Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 2

- Джоан Роулінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не встиг прем'єр-міністр запитати, чого це він забризкав йому дорогий килим, як Фадж почав верзти нісенітниці про в'язницю, назви якої прем'єр-міністр ніколи не чув, про якогось "Серверного" Блека, про Гоґвортс та хлопця, якого звали Гаррі Поттер. Прем'єр-міністр нічогісінько зі сказаного не второпав.

— ...я щойно з Азкабану, — важко дихав Фадж, виливаючи собі в кишеню воду з крисів котелка. — Знаєте, посеред Північного моря, важкий переліт... дементори лютують... — здригнувся він, — це вперше хтось від них утік. Отож я мусив до вас звернутися, пане прем'єре. Блек — відомий убивця маґлів, який, мабуть, планує приєднатися до Відомо-Кого... та ви ж навіть не знаєте, хто такий Відомо-Хто! — Якусь мить він безнадійно дивився на прем'єр-міністра, а тоді сказав: — Сідайте, сідайте, я вам розповім... випийте віскі...

Прем'єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті, не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки з бурштиновим напоєм, вручив одну прем'єр-міністрові й підсунув собі крісло.

Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне ім'я, тож нашкрябав його на аркуші пергаменту, який тицьнув прем'єр-міністрові у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем'єр-міністр підвівся теж.

— То ви гадаєте, що... — він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, — лорд Вол...

— Той-Кого-Не-Можна-Називати! — сердито поправив Фадж.

— Вибачте... то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?

— Так каже Дамблдор, — відповів Фадж, зав'язуючи смугасту мантію, — але ми його не виявили. На мою думку, він не несе загрози, аж доки не здобуде підтримки, тому треба остерігатися Блека. То ви оприлюдните це попередження? Чудово. Сподіваюся, нам більше не доведеться зустрічатися, пане прем'єре! На добраніч.

Але вони зустрілися. Не минуло й року, як стривожений Фадж з'явився з повітря в кабінеті, щоб поінформувати прем'єр-міністра про заворушення під час Кубка світу з куїддичу (так це слово почув урядовець) та про кількох маґлів, які виявилися до цього причетні, але прем'єр-міністрові не було чого турбуватися, а те, що знову бачили Мітку Відомо-Кого, ще нічого не означало; Фадж був переконаний, що то тільки окремий інцидент, а доки вони розмовляли, бюро для зв'язків з маґлами вже працювало над видозміною їхньої пам'яті.

— І ще, мало не забув, — додав Фадж. — Ми імпортуємо з-за кордону для проведення Тричаклунського турніру трьох драконів та сфінкса, нічого особливого, але у відділі нагляду й контролю за магічними істотами мені сказали, що згідно з інструкціями ми повинні повідомляти вас про завезення в країну небезпечних істот.

— Я... що... драконів? — бризнув слиною прем'єр-міністр.

— Ага, трьох, — підтвердив Фадж. — І сфінкса. Ну, на все вам добре.

Прем'єр-міністр без надії сподівався, що вже не станеться нічого гіршого за тих драконів і сфінкса, але ж ні. Не минуло й двох років, як з каміна знову вигулькнув Фадж, цього разу з новиною про масову втечу з Азкабану.

— Масова втеча? — хрипким голосом перепитав прем'єр-міністр.

— Не варто хвилюватися, не варто! — вигукнув Фадж, вже ставши однією ногою у вогонь. — Ми їх негайно затримаємо... я просто подумав, що вам треба про це знати!

І не встиг прем'єр-міністр крикнути: "Стривайте, хвилинку!", як Фадж зник у зливі зелених іскор.

Хай преса та опозиція кажуть, що хочуть, а прем'єр-міністр був аж ніяк не дурний чоловік. Він помітив, що, незважаючи на Фаджеві запевнення під час першої зустрічі, вони бачилися досить часто, і з кожним візитом Фадж був дедалі стурбованіший. Хоч прем'єр-міністрові й не подобалося згадувати міністра магії (або іншого міністра, як він називав Фаджа подумки), однак він побоювався, що наступна Фаджева поява буде пов'язана зі ще гіршими новинами. Тому сам вигляд Фаджа, що знову вийшов з полум'я, увесь розкошланий, роздратований і неприємно здивований, що прем'єр-міністр не знає, чого він тут опинився, став чи не найгіршою подією цього надзвичайно похмурого тижня.

— Як же мені знати, що діється в... е-е... чаклунській громаді? — огризнувся прем'єр-міністр. — Мені треба керувати країною, мені зараз вистачає турбот і без...

— Ми маємо ті самі турботи, — перебив Фадж. — Брокдейльський міст упав не від старості. То був не ураган. Убивства вчинили не маґли. А родині Герберта Чорлі було б безпечніше без Герберта. Ми зараз працюємо над переведенням його в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Це має відбутися сьогодні ввечері.

— Що ви... даруйте, я... що? — вирвалося в прем'єр-міністра.

Фадж набрав повні груди повітря й сказав:

— Пане прем'єре, з великою прикрістю мушу повідомити, що він повернувся. Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся.

— Повернувся? Ви кажете "повернувся"... то він живий? Тобто...

Прем'єр-міністр шукав у пам'яті подробиці тієї жахливої розмови, що відбулася три роки тому, коли Фадж розповів йому про чаклуна, якого боялися більше за всіх інших, чаклуна, який скоїв тисячі страхітливих злочинів перед тим, як п'ятнадцять років тому таємничо зник.

— Так, він живий, — підтвердив Фадж. — Тобто... я не знаю... чи живий той, кого неможливо вбити? Я не дуже це розумію, а Дамблдор до ладу не пояснює... проте він точно має тіло, ходить, розмовляє і вбиває, тож будемо припускати, що він живий.

Прем'єр-міністр не знав, що й казати, але звичка завжди вдавати добре поінформованого з будь-якого питання примушувала його пригадувати всі деталі попередніх їхніх розмов.

— А чи той Серверний Блек з... е-е... Тим-Кого-Не-Можна-Називати?

— Блек? Блек? — неуважно озвався Фадж, крутячи в пальцях котелок. — Маєте на увазі Сіріуса Блека? От Мерлінова борода! Ні. Блек мертвий. Вийшло так, що ми... е-е... помилялися стосовно Блека. Врешті-решт виявилося, що він невинний. І він не був у команді Того-Кого-Не-Можна-Називати. Тобто, — додав він, ніби захищаючись, і ще швидше закрутив капелюх-котелок, — усі факти свідчили... а ми мали понад півсотні очевидців... та все одно, він помер. Його, власне кажучи, вбили. У приміщенні Міністерства магії. До речі, буде проведено розслідування...

На превеликий подив прем'єр-міністра, йому на якусь мить стало шкода Фаджа. Та майже відразу це почуття змінилося самовдоволеною думкою, що попри невміння матеріалізуватися в камінах, в жодному урядовому департаменті за часів його керівництва не було скоєно жодного вбивства... принаймні досі...

Прем'єр-міністр нишком постукав по дерев'яному письмовому столу, а Фадж тим часом вів далі:

— Та не про Блека зараз ідеться. Річ у тому, пане прем'єре, що ми в стані війни і треба вживати певних заходів.

— У стані війни? — нервово перепитав прем'єр-міністр. — Мабуть, це певне перебільшення?

— Той-Кого-Не-Можна-Називати об'єднався зараз із тими своїми прибічниками, що в січні повтікали з Азкабану, — заговорив дедалі швидше Фадж, крутячи свого котелка так, що той перетворився на яскраво-зелену пляму. — Почавши діяти відкрито, вони вдаються до руйнації й спустошення. Брокдейльський міст... це він зробив, пане прем'єре, він погрожував масовими вбивствами маґлів, якщо я не зійду з його дороги і...

— О, Господи, то це через вас повбивали людей, а я повинен відповідати за іржаву оснастку, за роз'їдені шви, навіть не знаю, за що ще! — розлючено вигукнув прем'єр-міністр.

— Через мене?! — побагровів Фадж. — Хочете сказати, що ви на цей шантаж піддалися б?

— Може, й ні, — прем'єр-міністр підвівся й закрокував по кабінеті, — але я зробив би все можливе, щоб упіймати шантажиста до того, як він те все накоїв!

— Невже ви вважаєте, що я не зробив усього можливого? — розгнівався Фадж. — Кожнісінький аврор міністерства намагався... і далі намагається... знайти його самого й виловити його посіпак, але ж ми говоримо про одного з наймогутніших чаклунів усіх часів — про чаклуна, якого не можуть упіймати ось уже тридцять років!

— Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган у західних регіонах? — запитав прем'єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що з'ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.

— То був не ураган, — жалюгідно буркнув Фадж.

— Вибачайте! — гарикнув прем'єр-міністр, щосили тупаючи ногами. — Вирвані з корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми...

— То були смертежери, — пояснив Фадж. — Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І... і ще ми підозрюємо втручання велетня.

Прем'єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

— Чиє втручання?

Фадж скривився.

— Щоб досягти грандіозного ефекту, він минулого разу залучив велетнів. Служба дезінформації працює цілодобово, команди забуттяторів видозмінюють пам'ять усіх маґлів, які бачили, що відбулося насправді. Відділ нагляду й контролю за магічними істотами мало не в усьому складі гасає довкола Сомерсета, але ми не можемо знайти велетня... це просто катастрофа.

— Та невже! — гнівно вигукнув прем'єр-міністр.

— Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, — зізнався Фадж. — Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз...

— Втрата кого?

— Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і... і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.

Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.

— Але ж про те вбивство писали газети, — миттю забув про свій гнів прем'єр-міністр. — Наші газети. Амелія Боунз... там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було... жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику, ви розумієте.

Фадж зітхнув.

— Ясно, що збита. Її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви, мабуть, не чули...

— Ще й як чув! — вигукнув прем'єр-міністр. — Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом.