Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 23

— Та якби Батільда й здуріла, то все одно в неї лишилися якісь старі фотографії, можливо, навіть листи. Вона багато років знала Дамблдора... вже тільки заради цього варто було побувати в Ґодриковій Долині.

Гаррі захлинувся маслопивом. Додж стукав його по спині, а Гаррі кашляв, дивлячись крізь сльози на тітоньку Мюріель. Коли до нього знов повернувся дар мови, він запитав:

— Батільда Беґшот живе в Ґодриковій Долині?

— О, так. Скільки себе пам'ятаю, вона завжди там жила! Коли Дамблдори переселилися туди після ув'язнення Персіваля, вона була їхня сусідка.

— І Дамблдори жили в Ґодриковій Долині?

— Так, Баррі, я ж уже сказала, — роздратувалась тітка Мюріель.

Гаррі почувався спустошеним, порожнім. Ані разу за шість років Дамблдор і слова не зронив, що вони обидва жили і втратили найрідніших людей у Ґодриковій Долині. Чому? Можливо, Лілі та Джеймс поховані недалеко від Дамблдорових матері й сестри? Можливо, Дамблдор, провідуючи на цвинтарі рідних, проходив повз могили Лілі та Джеймса? Проте він не сказав про це Гаррі... не вважав за потрібне...

Гаррі не міг пояснити навіть самому собі, чого це було так важливо, але відчував, що небажання Дамблдора сказати про це спільне для них місце, спільне минуле, було рівнозначне брехні. Він дивився перед собою, нічого не бачачи, тож навіть не помітив, коли з натовпу вийшла Герміона, аж поки вона не підсунула до нього стільця.

— Я вже не маю сили танцювати, — захекано пожалілася вона, знімаючи туфельку й розтираючи стопу. — Рон пішов шукати маслопиво. Трохи дивно, але я щойно бачила, як Віктор відскочив від Луниного батька, здається, вони сперечалися... — Вона стишила голос, дивлячись на нього. — Гаррі, що таке?

Гаррі не знав, з чого почати, та це вже не мало значення. У цю саму мить на танцювальний майданчик, пронизавши намет, упало щось велике й срібне. Прямо посеред юрби розгублених танцюристів граціозно й легко приземлилася рись. Усі голови повернулися до неї, а ті пари, що опинилися найближче, завмерли в безглуздих танцювальних позах. Патронус широко роззявив рота й заговорив гучним, глибоким, повільним голосом Кінґслі Шеклболта.

— Міністерство зазнало краху. Скрімджер мертвий. Вони вже йдуть.

— РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ —

Місце для схованки

Усе ніби сповільнилося і вкрилося туманом. Гаррі й Герміона скочили на ноги й витягли чарівні палички. Багато хто лише тепер усвідомив, що сталося щось дивне. Голови були повернуті до сріблястої дикої кішки, яка невдовзі розтанула. Тиша поповзла холодними хвилями з того місця, де щойно був патронус. І раптом хтось закричав.

Гаррі й Герміона кинулися в охоплену панікою юрбу. Гості розбігалися хто куди. Багато хто роз'являвся. Захисні чари довкола "Барлогу" було зламано.

— Роне! — крикнула Герміона. — Роне, де ти?

Поки вони прокладали шлях через танцмайданчик, Гаррі бачив, як у юрбі то тут, то там виникають постаті в накидках і масках; тоді побачив Люпина й Тонкс з піднятими чарівними паличками й почув, як вони кричать одночасно: — Протеґо! — і крик цей луною відгукнувся зусібіч...

— Роне! Роне! — гукала Герміона і, ледь не плачучи, протискалася разом з Гаррі крізь юрбу охоплених жахом гостей. Гаррі схопив її за руку, щоб не загубитися в натовпі, і тут понад їхніми головами вдарив струмінь світла, та Гаррі не збагнув, було це захисне закляття, чи щось набагато лиховісніше...

І ось з'явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на місці. Хтось ніби відімкнув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від "Барлогу", подалі від нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта...

— Де ми? — почувся Ронів голос.

Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі оточували люди.

— Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, — захекано пояснила Герміона. — Ідіть, не зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.

Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці, забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх зацікавленими поглядами — Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.

— Герміоно, нам нема в що перевдягтися, — розгубився Рон, коли якась молода жінка, побачивши його, пронизливо захихотіла.

— Чого я не взяв з собою плаща-невидимку? — проклинав подумки свою дурість Гаррі. — Цілий рік тягав його з собою і ось...

— Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, — сказала Герміона. — Спробуйте поводитися нормально, поки... тут, мабуть, можна.

Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.

— Ти кажеш, що маєш плаща й одяг... — насупився Гаррі на Герміону, бо в руках у неї була тільки маленька вишита бісером сумочка, в якій вона саме нишпорила.

— Так, усе тут, — підтвердила Герміона й на очах в ошелешених Гаррі й Рона вийняла дві пари джинсів, пуловер, бурячкового кольору шкарпетки і, нарешті, сріблястий плащ-невидимку.

— Як же ти в чорта?..

— Невиявне закляття "подовжувач", — пояснила Герміона. — Непросте, але, здається, я все зробила правильно. Принаймні зуміла запхнути все, що нам тут буде потрібно. — Вона легенько труснула делікатною на вигляд торбинкою, і там загуркотіло, неначе в трюмі вантажного корабля перекочувалися важкі контейнери. — От чорт, це, мабуть, книжки, — забідкалася вона, зазираючи в сумочку, — а я ж усі поскладала тематично... ну, нічого... Гаррі, бери плащ-невидимку. Роне, швиденько перевдягайся...

— Коли ти все встигла? — спитав Гаррі, поки Рон скидав мантію.

— Я ж вам казала ще в "Барлозі", що давно вже склала все необхідне, якби раптом довелося поспіхом тікати. Коли ти, Гаррі, вранці переодягся, я поклала сюди твій рюкзак... просто відчувала...

— Ти просто чудо, — сказав Рон, подаючи їй зв'язану у вузол мантію.

— Дякую, — ледь помітно всміхнулася Герміона, запихаючи мантію в сумочку. — Будь ласка, Гаррі, вдягни плащ!

Гаррі накинув на себе плащ-невидимку й зник. Аж тепер він почав усвідомлювати те, що сталося.

— А інші... всі, хто був на весіллі...

— Нам зараз не до них, — прошепотіла Герміона. — Полюють на тебе, Гаррі, і якщо ми повернемося, то піддамо всіх ще більшій небезпеці.

— Це правильно, — підтвердив Рон, ніби наперед знаючи, що Гаррі почне сперечатися, хоч і не бачив його обличчя. — Там були майже всі члени Ордену, вони все зроблять.

Гаррі кивнув, але згадав, що вони його не бачать і сказав:

— Угу. — Проте подумав про Джіні і його зсередини обпалило жахом, наче сірчаною кислотою.

— Ходімо, пішли, нам треба рухатись, — сказала Герміона.

Вони повернулися бічною вуличкою на головну дорогу, де на протилежному боці група чоловіків горлала пісень, непевною ходою плентаючись тротуаром.

— Цікаво — чого саме на Тотенгем-Корт-Роуд? — запитав у Герміони Рон.

— Поняття не маю, просто вигулькнуло в голові, але я впевнена, що нам безпечніше перебувати серед маґлів, бо ніхто й не подумає, що ми тут.

— Точно, — погодився, озираючись, Рон, — але ти не почуваєшся тут трохи... беззахисно?

— А де краще? — Герміона зіщулилась, коли чоловіки з того боку вулиці до неї засвистіли. — Навряд чи ми зможемо зняти номери в "Дірявому казані". І площа Ґримо відпадає, якщо туди може потрапити Снейп... Можна було б у будинок моїх батьків, але існує ймовірність, що вони й там шукатимуть... ой, та коли ж ці дурні заткнуться!

— Альо, кицюню! — загорлав найп'яніший з чоловіків з того боку вулиці. — Хильнути хочеш? Кидай свого рудого і йди до нас!

— Пішли десь посидимо, — швиденько запропонувала Герміона, бо Рон уже й рота роззявив, щоб крикнути щось у відповідь. — Дивіться, отут непогано, ходімо!

Це була невеличка й занедбана нічна кав'ярня. Легкий шар жиру блищав на пластику столиків — зате всередині нікого не було. Гаррі перший ковзнув у кабінку, а Рон сів поруч з ним, якраз навпроти Герміони, яка опинилася спиною до входу, чим явно була невдоволена й озиралася так часто, наче її судомило. Гаррі не подобалося сидіти на місці. Коли вони йшли, то створювалася ілюзія, що в них є якась мета. Він відчував, як закінчується дія багатозільної настійки і руки під плащем набувають звичної форми і розміру. Вийняв з кишені окуляри й надів.

Минула одна-дві хвилини, і Рон сказав:

— Знаєте, а "Дірявий казан" звідси недалеко, це ж на Черінґ-Крос...

— Роне, нам не можна! — негайно заперечила Герміона.

— Та ми туди підемо не ночувати, а тільки рознюхаємо, що діється!

— Ми знаємо, що діється! Волдеморт захопив міністерство! Що нам ще треба знати?

— Усе-все, я просто дав ідею!

І знову запала напружена тиша. Підійшла, жуючи жуйку, офіціантка, і Герміона замовила два капучіно. Оскільки Гаррі був невидимий, то було б дивно, якби вони замовили щось і для нього. В кав'ярню зайшло двоє дебелих роботяг, вони ледве втислися в сусідню кабінку. Герміона заговорила пошепки:

— Треба знайти якесь тихе місце, роз'явитися й податися за місто. А звідти вже пошлемо вістку Орденові.

— А ти що, вже вмієш робити балакучого патронуса? — запитав Рон.

— Я багато над цим працювала й думаю, що зумію, — відповіла Герміона.

— Головне, щоб це нашим не зашкодило, хоч їх, можливо, вже заарештували. Господи, яка гидота, — скривився Рон, сьорбнувши пінної, сіруватої кави.

Офіціантка це почула, окинула Рона злісним поглядом і пішла до нових клієнтів брати замовлення. Гаррі побачив, як один з роботяг, білявий здоровань, махнув на офіціантку, щоб відійшла. Та обурено на нього витріщилась.

— Може, йдемо звідси, не хочу я пити ці помиї, — сказав Рон. — Герміоно, а ти маєш маґлівські гроші, щоб заплатити?

— Маю. Ще перед "Барлогом" я зняла всі гроші з рахунку, якийсь дріб'язок, — Герміона зітхнула і потяглася до сумочки.

Роботяги зробили однакові рухи, і Гаррі миттєво відтворив їх, навіть не усвідомивши, що робить. Усі троє вихопили чарівні палички. Рон, котрий на кілька секунд пізніше збагнув, що діється, кинувся через стіл і штовхнув Герміону на лаву. Потужні смертежерські закляття розтрощили кахлі на стіні — там, де щойно була Ронова голова, а Гаррі, й досі невидимий, крикнув:

— Закляктус!

Білявого здорованя-смертежера вдарило в лице струменем червоного світла і він упав непритомний.