Гаррi Поттер i фiлософський камiнь - Сторінка 10

- Джоан Роулінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі — вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:

— Як завжди, Геґріде?

— Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу — відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.

— О Господи! — вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. — Це… Невже це?!.

У "Дірявому Казані" раптом усе завмерло і стихло.

— Боже мій милий! — прошепотів старий бармен. — Гаррі Поттер… Яка честь!

Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.

— Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!

Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.

Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в "Дірявому Казані".

— Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.

— Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!

— Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!

— Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім'я Діґл, Дідалус Діґл.

— А я вас уже бачив! — вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. — Ви якось мені вклонилися в крамниці.

— Він пам'ятає! — закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. — Ви чули? Він пам'ятає мене!

Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.

Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.

— Професор Квірел! — відрекомендував його Геґрід. — Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.

— П-п-поттере, — затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, — немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.

—А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?

— 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, — пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. — Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? — він нервово реготнув. — Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. — (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)

Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:

— Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.

Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.

— Хіба я не казав тобі? — усміхнувся Геґрід до Гаррі. — Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.

— Завжди такий нервовий?

— О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, — і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?

Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:

— Три вгору, дві впоперек, — бурмотів він. — Ось, відступи-но, Гаррі. — І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.

Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить — і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.

— Ласкаво просимо на алею Діаґон, — сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.

Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.

Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: "Казани — Всіх Розмірів — Мідні, Латунні, Олов'яні, Срібні — Самомішалки — Розкладні".

— О, тобі теж потрібний казан, — мовив Геґрід, — але спершу треба взєти гроші.

Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: "Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…"

З темної крамнички під вивіскою "Совиний Торговельний Центр Айлопс — Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні" долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. "Диви! — почув Гаррі чиїсь слова, — "Німбус-2000" — нова й найшвидша". Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…

— "Ґрінґотс", — повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…

— Атож, ґоблін, — тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам'яними сходами.

Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.

Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:

Заходь, чужинцю, та — вважай: гріху жадоби не сприяй. Хто візьме незароблене, тому відплатять ґобліни. Бо як шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас, тоді, злочинцю, не забудь, що не лише скарби є тут.

— Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, — сказав Геґрід.

Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.

Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.

— Добрий ранок! — звернувся Геґрід до вільного ґобліна. — Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.

— Сер, а ключ від нього у вас є?

— Десь тут мав бути, — відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.

Ґоблін гидливо скривився.

Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів — величезних, немов роз-жарені вуглини.

— Осьдечки він, — гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.

Ґоблін пильно придивився.

— Начебто все гаразд.

— Я ще маю листа від професора Дамблдора, — поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. — Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.

Ґоблін уважно перечитав листа.

— Дуже добре, — сказав він, повертаючи його Геґрідові, — зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!

Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки-но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Ґрипхуком до дверей, що виходили з зали.

— Що це за Відомо-Що в сімсот тринадцятому сейфі? — поцікавився Гаррі.

— Не можу тобі сказати, — загадково мовив Геґрід. — То великий секрет. Це пов'язане з Гоґвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.

Ґрипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам'яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Ґрипхук свиснув — і знизу До них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього — Геґрід ледве вмостився — і поїхали.

Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати шлях: ліворуч — праворуч — праворуч — ліворуч — середнє відгалуження — праворуч — ліворуч, — але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував. Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно — візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.

— Я ніколи не знав, — гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, — яка різниця між сталагмітами і сталактитами?

— У слові "сталагміт" є літера "м", — відповів Геґрід. — І не питай більше нічого, бо мене нудит.

Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.

Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.

— Всьо твоє, — усміхнувся Геґрід.

Усе належало Гаррі — неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.

Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.

— Золоті монети си називают ґалеонами, — пояснював він. — В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику — двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. — Геґрід повернувся до Ґрипхука. — А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?

— Тільки одна швидкість, — відповів Ґрипхук.