали бубонець!

Один собі латиніст — він мешкав отут недалечко, біля лікарні,— процитувавши мирського поета Бевзену-са — вибачте, Понтануса!26 — сказав: ото було б добре, якби дзвони робили з пір'я, а калатала — з лисячих хвостів! Бо в нього, бачте, голова паморочиться від дзвону, коли він плете свої вірші. За це його оголосили єретиком — адже в нас єретиків печуть як млинці!

Я скінчив, високоповажане панство! Жду оплесків!

На останньому слові велемудрого й велемовного магістра Іоанотуса Понократ та Евдемон зайшлися таким реготом, аж луна навкруги пішла. Іоанотус, дивлячись на них, і собі гучно зареготав.

Коли вони висміялись, Гаргантюа спитав у друзів, що йому робити із дзвонами.

Понократ сказав, що слід іще раз добряче почастувати вітію Іоанотуса за те, що він так гарно їх розважив, а потім подарувати йому десять ліктів ковбас, пару штанів, триста здорових поліняк, двадцять п'ять кухв вина, постіль із трьома пуховиками з гусячого пера та велику й глибоку миску — тобто все, що на схилі літ йому потрібно і про що він сам сказав у своїй орації.

Все це й було піднесено магістрові Іоанотусу, тільки замість штанів Гаргантюа звелів видати йому сім ліктів чорного сукна та три лікті білого краму на підкладку. Адже хто може знати, які саме штани потрібні магістрові і які йому припадуть до вподоби!

Дрова Іоанотусові понесли носії; ковбаси та миску потягли магістри наук; сукно довелося тягти самому шанованому богословові.

Однак справа на цьому не скінчилася. Старий шкарбан, дарма що Гаргантюа так щедро його обдарував, став правити з міста штани та ковбаси. Йому відповіли: він уже дістав те, що йому належало, тож більше хай ні на що не сподівається.

— Те, що мені належало? — загорлав магістр Іоанотус.— Овва! Негідники, лобурі, пройдисвіти! Де справедливість? Та я вас усіх як облуплених знаю! Адже я чинив усякі капості та мерзенні діла разом із вами! Начувайтеся — донесу на вас королю, і він, бодай би я добра не діждав, звелить усіх вас спалити живцем як злодіїв, крутіїв та єретиків, що їх відцурався сам бог і знехтувала доброчесність!

Власті, щиро обурившись, стали позивати Іоаноту-са, та він домігся того, що суд відклали.

Тяжба тривала нескінченно довго, а як по правді, триває ще й досі.