Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Сторінка 13

Великий портрет Гладкої Пані в рожевій сукні запитав у них:

— Пароль?

— Проходьте, проходьте! — гукнув ззаду Персі. — Новий пароль — "Фортуна Мажор"!

— Ой, ні! — забідкався Невіл Лонґботом. Він завжди забував паролі.

Переступивши крізь отвір за портретом, дівчата й хлопці порозходилися в різні боки. Гаррі підіймався гвинтовими сходами з однією думкою: яке щастя, що він знову тут! Ще мить, і вони увійшли в таку знайому округлу спальню з п'ятьма ліжками зі стовпчиком на кожному куті. Гаррі роззирнувся: нарешті він удома.

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —

Пазурі та чаїнки

Коли наступного ранку Гаррі, Рон і Герміона прийшли снідати до Великої зали, вони одразу побачили там Драко Мелфоя, котрий розважав великий гурт слизеринців якоюсь дуже кумедною історією. Помітивши Гаррі, Мелфой почав глузливо вдавати, що непритомніє, а всі довкола зареготали.

— Не звертай уваги, — шепнула Герміона, що йшла поруч з Гаррі. — Просто не звертай — і все. Він того не вартий...

— Гей, Поттер! — заверещала слизеринка Пенсі Паркінсон з мопсоподібним обличчям. — Поттер! Сюди йдуть дементори! У у у у у у у!

Гаррі сів за ґрифіндорський стіл поруч із Джорджем Візлі.

— Ось розклад уроків для третього класу, — передав йому список Джордж. — Гаррі, що з тобою?

— Цей Мелфой... — зітхнув Рон, теж сідаючи біля Джорджа і люто зиркаючи на слизеринський стіл.

Джордж глянув на Мелфоя — той знову вдавано зомлівав з жаху.

— От кабанюра! — скривився Джордж. — Учора в поїзді, коли прийшли дементори, він не був таким сміливим. Чкурнув до нашого купе, правда, Фред?

— Ледь у штани не наклав, — зневажливо глянув на Мелфоя Фред.

— Я, по правді, теж не дуже зрадів, — зізнався Джордж. — Вони жахнющі, ті дементори...

— Ти весь мовби холонеш! — додав Фред.

— Але ж ніхто з вас не зомлів, — тихенько мовив Гаррі.

— Викинь це з голови, — підбадьорливо сказав Джордж. — Татові якось довелося побувати в Азкабані, пам'ятаєш, Фред? Він каже, що гіршого місця ніколи не бачив. Вернувся виснажений, його аж трясло... Дементори висмоктують з людини всю радість. Більшість в'язнів там божеволіють.

— Нічого, побачимо, як порадіє Мелфой після першого матчу, — сказав Фред. — Це ж перший квідич сезону — Ґрифіндор проти Слизерина. Не забули?

Торік Гаррі і Мелфой уже раз стикалися на квідичному полі, і Мелфой мав не найкращий вигляд. Гаррі трохи повеселів і наліг на сосиски зі смаженими помідорами.

Герміона вивчала розклад своїх уроків.

— О, чудово! Кілька нових предметів починаються вже сьогодні, — зраділа вона.

— Герміоно, по моєму, в твоєму розкладі щось наплутали, — спохмурнів Рон, зазираючи їй через плече. — Глянь, у тебе щодня з десяток предметів. Тобі просто не вистачить часу.

— Нічого, впораюсь. Ми з професоркою Макґонеґел все владнали.

— Але ж послухай, — засміявся Рон, — бачиш сьогоднішній розклад? Дев'ята ранку — віщування. А ось нижче: дев'ята ранку — маґлознавство. А... — Рон нахилився до розкладу, не вірячи очам, — дивися, ще нижче: числомагія — дев'ята ранку. Звичайно, ти серед нас найздібніша, але ж не настільки , щоб бути водночас на трьох уроках!

— Не мели дурниць, — промовила Герміона. — Звісно, водночас на трьох уроках я не буду.

— Але ж...

— Подай мені джем, — попросила Герміона.

— Але...

— Ой, Роне, чого тебе так турбує мій розклад? — огризнулася вона. — Він насичений, але ж я кажу: ми з професоркою Макґонеґел все владнали.

Тієї миті до Великої зали зайшов Геґрід. На ньому був довгий плащ з кротячого хутра, а його величезна рука неуважно погойдувала мертвого тхорика.

— Дай боже! — привітався він, зупинившись на півдорозі до вчительського столу. — Ви будете першими учнями на моєму першому уроці! Відразу по обіді! Я вже не сплю з п'ятої ранку... си готую... Маю надію, шо всьо буде файно... Уявляєте: я — Вчитель!..

Він широко всміхнувся і попрошкував до вчительського столу, і далі погойдуючи тхорика.

— Цікаво, що він понавигадував? — стурбувався Рон.

Зала почала порожніти, учні поспішали на свої перші уроки. Рон подивився в розклад.

— Треба йти. Віщування аж на верхівці Північної вежі. Туди добиратися хвилин десять...

Вони поспіхом доїли сніданок, попрощалися з Фредом і Джорджем і пішли до виходу. Коли проминали слизеринський стіл, Мелфой знову прикинувся зомлілим, і всі довкола зайшлися реготом.

До Північної вежі замку було далеченько. За два роки в Гоґвортсі вони ще не встигли вивчити весь замок, а в Північній вежі взагалі ніколи не були.

— Тут... десь... має... бути... коротший... шлях, — захекано мовив Рон, коли вони подолали вже сьомі сходи й опинилися в незнайомому місці, де не було нічого, крім великої картини з зображенням галявини.

— Думаю, нам сюди, — показала Герміона на порожній коридор праворуч.

— Та ні, — заперечив Рон. — Там же південь. Бачиш, з вікна видно озеро.

Гаррі поглянув на картину. На галявині щойно з'явився товстенький, сірий у яблуках коник, що безтурботно поскубував травичку. Гаррі вже звик до картин, персонажі яких виходять за рамці, щоб відвідати одне одного, і йому завжди подобалося за ними спостерігати. Наступної миті услід за коником, брязкаючи обладунками, на картині виринув опецькуватий лицар. Судячи з травинок на його залізних колінах, він щойно бебехнувся з сідла.

— Ага! — заволав він, побачивши Гаррі, Рона й Герміону. — Як ви смієте топтати мої приватні землі?! Що, прийшли погигикати з мого падіння? Геть! Пройдисвіти! Негідники!

Вони здивовано дивились, як лицар опецько видобув із піхов меча й почав люто ним розмахувати. Але меч був йому задовгий. Змахнувши надто різко, лицар утратив рівновагу і гепнувся обличчям у траву.

— Не забилися? — підійшов до картини Гаррі.

— Геть, трясогузко! Назад, мерзенний гультіпако!

Лицар вхопився за руків'я меча і звівся на ноги. Проте меч вгруз у землю, і хоч як він його смикав, не піддавався. Зрештою лицар знесилено бухнувся на траву й підняв забрало, щоб витерти з чола піт.

— Послухайте, — скористався Гаррі передихом у боротьбі з мечем, — ми шукаємо Північну вежу. Може, ви знаєте туди дорогу?

— Негайно на пошуки! — лицар зненацька змінив свій гнів на милість. Він звівся на ноги і вигукнув:

— За мною, любе товариство! Досягнемо мети або загинемо в борні!

Він знову безуспішно смикнув меча, тоді з таким самим успіхом спробував осідлати свого товстенького коника, і врешті вигукнув:

— Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! — І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.

Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.

— Будьте мужні, найгірше ще попереду! — репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.

Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір — це означало, що їхній клас був десь поряд.

— Прощавайте! — вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. — Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м'язи, покличте сера Кадоґана!

— Авжеж, покличемо, — буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, — особливо, коли нам забракне психа.

Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з'юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю — там був округлий люк з латунною табличкою: "Сивіла Трелоні, вчителька віщування" , — прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?

І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.

— Ти перший, — усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.

Він опинився у надзвичайно химерному класі. Власне, то був не клас, а щось середнє між мансардою і старомодною кав'ярнею. У кімнатці, залитій тьмяно червоним світлом, тіснилося зо два десятки крихітних круглих столиків, оточених крісельцями з ситцевою оббивкою і пухкими пуфиками. На вікнах завіси, а численні настільні лампи задрапіровані темно червоною тканиною. У кімнаті стояла задуха: вогонь, що палав у каміні, нагріваючи великий мідний чайник, насичував усе тяжким, млосним запахом. Полички вздовж заокруглених стін були заставлені запиленими перами, недогарками свічок, колодами заяложених карт, незліченними кришталевими кулями та силою — силенною чайних чашок.

Рон вигулькнув з за Гарріного плеча. Поступово довкола них зібралася решта учнів. Вони пошепки перемовлялися.

— А де ж вона? — здивувався Рон.

Звідкись із напівмороку раптом пролунав м'який майже потойбічний голос.

— Вітаю вас, вітаю, — мовив голос. — Як гарно побачити вас нарешті в реальному світі!

Коли професорка Трелоні вийшла до каміна, Гаррі чомусь відразу уявив собі велику блискучу комаху. Вона була неймовірно худа, великі окуляри в декілька разів побільшували її й без того великі очі, а тіло було закутане в тоненьку, з блискітками, шаль. З її довгої шиї звисало безліч ланцюжків і намиста, а пальці й руки були всіяні перснями та браслетами.

— Сідайте, діточки, сідайте, — запропонувала вона, і всі, штовхаючись, почали всідатися: хто у крісельця, а хто на пуфики. Гаррі, Рон і Герміона вмостилися за одним столиком.

— Вітаю вас на уроці віщування, — сказала професорка, зайнявши крісло перед каміном. — Мене звати професорка Трелоні. Допускаю, що раніше ви мене й не бачили. Вважаю, що надто часте занурення у гамірну шкільну суєту затьмарює моє Внутрішнє Око.

На таку дивну заяву ніхто не зронив ані слова. Професорка Трелоні легким рухом поправила шаль і повела далі:

— Отож ви наважилися вивчати віщування, найскладніше з чаклунських мистецтв. Повинна відразу попередити: я мало чого зможу навчити тих, хто не володіє Зором. Книжки в цій царині не вельми придатні...

На цих словах Гаррі з Роном усміхнулися й зиркнули на Герміону, яку явно збентежила така новина.

— Багато чаклунів і відьом, які можуть начаклувати постріли, запахи чи раптові зникнення, не здатні проникати в таємні сфери майбуття, — правила своєї професорка Трелоні, а її величезні блискучі очі зупинялися то на одному, то на іншому схвильованому обличчі. — Цим Даром володіють одиниці.