Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 80
- Джоан Роулінг -За брудними скельцями ховалися пронизливі блакитні очі.
— Це ж ваше око я бачив у дзеркальці.
У кімнаті запала тиша. Гаррі й шинкар дивилися один на одного.
— Це ви прислали Добі.
Шинкар кивнув і пошукав поглядом ельфа.
— Думав, він буде з вами. Де ви його залишили?
— Він загинув, — відповів Гаррі. — Його вбила Белатриса Лестранж.
На шинкаревому лиці не здригнувся жоден м'яз. Помовчавши, він сказав:
— Прикро це чути. Непоганий був ельф.
Він відвернувся й, тицяючи чарівною паличкою, почав засвічувати лампи.
— Ви — Еберфорс, — сказав Гаррі, втупившись у його спину.
Той цього не підтвердив і не заперечив, а просто нахилився, щоб розпалити камін.
— Де ви його взяли? — запитав Гаррі, підходячи до Сіріусового дзеркальця, точнісіньку копію якого він розбив майже два роки тому.
— Купив у Данґа десь рік тому, — відповів Еберфорс. — Албус мені тоді сказав, що це таке. Я намагався тримати тебе на оці.
Рон аж зойкнув.
— Срібна лань! — схвильовано вигукнув він. — Це теж були ви?
— Що ти таке мелеш? — здивувався Еберфорс.
— Хтось вислав нам патронуса-лань!
— З такою головою, синку, ти міг би стати смертежером. Хіба ж я щойно не показав, що мій патронус — цап?
— О, — зніяковів Рон. — Так... Я ж голодний! — додав він, захищаючись, коли в животі в нього страшенно забурчало.
— Зараз щось пошукаю, — сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов'яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна. Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.
— Ну що ж, — сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. — Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття "котячий концерт", і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз'явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.
— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі. — Нам треба потрапити в Гоґвортс.
— Не мели дурниць, хлопче, — пирхнув Еберфорс.
— Ми мусимо, — повторив Гаррі.
— Ви мусите, — сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, — звідси зникнути, і то якомога далі.
— Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор... тобто ваш брат... хотів, щоб ми...
Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.
— Мій брат Албус багато чого хотів, — проказав Еберфорс, — але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.
— Ви не розумієте, — знову повторив Гаррі.
— Та невже? — тихо перепитав Еберфорс. — Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?
— Я не це мав на увазі, — сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. — Просто... він доручив мені одну роботу.
— Он як? — спокійно проказав Еберфорс. — Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?
Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.
— Я... вона нелегка, ні, — зізнався Гаррі. — Але я мушу...
— "Мусиш"? Чого це ти "мусиш"? Він же помер, чи ні? — грубо запитав Еберфорс. — Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!
— Я не можу.
— Чому?
— Я... — Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. — Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса...
— Був, — відповів Еберфорс. — Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. — Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. — Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.
— Нікуди я не піду, — вперто повторив Гаррі. — Я мушу виконати цю роботу...
— Доручи її комусь іншому!
— Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все пояснив...
— Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?
Гаррі дуже хотів би сказати "так", але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.
— Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.
Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.
— Містере Дамблдор, — боязко звернулася Герміона, — це ваша сестра? Аріана?
— Так, — зронив Еберфорс. — Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.
— Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, — втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.
— Старий телепень, — буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. — Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.
Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом — таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.
— Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, — сказала Герміона тихим голосом.
— Та невже? — перепитав Еберфорс. — Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.
— Що ви маєте на увазі? — ледь чутно запитала Герміона.
— Не має значення, — відмахнувся Еберфорс.
— Це дуже серйозне звинувачення! — не вгавала Герміона. — Ви що... ви говорите про сестру?
Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.
— Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала — підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила — але їх трохи занесло.
У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав — височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.
— Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.
— Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, — вів далі Еберфорс, — і суворо їх покарав. Його за це ув'язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.
— Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.
— Вона мене дуже любила, — додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. — Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з "найвидатнішими чарівниками свого часу", — зневажливо посміхнувся Еберфорс. — Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.
— А коли їй виповнилося чотирнадцять років... на жаль, мене вдома не було, — зітхнув Еберфорс. — Я зміг би її вгамувати, але... Стався приступ, а мати вже була не така молода, і... дійшло до нещасного випадку. Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.
Одночасно співчуття і відраза охопили Гаррі. Він не хотів більше його слухати, та Еберфорс розповідав далі, і Гаррі запитав себе, чи давно старий з кимось про це говорив і чи взагалі колись зачіпав у розмовах цю тему.
— Це зірвало навколосвітню подорож, у яку Албус зібрався з малим Доджем. Вони обидва приїхали на материн похорон, а тоді Додж подався в подорож сам, а Албус лишився вдома, як голова родини. Ха!
Еберфорс сплюнув у камін.
— Я йому казав, що сам її доглядатиму, що покину школу й сидітиму вдома з нею. Він заперечив, заявив, що я мушу вивчитися, а він замінить матір. Це, звісно, руйнувало всі плани нашого Генія, бо ніхто не давав би йому нагород за догляд напівбожевільної сестри, що ледь чи не щодня намагалася висадити в повітря будинок. Та кілька тижнів він якось давав усьому раду... поки не з'явився той.
На цих словах Еберфорсове обличчя набуло явно загрозливого вигляду.
— Ґріндельвальд.