Герой нашого часу (фрагменти) - Сторінка 5

Якби я вважав себе кращим, могутнішим за всіх на світі, я був би щасливий; якби всі мене любили, я в собі знайшов би невичерпні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого; ідея зла не може ввійти в голову людини без того, щоб вона, людина, не захотіла застосувати її до дійсності: ідеї — створіння органічні, сказав хтось: їх народження дає вже їм форму, і ця форма є дія; той, у чиїй голові народилося більше ідей, той більше за інших діє; від цього геній, прикутий до чиновницького стола, повинен померти або збожеволіти, зовсім так само, як людина з могутньою будовою, при сидячому житті і скромній поведінці, помирає від апоплексичного удару.
Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони — невід'ємна ознака юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних рік починаються гучними водоспадами, а жодна не скаче й не піниться до самого моря. Але цей спокій часто ознака великої, хоч прихованої сили; повнота і глибина почуттів та думок не допускає шалених поривів: душа, страждаючи і втішаючись, строго усвідомлює і переконується в тому, що так треба; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її зсушить; вона проймається своїм власним життям, — пестить і карає себе, як любу дитину. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя Боже.
Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відійшов від своєї теми... Та яка в тім біда?.. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього кину, буде згодом для мене дорогоцінним спогадом.
Прийшов Грушницький і повідомив, що йому надано офіцерський чин. Він вирішив не з'являтися на очі Мері, поки йому не пошиють офіцерську шинель.
Увечері численне товариство вирушило пішки до урвища.
На думку тутешніх учених, це урвище не що інше, як погаслий кратер; він на узгір'ї Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежка поміж кущі і скелі. Вибираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не покидала протягом цілої прогулянки.
Розмова наша почалася з обмов: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виказував смішні, а потім погані їхні сторони. Жовч моя схвилювалася. Я почав жартома — і закінчив щирою злістю. Спочатку це її потішало, а потім злякало.
— Ви небезпечна людина! — сказала вона мені, — я б краще бажала попастися в лісі під ніж убивці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів: коли ви надумаєте про мене говорити погано, візьміть краще ножа й заріжте мене, — я гадаю, це вам не буде дуже важко.
— Хіба я схожий на вбивцю?..
— Ви гірший...
Я замислився на хвилину і потім сказав, прибравши глибоко зворушеного вигляду:
— Це правда, така була моя доля з самого дитинства! Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих нахилів, яких не було; але їх передбачали — і вони народилися. Я був скромний — мене звинувачували в лукавстві: я став скритним. Я глибоко почував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам'ятним; я був понурий, — інші діти веселі й балакучі; я почував себе вищим за них, — мене ставили нижче. Я зробився заздрісним. Я був ладен любити цілий світ, — мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; найкращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду — мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я зробився вправним у науці життя й бачив, як інші без вправності щасливі, користаючи даром з тих вигод, яких я так невтомно добивався. І тоді в грудях моїх народився розпач — не той розпач, що лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий розпач, прикритий ґречністю й добродушною усмішкою. Я зробився моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, — тимчасом як друга ворушилась і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування її загиблої половини; але ви тепер збудили в мені спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені — ні, особливо коли згадаю про те, що під ними поховано. А втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо мій вибрик, мій вчинок здається вам смішним — будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що від цього мені не буде прикро анітрохи.
В цю хвилину я зустрів її очі: в них бігали сльози; рука її, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали; їй було жаль мене! Жалість — почуття, якому скоряються так легко всі жінки, пустило свої пазури в її недосвідчене серце. Протягом усієї прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала, — а це велика ознака!
Ми прийшли до урвища; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Дотепи тутешніх денді її не смішили; стрімкість урвища, край якого вона стояла, її не лякала, тимчасом як інші панни пищали й заплющували очі.
По дорозі назад я не поновлював нашої сумної розмови; але на пусті мої запитання й жарти вона відповідала коротко й неуважно.
— Чи ви любили? — спитав я її нарешті.
Вона подивилася на мене пильно, похитала головою — і знову її огорнула задума: ясно було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, з чого почати; груди її хвилювалися... Що робити! серпанковий рукав — слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; усі майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні чи моральні якості; звичайно, вони приготовляють, налаштовують її серце до прийняття священного вогню, а все-таки перший дотик вирішує справу.
— Правда ж, я була дуже люб'язна сьогодні? — сказала мені княжна з вимушеною усмішкою, коли ми повернулися з гулянки.
Ми розсталися.
Вона незадоволена з себе; вона себе звинувачує в холодності... О, це перша, головна перемога! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це знаю напам'ять — ось що нудно!
4 червня.
Печорін бачився з Вірою, яка замучила його ревнощами до княжни Мері. Вона повідомила, що вони переїжджають до Кисловодська, а княгиня з дочкою ще залишаться в П'ятигорську. Ввечері Грушницький повідомив, що його офіцерський мундир готовий і на завтрашньому балу він збирається танцювати весь вечір із Мері. Зустрівши пізніше Мері, Печорін запросив її на мазурку.
...Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри й одного прекумедного дідка. Я був у настрої, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа навпроти мене і слухала мої нісенітниці з такою глибокою, напруженою, навіть ніжною увагою, що мені стало совісно. Куди поділась її жвавість, її кокетство, її примхи, її зухвала міна, презирлива усмішка, неуважний погляд?..
Віра все це помітила: її хворобливе обличчя пройняв глибокий смуток; вона сиділа в тіні край вікна, втонувши у широкому кріслі... Мені стало жаль її...
Тоді я розповів усю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашого кохання, — певна річ, прикривши все це вигаданими іменами.
Я так яскраво змалював мою ніжність, мій неспокій, захват; я в такому привабливому світлі виставив її вчинки й характер, що вона мимохіть повинна була простити мені моє кокетування з княжною.
Вона встала, підсіла до нас, пожвавішала... і ми лише о другій годині ночі згадали, що лікарі наказують лягати спати об одинадцятій.
5 червня.
Перед балом до Печоріна зайшов Грушницький. Його новий образ йому надзвичайно подобався. Грушницький переживав, що йому доведеться починати мазурку з княжною, а він не знає майже жодної фігури... Печорін зауважив, що якщо Грушницький ще не запросив княжну на танець, його хтось може випередити. Занепокоєний Грушниць-кий побіг до під'їзду княжни чекати на неї.
...На вулиці було темно й пусто; навколо Зібрання або трактиру, як завгодно, юрмився народ; вікна його світилися; звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов поволі; мені було сумно... Невже, думав я, моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії? З того часу, як я живу і дію, доля якось завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, наче без мене ніхто не міг би ні померти, ні впасти у розпач! Я був необхідною особою п'ятого акту;
мимоволі я розігравав жалюгідну роль ката або зрадника. Яку мету переслідувала цим доля?.. Часом чи не призначила вона мене в складачі міщанських трагедій та сімейних романів, — чи в співробітники постачальникові повістей, наприклад для "Бібліотеки для читання"?.. Звідки знати?.. Мало хіба людей, починаючи життя, думають закінчити його, як Олександр Великий чи лорд Байрон, а тим часом цілий вік залишаються титулярними радниками?..
Увійшовши до зали, я сховався в юрбі чоловіків і почав робити свої спостереження. Грушницький стояв біля княжни і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, поглядала на всі боки, приклавши віяло до вуст; обличчя її виявляло нетерпіння, очі її шукали довкруг когось; я тихенько підійшов ззаду, щоб підслухати їхню розмову.
— Ви мене мучите, княжно! — казав Грушниць-кий, — ви страшенно змінилися з того часу, як я вас не бачив...
— Ви також змінилися, — відповіла вона, кинувши на нього швидкий погляд, в якому він не міг розібрати прихованої насмішки.
— Я? я змінився?.. О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто бачив вас раз, той назавжди понесе з собою ваш божественний образ.
— Перестаньте...
— Чому ж ви тепер не хочете слухати того, у що недавно ще, і так часто, вслухалися прихильно?..
— Бо я не люблю повторень, — відповіла вона, сміючись...
— О, я гірко помилився!.. Я думав, безумний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися... Ні, краще б мені вік залишитися у тій знехтуваній солдатській шинелі, якій, можливо, я завдячую вашою увагою...
— Справді, вам шинеля значно більше до лиця...
У цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трошки почервоніла і швидко промовила:
— Правда ж, мсьє Печорін, сіра шинеля багато більш до лиця мсьє Грушниць-кому?..
— Я з вами не згодний, — відповів я, — в мундирі він ще моложавіший. Грушницький не виніс цього удару: як усі хлопчики, він мав претензію бути
старшим; він думав, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей замінюють відбиток років.