Гаррі Поттер і таємна кімната - Сторінка 5

- Джоан Роулінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Приземлилися на маленькому подвір'ї біля напіврозваленого гаража, і Гаррі вперше побачив Ронів дім.

Здавалося, ніби то колись був великий кам'яний хлів, до якого то тут, то там прибудували додаткові кімнати, аж поки він став кількаповерховим будинком. Проте будинок був такий перехняблений, що все це могло триматися купи хіба лише завдяки чарам (мабуть, подумав Гаррі, воно так і є). З червоного даху стирчали чотири чи п'ять димарів.

Біля воріт з землі випинався стовп із кривобокою табличкою з написом "Барліг". Коло вхідних дверей лежала купа високих чоботів і вкритий іржею казан. Декілька тлустих рудих курок дзьобали щось на подвір'ї.

— Нічого особливого, — сказав Рон.

— Тут класно, — радісно вигукнув Гаррі, згадуючи Прівіт драйв.

Усі вийшли з машини.

— А тепер піднімаймося тихенько нагору, — розпорядився Фред, — і чекаймо, поки мама покличе нас снідати. Тоді Рон хай біжить униз зі словами: "Мамо, дивися, хто завітав до нас уночі!", і вона так зрадіє, коли побачить Гаррі, що ніхто й не здогадається, що ми брали машину.

— Гаразд, — погодився Рон. — Пішли, Гаррі, я сплю в…

Рон раптом позеленів, прикипівши очима до будинку. Всі обернулися туди ж.

Подвір'ям, розганяючи курей, до них прямувала місіс Візлі. То була низенька, огрядна, мила жіночка, але тієї миті вона скидалася більше на шаб лезубого тигра.

— Ой! — зойкнув Фред.

— О Господи! — додав Джордж.

Місіс Візлі зупинилася перед ними, вперлася руками в боки і стала переводити погляд з одного винуватого обличчя на інше. На ній був квітчастий фартух, з кишені якого стирчала чарівна паличка.

— Ну? — насупилася вона.

— Доброго ранку, мамо! — привітав її Джордж бадьорим, як йому здалося, і, звісно, впевненим голосом.

— Чи ви хоч розумієте, як я хвилювалася? — грізно прошепотіла місіс Візлі.

— Вибач, мамо, але розумієш, ми мали…

Хоча всі троє синів місіс Візлі були вищі за неї, вони аж зіщулилися, коли мама стала кричати.

— Порожні ліжка! Жодної записки! Машини нема! Ви ж могли розбитися! Я мало не здуріла від хвилювань, а вам було байдуже! Я ще ніколи за все моє життя… Зачекайте, нехай вернеться тато! Ми ніколи не мали такого клопоту ні з Біллом, ні з Чарлі, ні з Персі!

— Старостою Персі, — пробурмотів Фред.

— ВИ Б КРАЩЕ ПОВОДИЛИСЯ ТАК, ЯК ВІН! — заволала місіс Візлі, тицяючи Фредові в груди пальцем. — Ви могли загинути, вас могли побачити, через вас тато міг би втратити роботу!

Здавалося, цей крик ніколи не скінчиться. Місіс Візлі почала вже хрипнути й аж тоді повернулася до Гаррі, що відступив трохи назад.

— Дуже рада тебе бачити, любий Гаррі, — привітала вона його. — Заходь, уже пора снідати.

Місіс Візлі розвернулася й пішла до будинку, а Гаррі, збентежено глянувши на Рона, що підбадьорливо кивнув, рушив за нею.

Кухня була невеличка і тісненька. Посередині стояв подряпаний дерев'яний стіл зі стільцями. Гаррі присів на краєчок стільця і роззирнувся довкола. Він ще ніколи не був у хаті чарівників.

Годинник на стіні навпроти мав тільки одну стрілку, і там не було жодних цифр. Довкола ободу були такі написи: "Час заварювати чай", "Час годувати курей" і "Ви запізнилися". На поличці над каміном стояли в три ряди книжки з такими назвами, як "Зачаровані запіканки", "Як виворожити власні вареники" і "Бенкет за хвилину — звичайна магія!" А якщо Гаррі міг вірити власним вухам, то по старенькому радіоприймачеві, що висів над раковиною, щойно оголосили про початок програми "Година чаклунки" з популярною співучою відьмою Целестиною Ворбек.

Місіс Візлі бряжчала посудом, трохи безладно готуючи сніданок, і час від часу осудливо позирала на синів, кидаючи на сковороду сосиски. Іноді вона бурмотіла собі під ніс, скажімо: "Не розумію, що ви собі думали!", або: "Я б у таке ніколи не повірила!"

— Я не звинувачую тебе, любий, — заспокоїла вона Гаррі, накладаючи йому на тарілку вісім чи дев'ять сосисок. — Ми з Артуром також переживали за тебе. Оце вчора вночі казали, що самі тебе заберемо, якщо до п'ятниці ти нічого не відпишеш Ронові. Але ж це треба додуматися, — вона поклала йому на тарілку три смажені яйця, — перелетіти півкраїни нелегальною машиною — та вас будь хто міг побачити!

Вона недбало махнула чарівною паличкою в бік раковини, де лежав брудний посуд, і він почав сам себе мити, тихенько подзенькуючи.

— Нині ж було хмарно, мамо! — сказав Фред.

— Не розмовляй, коли їси! — обірвала його місіс Візлі.

— Його морили голодом, мамо! — озвався Джордж.

— І ти теж! — гримнула місіс Візлі, але цього разу вона мала вже трохи лагідніший вираз, бо відкраяла Гаррі скибку хліба й намащувала її маслом.

Тієї миті в кухні з'явилася маленька руда постать у довгій нічній сорочечці; почувся тихенький зойк і постать мерщій вибігла.

— Це Джіні, — упівголоса повідомив Рон. — Моя сестра. Ціле літо тільки про тебе й торочить.

— Побачиш, вона ще захоче взяти в тебе автограф! — хихикнув Фред, але, перехопивши мамин погляд, знову принишк над тарілкою. Ніхто не вимовив ні слова, аж поки спорожніли всі чотири тарілки, на що пішло навдивовижу мало часу.

— Але ж я втомився! — позіхнув Фред, відклавши нарешті ніж і виделку. — Мабуть, піду до ліжка і…

— Ні, не підеш! — обірвала його місіс Візлі. — Сам винен, що не спав цілу ніч. Зробиш дегномізацію саду, ті гноми вже геть розперезалися.

— Ну, мамо…

— І ви теж! — люто глянула місіс Візлі на Рона з Фредом. — А ти йди поспи, любий, — звернулася вона до Гаррі. — Ти не просив їх літати тією клятою машиною.

Але Гаррі, якому зовсім не хотілося спати, швиденько сказав:

— Я допоможу Ронові, я ще ніколи не бачив, як дегномізують сад.

— Це дуже мило з твого боку, дорогенький, але там немає нічого цікавого, — заперечила місіс Візлі. — Ану, гляньмо, що на цю тему каже Локарт.

Вона витягла з купи книжок на каміні товстенний том.

Джордж застогнав:

— Мамо, ми знаємо, як виганяти гномів із саду! Гаррі глянув на обкладинку тієї книжки. Химерними золотими літерами там було виведено: "Як боротися з домашніми шкідниками. Посібник Ґільдероя Локарта". Ще там була велика фотографія вельми вродливого чарівника з хвилястим світлим волоссям і ясно блакитними очима. Як завжди в магічному світі, фотографія рухалася: чарівник, який, очевидно, й був Ґільдероєм Локартом, зухвало підморгував їм усім. Місіс Візлі засяяла у відповідь.

— Ой, він таке чудо! — всміхнулася вона. — Знає про шкідників геть усе! Не книжка, а скарб!

— Мама у захваті від нього, — прошепотів Фред так, щоб усі почули.

— Не роби з себе посміховиська, Фреде! — обурилася місіс Візлі, почервонівши. — Гаразд, якщо вважаєш себе мудрішим за Локарта, можеш братися за роботу, але начувайся, якщо потім я прийду перевірю і знайду в саду хоч одного гнома!

Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі — слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур'янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.

— Знаєш, маґли також мають у садках гномів, — сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.

— Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, — відізвався Рон з над куща півонії. — Якісь малі товсті діди морози з вудочками.

Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.

— Ось тобі гном, — сказав він похмуро.

— Заберрирруки! Заберрирруки! — верещав гном.

Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.

— Треба робити ось так, — пояснив він. Тоді підняв гнома над головою ("Заберрирруки!") і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:

— Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном'ячих нірок.

Рон відпустив гномові ноги — той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.

— Слабенько! — скривився Фред. — Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.

Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп'явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.

— Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..

Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.

— Знаєш, їм усім клепки бракує, — сказав Джордж. схопивши відразу п'ятьох чи шістьох гномів. — Тільки зачують про дегномізацію — відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.

Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.

— Вони ще повернуться, — сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. — їм тут подобається… Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.

Аж тут грюкнули вхідні двері.

— Він повернувся! — вигукнув Джордж. — Тато вже вдома!

Усі побігли через сад до хати.

Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.

— Що за нічка, — пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.

Усі тим часом посідали довкола нього.

— Дев'ять обшуків. Дев'ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.

Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.

— Що небудь знайшов, тату? — нетерпляче запитав Фред.

— Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, — позіхнув містер Візлі. — Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.

— Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? — здивувався Джордж.

— Просто щоб познущатися над маґлами, — зітхнув містер Візлі. — Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти.