Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 8

Усі три келихи зникли. — Але чемніше було б з них випити.

Схоже було, що дядько Вернон зараз вибухне гидкою лайкою, та він тільки зіщулився на диванних подушках коло тітки Петунії й Дадлі і мовчки прикипів поросячими очицями до Дамблдорової чарівної палички.

— Розумієш, — Дамблдор обернувся до Гаррі й говорив так, ніби дядько Вернон не промовляв ні звуку, — якщо ти успадкував той будинок, то тобі мав би перейти в спадщину і...

Він уп'яте махнув чарівною паличкою. Щось гучно ляснуло — і з'явився ельф-домовик з хоботом замість носа, довжелезними кажанячими вухами і величезними налитими кров'ю очима, вбраний у брудне ганчір'я. Ельф припав до ворсистого килима Дурслів. Тітка Петунія заверещала так, що в багатьох волосся стало дибки: за все життя вона такого бруднющого в своєму домі не бачила. Дадлі відірвав від підлоги величезні рожеві босі ноги, задер їх мало не вище голови і так сидів, наче боявся, що ця істота добереться до його піжамних штанів. А дядько Вернон заревів:

— Що це, в дідька, таке?

— ...Крічер, — закінчив фразу Дамблдор.

— Крічер не буде, Крічер не буде, Крічер не буде! — закаркав ельф-домовик, ледь чи не голосніше за дядька Вернона, тупаючи вузлуватими ноженятами і смикаючи себе за вуха. — Крічер належить пані Белатрисі, так-так, Крічер належить Блекам, Крічер хоче до нової хазяєчки, Крічер не служитиме шмаркачеві Поттеру, Крічер не буде, не буде, не буде...

— Як бачиш, Гаррі, — Дамблдор ледве перекрикував нескінченні Крічерові "не буде, не буде, не буде", — Крічер демонструє певне небажання переходити у твою власність.

— Мені все одно, — повторив Гаррі, з відразою поглядаючи на ельфа, що корчився в судомах і тупав ніжками. — Мені він не потрібний.

— Не буде, не буде, не буде, не буде...

— Ти волієш, щоб він перейшов у власність Белатриси Лестранж? Після того, як він увесь минулий рік мешкав у штабі Ордену фенікса?

— Не буде, не буде, не буде, не буде...

Гаррі поглянув на Дамблдора. Він розумів, що не можна відпускати Крічера до Белатриси Лестранж, але думка, що треба ним володіти, взяти на себе відповідальність за істоту, яка зрадила Сіріуса, була для нього нестерпна.

— Дай йому якийсь наказ, — порадив Дамблдор. — Якщо він перейшов у твою власність, то підкориться. Якщо ж ні, то доведеться придумати якісь інші засоби, щоб не пускати його до законної господині.

— Не буде, не буде, не буде, НЕ БУДЕ!

Крічер уже просто верещав. Гаррі не міг вигадати нічого іншого, крім:

— Крічер, замовкни!

На якусь мить здалося, що Крічер задихається. Він схопився за горло, вирячив очі, а губи його й далі судомно сіпалися. Кілька секунд він хапав ротом повітря, а тоді гепнувся долілиць на килим (тітка Петунія заскиглила) й почав бити по підлозі руками й ногами, заходячись у шаленій, але беззвучній, істериці.

— Ну, це все спрощує, — повеселішав Дамблдор. — Бачу, Сіріус добре знав, що робить. Ти законний власник будинку номер дванадцять на площі Ґримо і господар Крічера.

— Я... я мушу тримати його біля себе? — спитав приголомшений Гаррі, під ногами в якого метався Крічер.

— Якщо не хочеш, не тримай, — відповів Дамблдор. — Пропоную відіслати його в Гоґвортс працювати на кухні. Там його припильнують інші ельфи-домовики.

— Справді, — полегшено зітхнув Гаррі, — так я й зроблю. Е-е... Крічере... чкуряй, мабуть, у Гоґвортс, і працюватимеш там на кухні з іншими ельфами.

Крічер, який тепер лежав на спині, задерши руки й ноги, кинув на Гаррі сповнений глибокої ненависті погляд. А тоді знову щось гучно ляснуло, і він щез.

— Добре, — сказав Дамблдор. — Тепер треба вирішити, як бути з гіпогрифом Бакбиком. Геґрід після смерті Сіріуса його доглядав, але Бакбик тепер твій, тож, якщо хочеш розпорядитися ним інакше...

— Ні, — одразу заперечив Гаррі, — нехай залишається в Геґріда. Думаю, для Бакбика так буде краще.

— Геґрід зрадіє, — всміхнувся Дамблдор. — Він аж тремтить, так хоче побачити Бакбика. До речі, ми вирішили для Бакбикової безпеки тимчасово перехрестити його на Чахокрила, хоч навряд чи в міністерстві хтось упізнає в ньому того гіпогрифа, якому колись були присудили смертну кару. Ну, Гаррі, валізу спакував?

— Е-е...

— Сумнівався, що я з'явлюся? — проникливо припустив Дамблдор.

— Я зараз піду і... е-е... доскладаю, — пробурмотів Гаррі, поспіхом збираючи розкидані кросівки й телескоп.

Минуло трохи більше десяти хвилин, поки він познаходив усе необхідне; нарешті йому вдалося видобути з-під ліжка плащ-невидимку, закрутити покришку на банці кольорозмінного чорнила й примусити зачинитися валізу, з якої недоречно стримів казанок. Тоді, тягнучи однією рукою валізу, а в другій тримаючи клітку з Гедвіґою, він зійшов сходами донизу.

Розчаровано виявив, що Дамблдор не чекає його в коридорі, а це означало, що треба вертатися до вітальні.

Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути на Дурслів, коли сказав:

— Пане професоре... я вже готовий.

— Добре, — зрадів Дамблдор. — Тоді ще одне насамкінець. — І він ще раз звернувся до Дурслів. — Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній...

— Ні, — озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.

— Даруйте? — чемно перепитав Дамблдор.

— Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.

— Ага, — люб'язно погодився Дамблдор, — просто в чаклунському світі повноліття настає в сімнадцять років.

Дядько Вернон пробурмотів "безглуздя", та Дамблдор не звернув на нього уваги.

— Так от, як ви вже знаєте, в країну повернувся чаклун, якого звуть Лорд Волдеморт. Чаклунська спільнота перебуває зараз у стані відкритої війни. Гаррі, якого Лорд Волдеморт уже кілька разів намагався вбити, загрожує небезпека ще більша, ніж тоді, коли я п'ятнадцять років тому залишив його на вашому порозі з листом, у якому повідомив про вбивство його батьків і висловив надію, що ви дбатимете про нього, як про власну дитину.

Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше попритискалися одне до одного.

— Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха — що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами.

Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.

— Ми... погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! — розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.

— Чари, які я наслав п'ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.

Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі; а ось тітка Петунія вкрилися дивним рум'янцем.

— Гаррі... нам час вирушати, — сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.

— До наступної зустрічі, — попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.

— Бувайте, — швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.

— Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, — сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. — Я це все відішлю в "Барліг", хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку... про всяк випадок.

Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою — і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою — і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.

— А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею — новою пригодою.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —

Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам'яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.

А от Дамблдор — навпаки — здавався цілком спокійним.

— Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, — бадьоро сказав він.

— Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

— Якщо на нас нападуть, — сказав Дамблдор, — я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу.

— А чому, пане професоре?

— Бо ти зі мною, — спокійно відповів Дамблдор. — Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

— Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? — запитав він.

— Не складав, — відповів Гаррі. — Для цього ж треба мати сімнадцять років.

— Це так, — підтвердив Дамблдор. — Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти... ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

— Дуже добре, — схвалив Дамблдор. — Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді...

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми.