Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 86

— Іди буди своїх учнів, Горацію.

Гаррі вже не слухав, що бурмоче Слизоріг. Разом з Луною він побіг за професоркою Макґонеґел, яка зайняла позицію посеред коридору й підняла чарівну паличку.

— Пієртотум... ой, заради Бога, Філч, не тепер...

Коридором саме шкандибав старий сторож, волаючи:

— Учні не сплять! Учні в коридорах!

— Так і має бути, тупий телепню! — крикнула Макґонеґел. — Краще зроби щось корисне! Знайди Півза!

— П-півза? — перепитав, затинаючись, Філч, немовби ніколи не чув цього імені.

— Так, Півза, дурню, Півза! Ти ж на нього нарікаєш ось уже чверть століття! Приведи його сюди, негайно!

Філч, очевидно, подумав, що професорка Макґонеґел з'їхала з глузду, та все ж пошкутильгав геть, згорбившись і бурмочучи щось собі під ніс.

— А тепер... пієртотум локомотор! — крикнула професорка Макґонеґел.

І по всьому коридору з постаментів позістрибували статуї і лицарські обладунки, а з брязкоту, що долинув з верхніх і нижніх поверхів, Гаррі зрозумів, що те ж саме зробили їхні "колеги" по всьому замку.

— Гоґвортсу загрожує небезпека! — закричала професорка Макґонеґел. — Займайте позиції, захищайте нас, виконуйте свій обов'язок перед нашою школою!

З брязканням і криками юрба ожилих статуй протупала повз Гаррі — одні менші, інші значно більші, ніж насправді. Були там і тварини, а брязкітливі лицарські обладунки розмахували мечами й шпичастими ядрами на ланцюгах.

— А тепер, Поттере, — сказала Макґонеґел, — раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу... а я піду будити решту ґрифіндорців.

Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. Їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.

— Це ж був Поттер!

— Гаррі Поттер!

— Це він був, клянусь, я його бачила!

Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.

— Що?..

Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.

— Гаррі, що там діється? — запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.

— Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами... Снейп утік... а ви чого тут? Як ви довідалися?

— Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, — пояснив Фред. — Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса — і так воно все й розрослося, як снігова лавина.

— З чого починаємо, Гаррі? — запитав Джордж. — Що там відбувається?

— Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, — повідомив Гаррі. — Ми йдемо в бій!

Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.

— Ходімо, Луно, — гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.

Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.

— Ти ще неповнолітня! — кричала на дочку місіс Візлі. — Я не дозволяю! Хлопці — то таке, а ти вертайся додому!

— Я не повернуся!

Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.

— Я в Дамблдоровій армії...

— ...це зграя підлітків!

— Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! — обурився Фред.

— Їй тільки шістнадцять! — не вгавала місіс Візлі. — Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди...

Фред і Джордж трохи засоромились.

— Джіні, мама правду каже, — лагідно всміхнувся Білл. — Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.

— Я не вернуся додому! — крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. — Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й... — Її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.

— Ну що ж, — буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до "Кабанячої голови". — Тоді я з вами прощаюся і...

Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:

— Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я... я...

Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:

— То... як т'ам наш к'ихітний Тедді?

Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.

— Я... о, так... усе добре! — голосно відповів Люпин. — Так, він разом з Тонкс... у її матері.

Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.

— Ось, я взяв фото! — вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об'єктив пухкеньким кулачком.

— Я був дурнем! — раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. — Ідіот, пихатий ідіот, я... я...

— Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, — підказав йому Фред.

Персі ковтнув слину.

— Так, такий я був!

— Що ж, цим усе сказано, — і Фред простяг Персі руку.

Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.

— Пробач мені, тату, — сказав Персі.

Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.

— І чого це ти раптом прозрів, Персику? — поцікавився Джордж.

— Це вже давно мене мучило, — відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. — Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.

— Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, — чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. — А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.

— То ви тепер моя невістка? — запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.

— Джіні! — гримнула місіс Візлі.

Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.

— Молі, а якщо так, — запропонував Люпин. — Хай Джіні залишається тут — принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?

— Я...

— Це добра думка, — рішуче підтримав Люпина містер Візлі. — Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?

Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.

— А де Рон? — запитав Гаррі. — Де Герміона?

— Мабуть, пішли вже до Великої зали, — припустив, озираючись, містер Візлі.

— Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, — засумнівався Гаррі.

— Вони щось згадували про ванну кімнату, — сказала Джіні, — зразу після того, як ти звідси пішов.

— Про ванну кімнату?

Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.

— А ти певна, що вони казали про ван...

Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —

Битва за Гоґвортс

Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди — і живих, і мертвих — були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.

— ...евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.

Багато учнів наче скам'яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:

— А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?

Пролунали ріденькі оплески.

— Повнолітні можуть залишитися, — сказала професорка Макґонеґел.

— А що буде з нашими речами? — запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. — 3 нашими валізами й совами?

— Часу збирати речі немає, — відповіла професорка Макґонеґел. — Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.

— А де професор Снейп? — крикнув хтось із слизеринських дівчат.

— Він, як то кажуть, накивав п'ятами, — відповіла професорка Макґонеґел, і ґрифіндорці, гафелпафці й рейвенкловці радісно закричали.

Гаррі йшов залою повз ґрифіндорський стіл, виглядаючи Рона й Герміону. Там, де він проходив, учні озиралися йому вслід і лунав збуджений шепіт.

— Ми вже встановили захист навколо замку, — вела далі професорка Макґонеґел, — та навряд чи він довго протримається, якщо ми його не посилимо. Тому я попрошу вас діяти швидко й спокійно, виконувати все, що ваші старости...

Проте останні її слова потонули в іншому голосі, що луною прокотився в залі. Голос був високий, холодний і чіткий. Не зрозуміло було, звідки він лунає; здавалося, він іде прямо зі стін.