Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Сторінка 9

Почепивши на пояс булатного меча, чернець сів на прудконогого неаполітанського коня й сказав, що він готовий виступати.

У путь вирушили Гаргантюа, Гімнаст, Евдемон, брат Жан і з ними двадцять п'ять найхоробріших та найвірніших слуг Грангузье, всі в шоломах та в кольчугах, усі верхи на добрих конях, усі озброєні міцними списами. На кожному коні сиділо по двоє вершників: слуга, що правив конем, і стрілець.

РОЗДІЛ XIV

Про те, як брат Жан надихав своїх товаришів і як він завис на дереві

Отак сміливі оборонці вирушили в бойовий похід. По дорозі вони обговорювали, як будуть воювати: коли наступатимуть, коли приймуть бій, коли — якщо буде треба — відступатимуть. Перед у розмові вів брат Жан. Він і на мить не стуляв рота.

— Зі мною вам нічого боятися! — просторікував він.— Я поведу вас несхибним шляхом. З нами бог і святий Бенедикт І Коли б я був такий само дужий, як хоробрий, то всіх ворогів-супостатів — бодай би їх по-корчило! — обскуб, мов тих качок! Я не боюся нічого, хіба що гарматного вогню. Щоправда, один паламар із нашого монастиря дав мені молитву — вона-бо охороняє людей од усякої вогнепальної зброї — та нащо мені та молитва, коли я в неї й на дещицю не вірю? А вірю я в свою поперечку. Зброя — всім зброям зброя! І нападати є з чим, і захищатись є чим! Дивіться мені — якщо хтось із вас накиває п'ятами, то я, їй же богу, наставлю його замість себе ченцем і вберу в свою сутану! Хіба ви не знаєте, що сутана допомагає страхополохам? Ви чули про хорта пана де Мерлі? Якось на ловах він злякався й підібгав хвоста. То пан де Мерлі накинув на нього чернечу сутану. Відтоді хорт не проґавив жодного лиса, жодного зайця!.. Ну, вперед, мої друзі, хутчій уперед! Поганяйте коней! Відважному — короткий меч! Більше одного разу не помреш І

Отак патякаючи, брат Жан їхав собі на своєму коні й не дивився ні праворуч, ні ліворуч, ні вниз, ні вгору. А даремно! Коли він проїжджав під старим крислатим горіхом, забороло його шолома зачепилося за зламану гілку. Чернець, цього не завваживши, підострожив коня. Норовистий огир, стрибнув уперед. Брат Жан випустив повід і схопився за гілку, а кінь у цю саму мить із-під нього вирвався. Брат Жан завис на гілці.

Евдемон перший це помітив і мовив до Гаргантюа:

— Ви тільки гляньте на цього завислого Авессалома! 43

Гаргантюа повернув коня, під'їхав до горіха, якусь хвилину дивився на ченця, а потім сказав:

— Ні, Евдемоне, брат Жан висить не так, як Авессалом. Той зачепився чуприною, а в ченця голова поголена. Його тримають вуха.

— Допоможіть мені, зніміть мене! — втративши терпець, заволав брат Жан.— Чого ви баритесь? Довго ще отак мені висіти? Ах ви ж невірні!

— Та вгомонися, братчику! — сказав Гімнаст.— Не теліпай ногами, не шарпайся. Зараз я тебе зніму. Дуже гарний з тебе ченчик! Дуже ти мені до серця прийшовся!

І Гімнаст заспівав:

Як у келії чернець — Він не вартий двох яєць, А як вирушив в дорогу — Вартий десяти, їй-богу!

— Бачив я на своєму віку чи не півсотні вішальників, проте жоден не теліпався на дереві так зграбно, як ти! Якби я був такий зграбний, то залюбки провисів би на дереві все своє життя!

— Та годі вже баляси точити! — відчайдушно крикнув брат Жан.— Поможи мені заради господа нашого милосердного, як не хочеш помогти заради когось іншого! Ну, начувайся, підступнику! Сутаною своєю присягаюсь — ти про це пошкодуєш! Рятуйте, люди добрі!

Гімнаст зліз із коня, видерся на горіх, однією рукою взяв брата Жана під пахви, а другою відчепив забороло від гілки.

Брат Жан гепнувся на землю, мов стиглий плід, а слідом за ним легко зіскочив Гімнаст.

Звівшись на ноги, брат Жан став квапливо роздягатися. Скинув із себе панцир, жбурнув у кущі шолом. Лишившись у самій сутані, взяв поперечку від хреста і сів на коня, якого встиг перейняти Евдемон.

Гаргантюа, його друзі, слуги та стрільці теж посідали на коней і, добродушно посміюючись з брата Жана, рушили далі.

РОЗДІЛ XV

Про те, як Гаргантюа розбив Пікрохолів загін

Повернувшись до фортеці Ла-Рош-Клермо, Пікро-холеві вояки розповіли королю, що на них напали чорти. Пікрохоль, почувши це, розлютився до краю. Він звелів скликати раду; рада засідала всю ніч. Бешке-тон і Хвальконю, першими взявши слово, заявили, що Пікрохоль — найхоробріший і наймогутніший з усіх королів, тож йому до снаги розбити не одного, а всіх чортів пекла, якщо тільки ті зважаться напасти,— і своїми лестощами геть забили Пікрохолеві баки.

Коли король оговтався, він наказав послати на ви-відки загін легкої кінноти — тисячу шістот вершників на чолі з графом Дременю. Кожного з них покропили святою водою і кожного перев'язали єпітрахиллю: якщо вони й справді зіткнуться з бісівським поріддям, то те, уздрівши єпітрахилі й почувши дух святої води, помчить світ за очі...

Пікрохолів загін вирушив у путь.

По дорозі вершники розпитували всіх, кого здибували, про те, чи велике у Грангузьє військо, де воно стоїть,— та ніхто нічого їм не сказав.

Вершники ні з чим повернули назад. Неподалік од Кудре вони побачили при дорозі вбогу пастушу халупу, а в ній — п'ятьох прочан.

Вони зв'язали прочанам руки та ноги і, не звертаючи уваги на їхні молитви, благання й зойки, забрали їх із собою, подумавши, що прочани — шпигуни.

Коли загін спускався до Сейї, його запримітив Гаргантюа.

— Он ворожий загін,— мовив він до друзів.— Удесятеро більший за наш. Як гадаєте — починати бій?

— А чом би й ні? — вигукнув брат Жан.— Миру не ждуть — мир виборюють! Хоч небагато нас, та всі хлопці рішучі, сміливі й спритні! Вперед! Удармо, чорти, вдармо!

Почувши крики ченця, Пікрохолеві вояки подумали, що справді-таки наразилися на чортів, і кинулись тікати. Тільки Дременю не зрушив з місця. Він почекав, поки до нього під'їде брат Жан, а тоді, взявши списа напереваги, вдарив ченця у груди. Проте залізне вістря не пробило сутани брата Жана — така вона була брудна та зашкарубла. Це все одно, що вдарити по ковадлу тоненькою свічкою...

Брат Жан підняв свою поперечку від хреста і так уперіщив Дременю по шиї, що той упав з коня безтямний.

Чернець нахилився над ним і побачив, що Дременю перев'язаний єпітрахиллю.

— Та він усього-на-всього священик! — сказав брат Жан Гаргантюа.— А священик — це лиш малесенький шматочок ченця. От я чернець повний, чернець справжній, чернець від голови до ніг, і я всіх їх вигублю, мов тих мух!

Він помчав навздогін за Пікрохолевими вершниками і став усіх — і тих, що були по праву руч, і тих, що по ліву,— молотити, як снопи.

Гімнаст спитав у Гаргантюа, чи слід їм разом із братом Жаном переслідувати ворогів.

— Ні,— відказав Гаргантюа,— ніколи не треба доводити ворога до краю. Це один із приписів справжньої воєнної науки. Якщо ворог виснажений і розбитий, то відчай додає йому сили. Позбавити втомлених і розгублених людей й останньої надії на порятунок — це однаково, що надати їм найпевніший спосіб порятунку. Скільки звитяг вирвали переможені із рук переможців тільки тому, що переможці, всупереч здоровому глуздові, нищили геть усіх переможених, не вельми клопочучись тим, що треба пощадити бодай одного — вісника їхньої перемоги! Завжди лишайте ворогові всі шляхи та брами відкритими, завжди зводьте срібні мости — для того, щоб йому легше було відступати.

— Хай буде по-вашому,— мовив Гімнаст.— Однак ченчик наш уже переслідує Пікрохолевих вояків.

— Як на мене, нічого доброго з цього не буде,— зауважив Гаргантюа.— А проте, почекаймо трохи, подивімось, як обернеться діло. Здається мені, що вороги наші більше покладаються на щасливу нагоду, ніж ка здоровий глузд.

Тим часом брат Жан гнав і гнав Пікрохолевих вояків і нищив їх без пощади.

Раптом він помітив, що на п'ятьох конях сидять по двоє вершників: пікрохолів кіннотник і прочанин.

Брат Жан під'їхав до них і замахнувся своєю попе-речкою-кийком. Та один із бранців заволав:

— Ваша велебносте, пане настоятель, благаю — врятуйте мене І

Вороги озирнулися. Побачивши, що їх переслідує один-єдиний чернець, вони, осмілені, кинулись на нього й заходились лупцювати. Та брату Жанові не було боляче від ударів — така товста й задубіла була в нього шкіра.

Вороги схопили його, приставили до нього двох лучників, а самі, подумавши, що Гаргантюа втік у Нуарет, помчали туди, гадаючи, що візьмуть там його в полон.

Гаргантюа, почувши кінський тупіт та іржання, сказав:

— Друзі, Пікрохолеві вояки мчать слідом за нами. Нема ради — доведеться дати бій. То станьмо ж до січі — собі на славу, а ворогам на погибель!

Коли вороги повернули коней і помчали геть, брат Жан здогадався, що вони переслідуватимуть Гаргантюа. І взяв його живий жаль, що він нічим не може зарадити друзям.

Чернець кинув оком на лучників — своїх охоронців. Вони дивилися в бік улоговини, куди спускалися їхні товариші. їм кортіло приєднатися до загону...

<Видно, ці лучники в ратному ділі нічого не тямлять,— подумав брат Жан.— Стоять біля мене й руки згорнули. Навіть меча мого не забрали, навіть клятви не взяли, що не втечу>.

Він вихопив меча з піхов і так рубонув лучника, який стояв од нього по праву руч, що той упав мов підкошений і одразу ж сконав.

Брат Жан скочив на коня й посунув на другого лучника — хотів підім'яти його під коня.

— Пане настоятель, я здаюся, здаюся! — заволав лучник.— Благаю, пожалійте мене! Ваша превелебносте, я здаюся!

— А я тебе чортам здам,— мовив брат Жан і одним ударом меча відтяв лучникові голову.

На шляху тим часом точився запеклий бій, Гаргантюа та його друзі змагалися сміливо й завзято. Незабаром ворогів помітно поменшало.

— Наша бере! — вигукнув Гаргантюа.— Друзі, биймо, вигублюймо ворога! Не відступати!

Кінець кінцем пікрохольці, перестрашені й розгублені, кинулись навтіки. Вони бігли куди очі дивляться, і від жаху волосся ставало в них руба, підіймаючи шоломи.

Брат Жан, домчавши до бойовиська й побачивши, що Пікрохолеві кіннотники б'ються без складу та без ладу, зіскочив з коня й заходився відчайдушно вимахувати мечем. Всі його удари були дужі та влучні. Вороги один по одному падали мертві. А ті, хто вцілів, знетямлені розбіглися хто куди, кидаючи свої списи, мечі та шпаги.

Графа Хвальконю брат Жан узяв у полон. Тих вершників, що везли прочан, він поскидав із сідел, а коней їхніх віддав прочанам, звелівши їм стати неподалік од нього, на узліссі, поряд із полонеником.

Перемігши пікрохольців, Гаргантюа та його друзі повернули коней і поїхали додому, до замку Грангузьє.

Годі уявити радість і щастя Грангузьє, коли він побачив сина живим, здоровим та веселим.