Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 47

Іноді траплялися могили, де поруч були поховані різні покоління однієї чаклунської родини. Судячи з дат, напрошувався висновок, що ці родини вимерли або їхні нащадки колись покинули Ґодрикову Долину. Він брів між могил далі й далі, відчуваючи з наближенням до кожного нового надгробка хвилювання й острах одночасно.

Темрява й тиша раптом ніби погустішали. Гаррі тривожно роззирнувся, думаючи про дементорів, але збагнув, що вже не лунають колядки й поступово затихають удалині розмови та шурхіт ніг парафіян, що виходили з церкви на майдан. У церковці згасло світло.

І ось уже втретє з темряви долинув Герміонин голос, гострий і чистий:

— Гаррі, вони тут... ось тут...

І він зрозумів з її тону, що йдеться про його батьків. Пішов до неї, відчуваючи, як щось важке тисне на груди. Схоже відчуття він мав тоді, як загинув Дамблдор, коли невимовний тягар горя здушив йому легені й серце.

Надгробок був усього за два ряди від могил Кендри та Аріани. З такого самого білого мармуру, як і Дамблдорова гробниця, тому напис на ньому легко читався, аж ніби світився в темряві. Гаррі не довелося й нахилятися, щоб прочитати викарбувані слова:

"Джеймс Поттер, нар. 27 березня 1960 р., помер 31 жовтня 1981 р.

Лілі Поттер, нар. 30 січня 1960 р., померла 31 жовтня 1981 р.

Останній ворог, якого буде знищено — це смерть".

Гаррі читав помалу, ніби хотів повніше збагнути зміст цих слів, а останнє речення промовив уголос:

— "Останній ворог, якого буде знищено — це смерть"... — Страшна, ба навіть жахлива, думка стукнула йому в голову. — Хіба це не ідея смертежерів? Чому тут цей напис?

— Гаррі, це не означає перемоги над смертю в тому сенсі, як це розуміють смертежери, — лагідно пояснила Герміона. — Це означає... розумієш... життя по той бік смерті. Життя після смерті.

Але ж вони вже не живуть, подумав Гаррі, їх не стало. Порожні слова не могли приховати того факту, що тлінні останки його батьків лежать отут, під снігом і каменем, байдужі й несвідомі. З очей полилися нестримні сльози, гарячі як окріп, однак просто на щоках вони замерзали, і який був сенс їх витирати чи приховувати? Він дав їм волю, а сам дивився, стиснувши губи, на густий шар снігу, що затуляв від очей те місце, де лежали Лілі та Джеймс, ставши кістками чи прахом, і не знали, й не зважали на те, що їхній син стояв так близько, що його серце й досі билося завдяки їхній жертві, і що він зараз хотів би спочивати разом з ними під цим снігом.

Герміона взяла його за руку й міцно стисла. Він не дивився на неї, але теж потис їй руку, жадібно й судомно ковтаючи нічне повітря, щоб заспокоїтись, опанувати себе. Треба було принести щось для них, але він про це не подумав, а всі рослини на цвинтарі були безлисті й перемерзлі. Проте Герміона підняла чарівну паличку, зробила нею коло в повітрі й вичаклувала вінок з квітучого різдвяного чемерника.

Розігнувся — й одразу захотів піти. Відчував, що не витримає тут більше ані хвилини. Поклав руку Герміоні на плече, а вона обняла його за стан, і вони мовчки пішли по снігу, повз могили Дамблдорових матері й сестри, до темної церковці й невидимої здалеку вузенької хвіртки.

— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ —

Таємниця Батільди

— Гаррі, стій.

— Що таке?

Вони щойно порівнялися з могилою невідомого Ебота.

— Тут хтось є. За нами хтось стежить. Я відчуваю. Там, за кущами.

Вони завмерли, тримаючись одне за одного і вдивляючись у густі чорні кущі, що огороджували цвинтар. Гаррі нічого там не бачив.

— Ти певна?

— Я бачила, як там щось рухалося, клянуся, що бачила...

Вона вивільнила руку з чарівною паличкою.

— Ми схожі на маґлів, — нагадав Гаррі.

— Маґлів, які щойно поклали квіти на могилу твоїх батьків! Гаррі, я впевнена — там хтось є!

Гаррі згадав "Історію магії". На цвинтарі повинні бути привиди. А що як?.. Але тут він почув шурхіт і побачив, як з куща, на який показувала Герміона, посипався сніг. Привиди не розсипають снігу.

— Це кіт, — припустив за якусь мить Гаррі, — або пташка. Якби то був смертежер, ми б уже давно були мертві. Краще ходімо звідси й знову накинемо плащ-невидимку.

Йдучи з цвинтаря, вони увесь час озиралися. Гаррі аж ніяк не почувався таким оптимістом, яким прикидався, щоб заспокоїти Герміону, тому дуже зрадів, коли вони нарешті вийшли за хвіртку на слизький тротуар. Знову сховалися під плащ-невидимку. Людей у пабі стало ще більше, вони хором виспівували колядку, яка недавно звучала в церкві. Гаррі подумав, чи не знайти їм притулок у пабі, та не встиг він розкрити рота, як Герміона прошепотіла:

— Ходім сюди, — і потягла його темною вуличкою, що вела з села кудись у зовсім протилежний бік, ніж вони прийшли.

Гаррі бачив, де вдалині закінчуються будиночки, а вулиця перетворюється на польову дорогу. Вони ледь не бігли повз вікна, де за шторами сяяли різнобарвні вогні й проступали обриси різдвяних ялинок.

— Як нам знайти Батільдин будинок? — запитала Герміона. Вона тремтіла зі страху й постійно озиралася. — Гаррі? Що скажеш? Гаррі?

Вона смикнула його за руку, та Гаррі не звернув уваги. Він дивився на якусь темну споруду, що стояла останньою в ряду будиночків. Прискорив ходу й поволік за собою Герміону. Дівчина ледве не впала, послизнувшись на льоду.

— Гаррі...

— Дивися... дивися, Герміоно...

— Я не... ой!

Він його побачив. Чари Довіри, мабуть, померли разом з Джеймсом і Лілі. Живопліт буйно розрісся за ті шістнадцять років, відколи Геґрід забрав Гаррі з купи каміння, що й досі було розкидане поміж високої, по пояс, пожухлої трави. Більша частина будинку збереглася, зараз усю її вкривав темний плющ та сніг. А от правий бік верхнього поверху було розтрощено вщент. Гаррі не сумнівався, що туди зрикошетило закляття. Вони стояли з Герміоною біля воріт, дивлячись на руїни будинку, що колись, мабуть, нічим не відрізнявся від сусідніх.

— Цікаво, чому його не відбудували? — прошепотіла Герміона.

— Може, його неможливо відбудувати? — відповів Гаррі. — Може, це як рани від Темної магії, що ніколи не гояться?

Він висунув руку з-під плаща й торкнувся засніжених заіржавілих воріт, не з бажання їх відчинити, а просто, щоб потриматися за частинку дому.

— Ти ж не будеш туди заходити? Це небезпечно і... ой, Гаррі, дивись!

Це сталося, мабуть, через те, що він торкнувся воріт. Просто в них на очах з землі, пробиваючись крізь плетиво кропиви й бур'янів, наче химерна швидкоросла квітка, здійнявся дерев'яний знак, на якому золотими літерами було написано:

На цьому місці вночі 31 жовтня 1981 року

загинули Лілі та Джеймс Поттери.

Їхній син Гаррі — єдиний на світі чарівник,

що вцілів після смертельного закляття.

Цей будинок, невидимий для маґлів, залишено

в зруйнованому стані як пам'ятник Поттерам

і як нагадування про жорстоке насильство,

що знищило їхню родину.

Навколо цих акуратно виписаних слів було безліч закарлючок, доданих чаклунами та чарівницями, що відвідували місце, де врятувався "Хлопець, що вижив". Дехто просто написав своє ім'я вічним чорнилом, дехто вирізав у деревині ініціали, а дехто залишив свої побажання. Найсвіжіші, що ясніли серед павутиння нашкрябаних за шістнадцять років магічних написів, були дуже схожі.

"Успіху тобі, Гаррі, хоч би де ти був". "Якщо ти це прочитаєш, Гаррі, знай, що ми з тобою!" "Хай живе Гаррі Поттер!"

— Як можна писати на такій табличці! — обурилася Герміона.

Однак Гаррі сяйнув до неї усмішкою.

— Це прекрасно. Я радий, що вони це написали. Я...

Він замовк на півслові. Добре вкутана людина шкандибала по вулиці до них, і яскраве світло ліхтарів з далекого майдану висвітлювало її силует. Важко було розібрати, проте Гаррі чомусь одразу подумав, що це жінка. Вона йшла поволі, мабуть, боялася послизнутися на засніженій землі. Її сутулість, огрядність, її важка хода свідчили, що вона дуже стара. Вони мовчки спостерігали, як жінка наближалася. Гаррі чекав, чи не зайде вона в якийсь із тих будиночків, які минала, але інстинктивно відчував, що цього не буде. Нарешті вона зупинилася за кілька кроків од них, і так стояла собі на підмерзлій дорозі, дивлячись у їхній бік.

Герміоні навіть не треба було щипати його за руку. Просто неможливо було уявити, що ця жінка — маґелка, бо вона стояла й дивилася на будинок, якого б не побачила, якби не була відьмою. Та навіть якщо припустити, що вона відьма, її поведінка дивувала, бо чого б це серед ночі, у такий холод іти аж сюди, щоб подивитися на старі руїни? До того ж, за всіма законами нормальної магії, вона ніяк не могла бачити Гаррі й Герміону. Однак Гаррі мав дивне відчуття, що вона знає про їхню присутність і знає, хто вони такі. Щойно він дійшов цього тривожного висновку, як вона підняла руку в рукавичці й поманила їх до себе.

Герміона ближче присунулася до нього під плащем, притислася до руки.

— Звідки вона знає?

Він розгублено похитав головою. Жінка поманила їх ще наполегливіше. Гаррі міг назвати безліч причин не підкорятися її поклику, одначе з кожною хвилиною, стоячи на цій безлюдній вуличці, у нього росла підозра, що він знає, хто це така.

Невже вона могла чекати їх усі ці довгі місяці? Невже це Дамблдор звелів їй чекати, пообіцявши, що Гаррі рано чи пізно тут з'явиться? Можливо, це вона скрадалася в тіні на цвинтарі, а тоді чимчикувала за ними аж сюди? Навіть її здатність відчувати їхню присутність свідчила про неймовірну, "Дамблдорівську" силу, з якою їм ще ніколи не доводилося стикатися.

Гаррі раптом заговорив, а Герміона з несподіванки аж зойкнула і підстрибнула.

— Ви — Батільда?

Закутана постать кивнула і знову їх покликала.

Гаррі й Герміона перезирнулися під плащем. Гаррі запитально вигнув брови, а Герміона нервово й ледь помітно кивнула.

Вони рушили до жінки, а вона відразу розвернулася й пошкандибала туди, звідки прийшла. Проминувши кілька будинків, завернула у ворота. Вони пішли за нею стежкою через садок, зарослий не менше, ніж той, біля якого вони щойно побували. Перед вхідними дверима вона пошукала в кишенях ключа, відімкнула замок і відступила вбік, пропускаючи гостей.

Від неї дуже смерділо, хоч, може, то смердів сам її будинок. Гаррі аж скривився, боком проходячи повз неї й скидаючи плащ-невидимку. Лише тепер він усвідомив, яка вона низенька. Згорблена літами, вона ледве сягала йому до грудей. Зачинивши рябими й синіми від холоду руками облуплені двері, вона обернулася й глянула Гаррі в лице.